EPLN (Європейська мережа судового захисту прав в’язнів), Захист в’язнів України та Харківська правозахисна група подали офіційне повідомлення до Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС) із закликом до розслідування депортації у листопаді 2022 року та незаконного утримання під вартою українських цивільних ув’язнених з Херсонської та Миколаївської областей до початку конфлікту .
Це повідомлення є результатом майже трьох з половиною років роботи, яка включала ідентифікацію та розшук жертв, логістичну підтримку їхньої репатріації, документування жорстокого поводження, якого вони зазнали, та підтримку протягом усього судового розгляду. Воно базується на понад 400 інтерв’ю, проведених з людьми, репатрійованими в рамках нашої програми .
КЛЮЧОВІ ПОКАЗНИКИ
- У листопаді 2022 року близько 1800 ув’язнених було примусово депортовано до росії, включаючи майже все населення ув’язнених Херсонської області.
- Повідомляється, що щонайменше 8 ув’язнених померли під час етапування, утримання під вартою в росії або повертаючись до України
- Завдяки втручанню наших організацій близько 500 депортованих змогли покинути територію росії, зокрема близько 400 повернулися до України.
- За оцінками, від 300 до 450 осіб, затриманих, депортованих з Херсона, продовжують утримуватися в російській пенітенціарній системі. Близько тридцяти інших утримуються в імміграційних центрах утримання після закінчення термінів ув’язнення, призначених українськими судами.
Контекст
У листопаді 2022 року, коли російські війська вийшли з міста Херсон та правобережних районів Херсонської та Миколаївської областей, вони забрали з собою засуджених українських в’язнів. За кілька днів до відступу Федеральна служба виконання покарань росії (ФСИН), військові частини та сили спеціальних операцій депортували приблизно 1700-1800 в’язнів, які відбували покарання в цих областях . Усі вони були засуджені українськими судами ще до вторгнення та не мали жодного стосунку до війни. Їх завантажили в переповнені “автозаки” – без води, їжі та доступу до туалетів – і відвезли спочатку до Криму, а потім через Керченський міст до росії, до виправних колоній у Краснодарі, Ростовській, Волгоградській та інших областях. В’язнів, які хворіли на туберкульоз, перевозили разом зі здоровими в’язнями. Довічно засуджених перевозили останніми, у кайданках і лежачи обличчям вниз на підлозі “автозаку”.
Ця депортація не відбувалася ізольовано . Місія ООН з моніторингу прав людини в Україні задокументувала, що протягом усього періоду повномасштабного вторгнення Росії російські війська здійснювали широкомасштабні переміщення цивільного населення з окупованих районів Донецької, Харківської, Херсонської, Київської, Одеської та Запорізької областей до російської федерації.[1] . Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини (OHCHR) також задокументувало, що такі заходи супроводжувалися погрозами, незаконними затриманнями, катуваннями та іншими формами жорстокого поводження. За висновками OHCHR, ці практики мали «широко поширений та систематичний характер» і фактично позбавляли цивільне населення будь-якої реальної можливості залишатися на тимчасово окупованій території. [2] Депортація українських в’язнів із Херсонської та Миколаївської областей була складовою ширшої системної політики примусового вивезення цивільного населення з тимчасово окупованих територій України. Одними з найбільш беззахисних жертв цієї політики стали саме засуджені та ув’язнені — люди, позбавлені можливості вільно пересуватися, залишені поза суспільною увагою та повністю залежні від контролю своїх викрадачів.
В’язням ніколи не повідомляли, куди саме їх везуть. На кожному етапі переміщення їх били та піддавали жорстокому поводженню: у Голопристанській колонії на Херсонщині, у СІЗО №2 Сімферополя в окупованому Криму, а також після прибуття до російських колоній у Краснодарському краї, Волгоградській та Ростовській областях.
Після переміщення до росії людей утримували без будь-яких законних підстав, позбавляли доступу до правової допомоги, розподіляли щонайменше між десятком виправних колоній та забороняли контактувати з родичами. Деяких змушували приймати російське громадянство або співати гімн росії.
У липні 2023 року, тобто більш ніж через пів року після депортації, росія ухвалила закон, яким заднім числом поширила свою кримінальну юрисдикцію на окуповані території України. Після цього російські суди почали замінювати українські вироки на російські.
Коли строки покарання закінчувалися, багатьох в’язнів одразу повторно затримували за звинуваченням у «незаконному перебуванні» на території рф. Люди опинялися у центрах тимчасового утримання мігрантів без доступу до медичної допомоги, зокрема й ті, хто живе з ВІЛ, не мали можливості звернутися до суду та фактично поставали перед неможливим вибором: погодитися на отримання російського паспорта, щоб отримати шанс виїхати, або залишатися під вартою невизначений термін.
Спираючись, зокрема, на збір та аналіз понад 400 інтерв’ю з безпосередніми потерпілими від цих дій, проведених нашими організаціями в межах спільного проєкту з DIGNITY, у поданні, сьогодні переданому до Офісу Прокурора Міжнародний кримінальний суд, ми стверджуємо, що зазначені дії мають ознаки воєнних злочинів та злочинів проти людяності.
