У ніч на 29 липня 2025 року Росія завдала чергового ракетного удару по території Запорізької області. Цього разу ціллю стала БІЛЕНЬКІВСЬКА ВИПРАВНА КОЛОНІЯ №99. За офіційною інформацією ДКВС: у результаті удару загинули 16 осіб серед засуджених, 44 отримали поранення, важкопоренені госпіталізовані до лікарень системи МОЗ. Ще близько 40 осіб отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, один співробітник установи отримав незначні поранення (осколкове ураження обличчя). Інформація постійно уточняється. Зруйновані приміщення установи. Пошкоджені і приватні будинки поруч.

Люди знаходяться під завалами! Кількість жертв може збільшитися. 

Це — не перша атака на пенітенціарні заклади, але вперше кількість жертв така висока.
І це вкотре порушує ключові питання:

• Чому колонії в прифронтових регіонах досі не евакуйовані?
• Хто несе відповідальність за життя засуджених?
• Чому держава не забезпечила навіть мінімального укриття для людей, яких утримує?

Ми як суспільство маємо нарешті усвідомити: ув’язнені — це теж громадяни України. Більшість із них — це не «небезпечні злочинці», а люди, які відбувають покарання за нетяжкі правопорушення. Серед них багато людей з інвалідністю, хронічними захворюваннями, ВІЛ-позитивних, хворих на туберкульоз. Вони не мають зброї. Вони не можуть втекти. Вони повністю залежать від держави, яка взяла на себе обов’язок гарантувати їм безпеку та право на життя.

Доки у прифронтових зонах  гинуть люди в тюрмах — Міністерство юстиції України ухвалює рішення про закриття Бориспільської виправної колонії №19, щоб на її місці збудувати новий слідчий ізолятор.

Постає логічне запитання:
А куди ми збираємося евакуйовувати людей із прифронтових установ, якщо колонії лише закривають?

Чи ми здатні тільки будувати, витрачати бюджет і ухвалювати піар-рішення, але не в змозі врятувати життя людей, які сидять у зоні прямої загрози?

Це — не питання вибору, це питання пріоритетів. І сьогодні пріоритет — не люди, не безпека, а бетон, фасади та красива статистика.

Питання не в тому, чи винна росія — її вина очевидна.
Питання в тому, чому система виконання покарань не вжила елементарних заходів, щоб врятувати людей, які фізично не можуть врятувати себе самі?

У багатьох колоніях по всій країні так звані «укриття» — це підвали без вентиляції, без жодного сертифіката безпеки. Без зв’язку. Без світла. Без шансів. Вони не витримають жодного удару — навіть уламками. І це всі прекрасно знають — від керівництва установ до департаменту в Києві.

З початку повномасштабного вторгнення вже було щонайменше 60 атак на території пенітенціарних установ — у Харківській, Донецькій, Миколаївській, Херсонській областях. Часто — це були уламкові ураження або поранення. Але трагедія у Запорізькій області — перша з такою кількістю загиблих.

Це не просто удар по будівлі. Це — удар по принципах, заради яких ми воюємо. Бо якщо ми не можемо захистити навіть тих, кого самі позбавили волі — то в чому тоді сенс усіх наших декларацій про цінність життя і людську гідність?

Держава має не лише карати. Вона має відповідати.

І сьогодні ми всі маємо запитати:
Хто відповість за 16 смертей ув’язнених осіб?