Місто Херсон знаходилося в окупації з березня місяця до початку листопада 2022 року. Росіяни туди звозили всіх в’язнів із території Миколаївської та Херсонської областей. Усього понад три з половиною тисячі осіб.
В’язні херсонських колоній повною мірою відчули на собі всю «красу» російського світу. Взагалі, життя у в’язниці не цукор і в мирний час. Але опинитися за ґратами в окупації – це страшне випробування.
У цій статті ми розповімо лише історії двох в’язнів, які зазнали тортур і знущань безпосередньо від росіян.
Історія №1.
Це сталося після того, як ЗСУ завдали надзвичайно точного артилерійського удару по промисловій зоні виправної колонії №90. Там російські військові створили собі базу і розмістили техніку та БК. Жоден український в’язень не постраждав .
Декількох в’язнів запідозрили в тому, що саме вони передали координати бази артилеристам ЗСУ. Декого з них допитували з особливою пристрастю.
В’язень С. : «Наприкінці серпня без жодних пояснень мене закрили на «яму» (ДІЗО).
Якось приїхали росіяни, які представилися поліцейськими. Вони допитували мене. Цікавилися, ким слугує мій батько. Я їм нічого не розповів. Відповів, що нічого не знаю. Тоді вони сказали, що приїдуть згодом, після референдуму. Сказали, щоб я подумав і добре підготувався. Якщо я і тоді нічого не розповім, то вони обіцяли мені влаштувати справжнє пекло. Погрожували, що зроблять мене калікою на все життя.
Наступного разу вони приїхали 3 жовтня. Поліцейські були у супроводі російських солдатів. Мені було наказано збиратися і повідомили, що повезуть в оперативну частину. З їхньої розмови я зрозумів, що мене підозрюють у тому, що я передавав координати колонії до ЗСУ, щоб вони завдали артилерійського удару по виправній установі.
Росіяни одягли на мене наручники, одягли на очі шапку та замотали скотчем. Зверху надягли ще мішок. Руки в наручниках були відведені назад і від ліктя до плечей обмотали мене скотчем. Повели через прохідну без жодних супроводжуючих документів. Це виглядало як викрадення. Мене посадили в машину та везли досить довго.
Привезли до якогось села, завели до приміщення, яке нагадувало КПЗ. У цьому приміщенні на стінах та на підлозі були сліди крові. Мене посадили на лавочку і на стіл поклали аркуші паперу, сказали пиши, що знаєш. Від мене вимагали свідчити, хто із ув’язнених міг передати координати ВК№90 української армії. Виявляється, що один із ув’язнених доніс, що мій батько є військовослужбовцем ЗСУ. Тож я потрапив під підозру. Від мене вимагали контакти мого батька. І саме цього я найбільше боявся. Боявся, що мене зможуть використати для шантажу мого батька.
Я написав на аркушах паперу, які мені дали про те, що в колонії я працюю будівельником і попросив, щоб мене перевели знову до ВК№ 61, бо там більша зарплата. Потім мене повели до кабінету, де були лише військові. Мене побили. Довелося докладно розповісти їм як і чому я тут. Переконалися, що я для них не маю жодного інтересу. Поліцейським військові сказали, навіщо ви його сюди взагалі привезли. І знову передали мене оперативникам.
Ночувати мене залишили в тому приміщенні, куди з самого початку привезли. Мене не годували, дали лише півтора літрову пляшку води. Наступного дня оперативники мене знову били. Схиляли мене до того, щоб я відмовився від українського громадянства та перейшов на бік росії. Весь процес знімали на відеокамеру. Також від мене вимагали на камеру зробити звернення до своїх близьких, щоб вони не перешкоджали російській армії та переходили на бік окупантів.
Я відверто видавав себе за дурника, бо був певен, що живим вже звідси не виберуся. Говорив на камеру будь-яку нісенітницю. У результаті мене так сильно вдарили прикладом, що я знепритомнів. Отямився вже в машині. Везли мене вже без кайданків. Оперативники, які везли мене кудись дзвонили, і я зрозумів, що мене везуть до ВК№ 61».
Історія №2
Цього в’язня запідозрили у співпраці із ЗСУ ще до артобстрілу колонії. Швидше за все, він виявився жертвою доносу. До того ж, у окупантів опинився в руках його телефон.
