П’ятий рік Україна живе у стані повномасштабної війни. Війни, яка вже давно перестала бути лише фронтом — вона стала виснаженням. Людським, ресурсним, моральним.
Ті, хто у 2022 році першими стали на захист країни — добровольці, мотивовані, часто без військового досвіду — сьогодні або загинули, або виснажені без належних ротацій. Вони тримали країну тоді, коли це здавалося неможливим. І продовжують тримати зараз — на межі можливостей.
У той самий час держава змушена проводити мобілізацію серед чоловіків, які часто не мають мотивації служити, уникають призову, шукають способи відстрочки або виїзду. Це реальність, яку вже не можна ігнорувати.
На цьому фоні з’явилося рішення, яке багато хто сприйняв як логічне і необхідне: зміни до законодавства, що дозволили залучати до оборони країни добровольців з числа засуджених. Людей, які вже перебувають під контролем держави, але готові ризикувати життям заради України.
І практика показала: ці бійці воюють. Воюють відважно. Часто — більш вмотивовано, ніж ті, кого змусили.
Але між законом і реальністю — знову прірва.
Процедури звільнення за ст. 81-1 Кримінального кодексу України, які мали б стати інструментом посилення обороноздатності, часто перетворюються на формальність, яку блокують на рівні прокуратури або інших органів.
Прокурори, які не були на передовій, вирішують, хто має право захищати країну.
Показовий випадок стався 20 березня 2026 року у Металургійному районному суді міста Кривого Рогу. Прокурор Максим Костянтинович Грищенко виступив проти звільнення засудженого Міхова Богдана Сергійовича, 2000 року народження, який відбуває покарання у Криворізькій виправній колонії №80.
Молодий чоловік, без шкідливих звичок, займається спортом. Має позитивні характеристики від адміністрації установи. Державна кримінально-виконавча служба не заперечує проти його звільнення. Він уже пройшов відбір до підрозділу ГУР — і його там чекають.
Тобто це не теоретична історія, а конкретний боєць, якого вже перевірили і готові включити до підрозділу.
І в цей момент — прокурорське «проти».
Без належного врахування обставин, без балансу між ризиками і потребами держави.
Судове засідання було перенесено на 27 березня 2026 року.
Але цей випадок — не поодинокий.
Ще більш тривожна ситуація сталася у Замковій виправній колонії №58. Підрозділ ГУР відібрав чотирьох молодих, фізично підготовлених, вмотивованих добровольців. У всіх є сім’ї, сталі родинні зв’язки, у когось рідні служать або допомагають війську, у одного термін покарання закінчується через рік, другий навмисно в суді визнав провину, щоб з колонії рекрутуватися, хоча мав великі шанси на виправдовувальний вирок.
Після цього до установи надійшли довідки, які нібито були оформлені від імені Служби безпеки України. У цих документах зазначалося, що кандидати, мовляв, мають намір уникнути покарання шляхом вступу до війська та можуть залишити військову частину.
Фактично — пряме блокування їхнього звільнення.
Втім, адвокат добровольців направив офіційний запит до СБУ. І отримав відповідь: жодних таких листів до установи Служба безпеки України не надсилала.
Це означає лише одне: або документи є недостовірними, або хтось свідомо використовує ім’я державного органу для перешкоджання звільненню добровольців.
І тоді виникає питання не лише про правову оцінку таких дій, а про їхній зміст:
хто і навіщо блокує людей, які готові йти воювати?
У ситуації, коли країна тримається на межі, кожне таке рішення — це не просто бюрократія. Це прямий вплив на обороноздатність держави.
Сьогодні Україна потребує мотивованих бійців. Не тих, кого змусили, а тих, хто свідомо обирає ризик.
І коли такі люди знаходяться — їх потрібно підтримувати, а не зупиняти.
Бо інакше ми самі позбавляємо себе шансів вистояти.
І якщо держава не може забезпечити справедливий і прозорий механізм залучення добровольців навіть у таких умовах — це вже питання не лише до системи, а до відповідальності кожного, хто приймає рішення.
