У травні 2024 року в Україні набув чинності Закон, який дозволив окремим категоріям засуджених достроково звільнятися для проходження військової служби за контрактом під час воєнного стану. До Кримінального кодексу України було введено статтю 81-1 «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби».
За два роки дії цього механізму понад 12 тисяч засуджених скористалися правом стати на захист України. Серед них є поранені, нагороджені державними відзнаками та ті, хто загинув, виконуючи бойові завдання.
Однак одна категорія засуджених була повністю виключена з цього процесу — особи, засуджені до довічного позбавлення волі.
Сьогодні довічно ув’язнений не має права скористатися механізмом статті 81-1 незалежно від того, скільки років він уже провів за ґратами. Не має значення, чи відбув він 15, 20 або 25 років покарання, чи має позитивні характеристики, чи працював, чи брав участь у програмах ресоціалізації. Закон не дозволяє навіть розглянути його кандидатуру.
І саме тут виникає головне питання.
У 2021 році Конституційний Суд України визнав, що довічне позбавлення волі не може бути покаранням без перспективи звільнення. Після цього законодавство було змінено, і сьогодні особа, засуджена до довічного позбавлення волі, після відбуття 15 років має право звернутися до суду щодо заміни покарання на строкове.
Розглядаючи такі справи, суд оцінює поведінку засудженого, його ставлення до праці, дисципліну, ступінь виправлення та ризики для суспільства.
Тобто держава вже визнає, що людина може змінитися та заслуговує на індивідуальну оцінку.
Але коли мова заходить про військову службу, цей підхід не працює.
Склалася парадоксальна ситуація. Засуджений до строкового покарання за особливо тяжкий злочин може отримати право на умовно-дострокове звільнення для проходження військової служби. Натомість людина, яка вже провела за ґратами 15, 20 або навіть 25 років за довічним вироком, не має права навіть подати заяву.
Більше того, максимальний строк позбавлення волі в Україні становить 15 років. Тобто особа, яка відбула 15 років довічного покарання, фактично вже провела за ґратами строк, який є максимальним строковим покаранням в українській системі кримінальної юстиції.
Тому виникає закономірне питання: якщо після 15 років держава дозволяє переглядати правовий статус довічно ув’язненого, то чому вона не допускає навіть можливості індивідуально розглянути питання про його участь у захисті країни?
Варто одразу наголосити: мова не йде про автоматичне звільнення всіх довічно ув’язнених.
Йдеться лише про право на індивідуальний розгляд.
Такий механізм міг би застосовуватися лише до осіб, які відбули не менше 15 років покарання, мають позитивні характеристики, не допускають злісних порушень режиму, пройшли психологічне та медичне обстеження, отримали висновок щодо придатності до військової служби, а остаточне рішення ухвалював би суд.
Тобто мова йде не про право бути звільненим, а про право бути розглянутим.
Сьогодні закон взагалі не дозволяє оцінити особу. Він автоматично виключає всіх довічно ув’язнених із можливості захищати державу.
І саме тому питання участі довічно ув’язнених у захисті України потребує відкритої професійної дискусії. Не про звільнення всіх. Не про скасування покарання. А про право на індивідуальний підхід після 15 років ув’язнення.
Бо якщо держава визнає, що людина може змінитися настільки, щоб переглянути її довічний вирок, то чому вона не готова хоча б розглянути можливість довірити їй захист власної країни?
Україна сьогодні гостро потребує людей, готових добровільно взяти до рук зброю та захищати державу. Саме тому повне виключення з цього процесу осіб, які вже відбули понад 15 років покарання та можуть бути індивідуально оцінені судом, потребує серйозного переосмислення.