Військові злочини та злочини проти людяності
Відповідно до Четвертої Женевської конвенції, засуджені особи, які відбувають покарання на окупованій території, є захищеними особами — цивільним населенням, яке користується повним обсягом гарантій міжнародного гуманітарного права. Стаття 76 Конвенції також прямо передбачає, що засуджені повинні відбувати покарання на території окупованої держави. Крім того, навіть в умовах окупації в’язні залишаються під захистом міжнародного права прав людини. Міжнародний збройний конфлікт, зокрема окупація, не скасовує дію міжнародного права прав людини — норми міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини застосовуються одночасно.
Свавільне позбавлення волі
По-перше, наші організації вважають, що утримання в’язнів стало свавільним із моменту, коли російські сили захопили контроль над пенітенціарними установами та замінили українське законодавство примусовим окупаційним режимом. Відтоді йшлося вже не про виконання вироків українських судів, а про форму утримання, повністю відірвану від правових підстав і цілей покарання, передбачених українським законодавством.
Воєнні злочини
По-друге, переміщення в’язнів, яке відбулося у листопаді 2022 року, є примусовою депортацією або переміщенням, забороненим статтею 49 Четвертої Женевської конвенції, а отже становить воєнний злочин.
У цьому контексті безпосередньо релевантними є висновки Комітету ООН з прав людини у справі «Брацило та інші проти Росії» (2024). Аналізуючи аналогічну практику, здійснену в окупованому Криму, Комітет дійшов висновку, що Росія не мала жодних правових підстав для переслідування або виконання вироків щодо осіб, засуджених українськими судами за діяння, вчинені на території України: російське кримінальне законодавство не діяло на цій території на момент вчинення відповідних дій, а жодна міжнародна угода не надавала Росії юрисдикції щодо таких осіб. Цей висновок у повній мірі стосується і в’язнів, депортованих із Херсонської та Миколаївської областей. Закон РФ 2023 року не усунув цю проблему юрисдикції — він лише намагався заднім числом створити видимість законності.
Крім того, це переміщення не може розглядатися як евакуація, допустима міжнародним гуманітарним правом. Російська влада ніколи не довела існування нагальних причин, пов’язаних із безпекою населення або військовою необхідністю, і не організувала повернення в’язнів одразу після того, як це стало можливим. Навпаки, людей без їхньої згоди, без законних підстав та в атмосфері насильства, погроз і терору вивезли за межі окупованої території до віддалених колоній на території Росії. Ці обставини, а також створені перешкоди для повернення людей, виключають можливість вважати цю операцію законною евакуацією відповідно до статті 49 Четвертої Женевської конвенції.
Таким чином, ця депортація є воєнним злочином, оскільки йдеться про незаконне переміщення захищених цивільних осіб з окупованої території України до Росії, здійснене в умовах російської військової окупації, російськими військовими та окупаційною владою, у контексті відступу з Херсона та як невід’ємна частина триваючого міжнародного збройного конфлікту.
Злочини проти людяності
По-третє, ця депортація також становить злочин проти людяності. Як зазначено вище, депортація приблизно 1800 в’язнів не була поодиноким випадком — вона була частиною широкомасштабної та систематичної кампанії примусового переміщення українського цивільного населення з окупованих територій. Ці практики були задокументовані Організацією Об’єднаних Націй , Московським механізмом ОБСЄ та Європейським судом з прав людини й утворюють системний шаблон, який простежується в різних окупованих областях протягом усього періоду повномасштабного вторгнення.
Коли окремі кримінальні діяння є частиною такого систематичного нападу на цивільне населення, вони досягають порогу злочинів проти людяності відповідно до статті 7 Римського статуту, зокрема депортації населення (стаття 7(1)(d)) та ув’язнення або іншого тяжкого позбавлення фізичної свободи (стаття 7(1)(e)).
Сім посадовців, визначених відповідальними
Умисний характер цієї операції підтверджується її організованістю та масштабом, участю центральних структур “ФСИН” росії та конвойних підрозділів, чітким усвідомленням владою статусу потерпілих як українських цивільних в’язнів, відсутністю будь-яких законних підстав для їхнього вивезення та подальшого утримання, а також подальшими спробами легалізувати ситуацію заднім числом. Усе це свідчить, що депортація та подальше утримання були свідомими та цілеспрямованими діями, а не випадковими наслідками військової ситуації.
На підставі аналізу подій, реконструйованих за свідченнями потерпілих та матеріалами українських органів влади, вже було визначино сімох високопосадовців федерального рівня російської федерації, зокрема Міністра юстиції рф та директора “ФСИН”, як осіб, які несуть індивідуальну відповідальність за накази, організацію та виконання цих дій. Хоча Україна проводить розслідування злочинів, вчинених на її території, вона не має можливості притягнути до відповідальності посадовців, які віддавали накази про депортацію та організовували її на федеральному рівні, оскільки національне розслідування наразі обмежується колишніми представниками української пенітенціарної системи.
ВИНОСКИ
[1] OHCHR, Звіт про ситуацію з правами людини в Україні, 1 серпня 2022 р. – 31 січня 2023 р. (35-й періодичний звіт, 24 березня 2023 р.), пункти 63–66 .
[2]OHCHR, Примусове переміщення з території України, окупованої Російською Федерацією: примусове переміщення та депортація, перешкоди для повернення та права внутрішньо переміщених осіб, 24 лютого 2022 р. – 31 грудня 2025 р. (20 березня 2026 р.), пункти 2, 29.