Ось як він сам описує події, що сталися з ним:
«Якось 12 липня мене покликали до кімнати, де видають передачі (посилки). У ній були присутні начальник режиму Балацький. Там мені одягли мішок на голову, замотали наручники скотчем і вивезли в ВК61. Вивозили мене начальник оперативного відділу управління Херсонської області Демченко та оперативник з обласного управління Черніков. То був вівторок. У п’ятницю 15 червня 2022 року я опинився в камері ДІЗО ВК№61. Де мене возили і де поміщали у період між 12.07 по 15.07 мені невідомо. За відчуттями, це були якісь підвали, бо сходи вели вниз.
В ВК№61 мене помістили до маленької двомісної камери на другому поверсі ДІЗО. На всьому поверсі я був єдиним ув’язненим. Інші ув’язнені були внизу на першому поверсі. Ковальчук Сан Санич, заступник начальника ВК№61 (раніше він був начальником загону у виправній колонії №90) дав розпорядження «заморозити» (ізолювати) мене повністю, і лише черговий у в’язниці приходив годувати мене.
Після двох днів перебування в камері я чув, як один співробітник казав іншому, що якщо я щось із собою зроблю, то вони з них суворо спитають. Коли мене в камеру посадили, то прикували наручниками до ліжка і замотали руки і пальці скотчем, щоб я не зміг перерізати собі вени. У такому стані я був сім днів. Потім мене провели через поліграф, і після цього вже мені було легше. Поліграф проводили співробітники ФСБ.
Дні у камері проходили так. Заходить черговий співробітник, відв’язує мене, годує, знову прив’язує, забирає тарілку і виходить. За півгодини заходить знову, відв’язує від ліжка, застібають наручники, руки за спину, мішок на голову і потягли. Я розумів, що мене вели алеєю, а там заводили в якийсь підвал. Там розстібали наручники та чіпляли мене за руки на трубу. Або клали мене на стіл і били по п’ятах, при цьому пристібали мою праву руку до столу.
Мене примушували підписати якісь документи. Я не бачив, що це за документи, бо мішок із голови не знімали. Просто приставляли руку і казали, щоби ставив підпис. Знімали мені мішок із голови тільки в камері.
Іноді мене катували струмом і я три рази непритомнів. Мене відливали водою. Електроди прив’язували до руки та гомілки. Хто мене катував, я не знаю. Судячи по акценту, це були росіяни. Перші два дні там були Демченко та Черніков, опера з обласного управління. Поліграф я проходив швидше за все в кабінеті Тютюрая. Задавали питання, чи співпрацював я з ЗСУ, ГРУ, з політичною партією «Свобода», з націоналістичними організаціями України. Запитували які у мене стосунки з Олегом Цвілим, Ігорем Бистровим. Я зрозумів, що до них потрапив мій телефон, бо питання були відповідно до моїх контактів у телеграм каналах. Цікавилися яку інформацію передавав і кому передавав.
У серпні та вересні до нас у ДІЗО почали саджати людей, яких заарештувала окупаційна влада. Як правило, це були ті, хто звинувачувався у співпраці з ЗСУ. Усі вони були у побоях. За їхніми розповідями їх катували росіяни.
Побиття були повсякденною справою. Мене якось за те, що вдень лежав на ліжку, дали «гарячих». Це коли тебе ставлять на розтяжку обличчям до стіни. Розсувають на максимум ноги, руки вгору і б’ють по сідницях ціпком. Від п’яти до п’ятнадцяти ударів. Часто промазують і удар приходиться по нирках або по попереку. І ось мене так били три дні поспіль. Кожна зміна працівників колонії це робила.
Наприкінці жовтня та на початку листопада почали вивозити в’язнів на територію росії. До кінця листопада нас залишалося 450-500 чоловік. Мене теж мали вивезти, але нам сімом не вистачило місця в автобусі і нас залишили.
10 листопада підірвали телевежу, вона була навпроти колонії. Були сильні вибухи.
11 листопада нова зміна персоналу не вийшла на чергування. А стара покидала ключі і втекла. Ми залишилися самі. Потім хтось відчинив у нас усі двері. Нам сказали, що все заміновано і щоб ми виходили, поки все не вибухнуло. У Херсоні в центрі міста я другого дня побачив поліцейських і здався, пояснивши хто я є.»
Росіяни з Херсону на територію РФ вивезли більше двох з половиною тисяч в’язнів. Самі розумієте, що дізнатися про все, що відбувалося з ними в окупації і що відбувається зараз з ними у російських тюрмах, ми не маємо змоги. Але рано чи пізно всі злочини скоєні проти громадян України будуть задокументовані і всі винні будуть покарані. Воєнні злочини не мають терміну давності.
