Окупація, полон, депортація, викрадення – страшні слова, які стали нашою реальністю. Свідомість відмовляється сприймати те, що відбувається зараз у центрі Європи. Мільйони скалічених життів, поламані людські долі, сотні тисяч смертей. І ніхто не відповість, коли це все закінчиться, та коли загояться рани у душах українського народу. Коли люди знову стануть просто людьми?
На прикладі того, що відбувалося на Херсонщині під час окупації можна побачити та зрозуміти, що чекало всю Україну, якщо б «руський мир» прийшов у кожну домівку. Це неможливо коротко описати. Краще це розуміється на окремих прикладах людських доль.
Вже третій місяць я обробляю інтерв’ю з засудженими, які потрапили в окупацію на Херсонщині. Деякі інтерв’ю я брав сам особисто в Одеському та Миколаївському СІЗО. Ще декілька інших інтерв’ю дали ув’язнені, яких викрали росіяни, але їм вдалося повернутися з Росії в Україну. Взагалі окупанти викрали та вивезли до РФ більше ніж дві з половиною тисяч українських засуджених. Це три чверті від загальної кількості в’язнів, що знаходилися в місцях позбавлення волі на момент окупації Херсонської області. До п’ятисот засуджених дочекалися звільнення Херсону від російських окупантів. І от аналізуючи їхні свідчення, можна узагальнити деякі факти.
Факт перший. Частина персоналу виправних колоній виявилася зрадниками, які погодилися перейти на бік ворога. І саме ці, хто зрадив Україну були на порядок жорстокішими покидьками по відношенню до засуджених, ніж окупанти. Росіяни теж поводилися, як звіри. Вбивали, били, катували, принижували, залякували. Але це природньо для окупантів. Чого ще від них очікувати?! Всі українці для них нацисти, які запродали себе американцям та НАТО. Вони вважають, що ми зрадили Росію, зневажили їхню велику історію і подалися в Європу мити унітази заради комфортного життя. Тим більше маючи справу з українськими засудженими, у них не було ніякої мотивації вважати їх за людей.
Але все інакше щодо персоналу виправних колоній Херсонщини. Засудженні свідчать, що працівники колоній, які у мирний час були найбільш суворими щодо дотримання законодавства та не давали спуску в’язням в порушенні внутрішнього розпорядку, у воєнний час виявилися найлюдянішими. Вони морально підтримували заґратованих, втішали їх та допомагали чим могли. Лояльно ставилися до того, що ув’язнені нелегально телефонували до своїх рідних та спілкувалися з зовнішнім світом через соціальні мережі. У мирний час це вважалося б порушенням. І от саме такі співробітники залишилися вірними присязі українському народу і не пішли співпрацювати з ворогом.
А тепер про зрадників. Основний мотив зради – сріблолюбство. Це класика. Тут нема ніякої ідеології. Типове тваринне рагульство. Засуджені свідчать, що ті співпрацівники колоній, які були корумповані, без вагань перейшли на бік ворога. Саме вони раніше за гроші проносили в колонії наркотики, заборонені предмети та організовували незаконний бізнес, використовуючи свою посаду.
Один в’язень розповідав, що зустрів в колонії свого однокласника, який пішов шляхом зради. Він спитав його, як же він наважився бути колаборантом? Ми ж з тобою з одного міста, з однієї школи, з одного класу. Читали ті ж самі книжки, дивилися однакові фільми, слухали одну і ту ж музику. А тепер ти служиш під іншим прапором. Той йому відповів, що йому взагалі начхати на державу, бо для нього важливіша сім’я, дружина та мала донька, яких йому треба годувати.
Засуджені розповідають, що колаборанти вихвалялися своєю зарплатнею, яку їм платили окупанти. І це було, як виправдання їхньої зради. Ось дивіться, як нас і нашу службу цінує Росія. Не те, що Україна, яка нам нічого не дала. Образа на свою державу, яка їм була щось винна, але не давала, теж було виправданням зради. Така ментальність – є свідченням того, що ці люди типові «гомо совєтікус», раби, які так і не стали вільними громадянами України.
Глибоко в душі – ці колоборанти відчували свою ницість та неповноцінність. Саме тому вони ненавиділи своїх невільників, бо вони були свідками їхньої ганьби. Один колоборант вимагав, щоб до нього тепер зверталися тільки за ім’ям та по батькові. Хоча раніше він був за панібрата кожному засудженому і за гроші міг приносити з волі, що його поросять. Один із засуджених не погодився з ним і сказав, що як був ти «Вася» так їм ти і залишишся. За такі слова його побили та доправили в ДІЗО на п’ятнадцять діб. Взагалі, побиття було єдиним інструментом колоборантів, щоб примусити засуджених себе поважати. Але ще не було такого в світі, щоб поважали нікчемність. Покидьок може залякати людину, але поважати себе він примусити не зможе ніколи. Виходячи із вищесказаного, можна зробити висновок, що не кожен, хто має український паспорт є громадянином України. Саме життя проведе іспит на громадянство і приналежність до українського народу.
