4 листопада 2025 року Європейська комісія оприлюднила Звіт про Україну в межах Пакета розширення Європейського Союзу 2025 року.
Документ містить щорічну оцінку виконання реформ і наближення українського законодавства до стандартів ЄС. Особливу увагу в ньому приділено питанням верховенства права, боротьби з катуваннями, реформі системи виконання кримінальних покарань, а також ставлення української влади до колишніх ув’язнених, депортованих до Росії.
У своєму звіті Європейська комісія висуває критику на адресу Міністерства юстиції України щодо ключового напряму пенітенціарної політики — створення внутрішньої служби безпеки пенітенціарної системи, яку українська влада представляє як відповідь на структурні проблеми жорстокого поводження та корупції.
«Ефективність заходів боротьби з катуваннями, жорстоким поводженням і корупцією – наприклад, шляхом створення підрозділів внутрішньої безпеки – повинна ретельно контролюватися, щоб забезпечити суворе розмежування функцій утримання під вартою та правоохоронних повноважень. Водночас важливо гарантувати, щоб розслідування випадків катувань і жорстокого поводження проводилися спеціальними незалежними та неупередженими органами», — зазначено у звіті.
Підкресливши, що функції тюремних співробітників та поліції мають бути суворо розмежовані, а органи, які розслідують випадки жорстокого поводження і корупції, повинні бути незалежними, Комісія ставить під сумнів сам принцип запропонованого механізму. Він фактично наділяє тюремних співробітників поліцейськими повноваженнями і посягає на виключну компетенцію Державного бюро розслідувань (ДБР) та Національного антикорупційного бюро України (НАБУ).
Таким чином, Європейська комісія висловлює занепокоєння, співзвучну з позицією українських неурядових організацій, які ще в липні 2025 року вказували саме на ці два аспекти як на головні причини для тривоги.
Стратегія Міністерства юстиції, спрямована на те, щоб подати поліцейзацію внутрішньої структури пенітенціарної системи як нібито елемент європейської реформи, проте у висновках Єврокомісії зазначено зовсім інакше — як спроба обійти основні вимоги верховенства права.
У той час, коли український уряд розраховує завершити переговори про вступ до ЄС до 2028 року — у рекордно короткі строки, подібні маневри та коливання у пенітенціарній сфері мають прямий вплив на процес інтеграції, створюючи враження, що система рухається у протилежному напрямку від європейських стандартів.
Єврокомісія також наголошує, що Україна має неухильно виконувати рекомендації Комітету Ради Європи із запобігання катуванням (КЗК), зокрема щодо поліпшення умов тримання в пенітенціарних закладах та ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження.
У звіті підкреслюється:
«Законодавство України передбачає певні правові гарантії запобігання катуванням і жорстокому поводженню; подальше приведення його у відповідність із міжнародним правом і просування кримінальних проваджень у справах про катування мають ключове значення для забезпечення підзвітності. Незважаючи на деякі позитивні зміни — у сфері правових гарантій, матеріальних умов у низці установ та зміцнення потенціалу Державного бюро розслідувань у розслідуванні заяв про катування — катування і жорстоке поводження залишаються предметом занепокоєння у пенітенціарній системі України».
«Розслідування і судовий розгляд таких випадків мають бути оперативними та ефективними. Щорічна публічна звітність перед парламентом про діяльність Генеральної прокуратури та Служби безпеки України щодо справ про катування досі не запроваджена», — зазначено у документі.
Окремо Комісія звертає увагу на ставлення української влади до колишніх ув’язнених, депортованих до Росії, зазначаючи:
«Підхід української влади до деяких категорій жертв воєнних злочинів потребує перегляду. Важливо забезпечити, щоб класифікація злочинів не ставала перешкодою для отримання підтримки. Зокрема, після звільнення українських ув’язнених, депортованих з окупованих територій до Росії, вони повинні мати такий самий доступ до допомоги та послуг, як і інші категорії жертв — до гуманітарної допомоги, фінансової компенсації, реабілітації та офіційного визнання статусу жертви».
Це формулювання вперше на рівні ЄС прямо вказує на необхідність рівного підходу до депортованих ув’язнених як до жертв міжнародних злочинів, що вимагає від української держави відповідного правового та гуманітарного реагування.
Варто зазначити, що громадські організації, зокрема “Захист в’язнів України”, які безпосередньо повертають департованих в’язнів, неодноразово порушували це питання у своїх звітах та зверненнях до державних органів, наголошуючи на системних прогалинах у законодавстві, відсутності правового статусу для таких осіб, а також на труднощах із отриманням допомоги та реабілітаційних послуг після повернення з території РФ чи окупованих регіонів.