Факт другий. Окупанти і колоборанти більш за все ненавиділи український патріотизм і все що пов’язано з Україною. Тільки-но вони захопили владу в пенітенціарних установах, то одразу почали нищити українську символіку. Обдирали чи зафарбовували усі надписи на українській мові. Кожен ранок починався з російського гімну. Хоча який він російський? Це гімн радянського ГУЛАГу.
Росіяни дуже жорстоко били тих ув’язнених, у яких знаходили татуювання з українською символікою. Для них це автоматично вважається фактом нацизму, екстремізму та тероризму.
Українська мова стала для колоборантів, як червона ганчірка для бика. Одного разу арештант привітався українською до гауляйтера всіх тюрем Херсонщини Євгена Соболєва. Той одразу відповів на привітання: «Два тижні ДІЗО». За українську мову могли побити.
Природньо, що всі учасники АТО піддалися пресингу з боку колоборантів. Їх допитували оперативники і всі вони були під особливим контролем. Двоє атошників спробували здійснити втечу з ВК №10. Але їх спіймали, побили та посадили до ДІЗО. Другий раз вони спробували утікати з ВК №90, куди їх перевели після ВК№10. На цей раз втеча закінчилася трагедією. По ним стріляли і одного важко поранили. Подальша їх доля невідома.
Частина засуджених не змирилася з окупацією і чинила супротив окупантам. Вони активно збирали інформацію про дислокацію ворожих військ в Херсонській області та передавали її ВСУ. За їхніми даними українська артилерія завдала низку точних ударів по ворожим цілям. Таким чином в ПВК №90 було підірвано склад з БК росіян та вщент знищено деревообробний цех з пилорамою, де окупанти обробляли деревину, яку застосовували для облаштування своїх бліндажів.
Ворогам вдалося деяких наших патріотів із числа ув’язнених виявити. Їх допитували, били та катували, застосовуючи електричний струм. Одного такого в’язня виводили і ставили на коліна перед ямою, стріляли над головою, імітуючи розстріл.
Коли росіяни почали вивозити наших засуджених до Росії на одному з етапів стався такий випадок. Один засуджений, який був обурений цим цинічним викраданням, голосно кричав у лице колоборантам, що ВСУ прийде і помститься їм усім за їх зраду та учинені беззаконня. За це його жорстоко побили до втрати свідомості.
Двоє засуджених з ВК №90 здійснили вдалу втечу, щоб уникнути викрадання до РФ. Окупанти та колоборанти їх активно розшукували, але марно. Місцеві мешканці Херсону надали втікачам надійний притулок і вони успішно дочекалися звільнення Херсону.
Виходячи із вищесказаного, можна зробити висновок, що не кожен, хто опинився за гратами є ворогом України. Як сказав один в’язень з ВК №5, коли почалася війна: «Я навіть не думав, що я так сильно люблю свою Україну.» Особливо показова поведінка пожиттєво засуджених за тяжкі злочини. Хоча їм є за що образитись на державу. Коли при звільненні Херсону СІЗО залишилося без охорони у них був шанс здійснити втечу. Але вони не тільки залишилися на місці, а навіть охороняли свою в’язницю від пограбування.
Факт третій. Світ не без добрих людей. Ніколи не можна знати звідки прийде допомога. За свідченнями засуджених, яких викрали росіяни до місць позбавлення волі в РФ, російські в’язні всіляко їх підтримували. Допомагали налагодити зв’язок з родичами. Купували нашим засудженим натільну білизну, шкарпетки, предмети гігієни, бо наші при переміщенні з України залишилися ні з чим. У них відібрали усе. Деякі залишилися голими у буквальному сенсі. Також російські зеки ділилися з нашими цигарками, чаєм, печивом та цукерками. Ще вони організували допомогу тим українським в’язням, які звільнялися по закінченню терміну покарання. Допомагали грошима на придбання квитка та замовляли таксі, щоб звільнений міг дістатися вокзалу.
Також нашим звільненим допомагали повернутися додому зовсім не знайомі росіяни, з якими вони стикались на шляху до дому. Одному нашому бранцю допомагала жінка, що працювала начальником вокзалу. Вона дала можливість телефонувати в Україну та організувала переведення коштів, щоб звільнений зміг придбати квитка. Також квитки допомагали за свій кошт придбати випадкові люди. Були такі, що давали притулок, допомагали одягом та їжею. Були навіть поліцейські, які бачили, що перед ними українець майже без документів, але не затримували та допомагали у дорозі. Виходячи із вищесказаного, можна зробити висновок, що навіть серед тих, кого ти вважаєш ворогами, можуть бути люди, які не зважаючи на пропаганду, можуть повести себе по відношенню до тебе, як рідні. І ще один висновок, в середовищі злочинців позбавлених волі більше солідарності і взаємодопомоги, чим серед тих, хто вважає себе вільними та праведними. І це факт. Тому нам всім потрібен Лікар, що допоможе нам бути людьми.
Павло Федоров
