Резюме: такі дії є перевищенням наданих повноважень, вони не відповідають вимогам чинних нормативних актів, є протизаконними та такими, що порушують права засуджених на приватність.

Обґрунтування. Права людини в діяльності органів та установ виконання покарань виявляються в активному обов’язку адміністрації їх дотримуватись стосовно кожного із засуджених. У зв’язку з цим адміністрації органів та установ виконання покарань дозволено тільки те, що передбачене кримінально-виконавчим та іншим законодавством, а засуджені можуть робити усе те, що не заборонено законом.

Це витікає з положень частини 3 статті 63 Конституції України, де чітко сказано: “Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”.

У свою чергу ця конституційна норма відповідає гарантіям забезпечення належного механізму захисту прав людини, закріплених у Стандартних мінімальних правилах Організації Об’єднаних Націй у відношенні заходів, не зв’язаних з тюремним ув’язненням (Токійських правилах), а також вимогам ставлення до засуджених, що нашли відображення в Основних принципах поводження з ув’язненими, затверджених Резолюцією 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р., де, зокрема, принцип поваги до прав людини сформульований у такий спосіб: “За винятком тих обмежень, необхідність яких обумовлена фактом ув’язнення у тюрму, всі ув’язнені користуються правами людини і фундаментальними свободами, викладеними в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про цивільні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і Факультативному протоколі до них (Резолюція 2200 А /XXI/ Генеральної Асамблеї, Додаток), а також іншими правами, викладеними в інших пактах Організації Об’єднаних Націй”.

Крім того, у статті 19 Конституції України недвозначно наголошено, що: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Стаття 110 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК України) встановлює, що «5. Засудженим надається, в тому числі й під час перебування в стаціонарних закладах охорони здоров’я, право на телефонні розмови (у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв’язку) без обмеження їх кількості під контролем адміністрації, а також користуватися глобальною мережею Інтернет».

Проте жодного нормативного акту, який би передбачав окрему процедуру такого контролю, нині не існує (як, приміром, формулювання положення статті 113 КВК України, що «3. Кореспонденція, яку одержують і надсилають засуджені до відбування покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, середнього та максимального рівня безпеки, підлягає перегляду» потягнуло затвердження Інструкції з організації перегляду кореспонденції (листування) осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах).

У Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань передбачається таке: «Телефонні розмови проводяться за рахунок засудженого під контролем представника адміністрації установи виконанням покарань протягом дня у вільний від роботи час і поза часом, передбаченим для приймання їжі та безперервного сну. За необхідності та за погодженням з адміністрацією установи виконання покарань телефонну розмову може бути надано у будь-який час. Телефонні розмови надаються засудженому за його письмовою заявою, в якій зазначаються місцезнаходження, телефонний номер абонента та тривалість розмови. У разі якщо засуджений набирає телефонний номер абонента, який не зазначений у заяві, вживає під час телефонної розмови нецензурні слова, телефонна розмова припиняється, про що робиться відмітка на заяві засудженого. Факт телефонної розмови засудженого реєструється у журналі обліку телефонних розмов засуджених (додаток 13)».

То що ж означають ці положення?

По-перше, у постанові Верховного Суду України від 28.03.2008р. № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності,  дізнання і досудового слідства», під контролем  за  телефонними  розмовами  слід  розуміти не тільки їх прослуховування і  фіксування,  але  й  одержання інформації  про телефонні розмови, які відбулися, щодо абонентів розмов, часу і тривалості розмов.

Фіксацію у відповідному журналі саме цих даних передбачають правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (додаток 12):

Отже, існує нормативне регулювання контролю за телефонними розмовами у формі фіксації даних про них.

Будь-які інші форми контролю чинними нормативними актами не передбачені!

Також не передбачається можливість застосовувати аудіовізуальні, електронні та інші технічні засоби контролю, оскільки Порядком використання технічних засобів нагляду і контролю у виправних та виховних колоніях Державної кримінально-виконавчої служби України  не передбачена ні така мета їх застосування, ні включено місця для телефонних розмов у перелік місць, де застосовуються подібні засоби:

«IV. Аудіовізуальні, електронні та інші технічні засоби контролю

1. Об’єкти виправної/виховної колонії оснащуються аудіовізуальними, електронними й іншими технічними засобами контролю з метою недопущення потрапляння предметів, виробів, речовин, заборонених для використання засудженими, контролю за несенням служби персоналом та місцезнаходженням засуджених, які перебувають поза межами виправної/виховної колонії.
2. Системами огляду та виявлення заборонених предметів оснащуються КПП, кімнати для проведення обшуків та оглядів, приймання посилок (передач) та бандеролей. Для виявлення предметів, виробів, речовин, заборонених для використання засудженими, може застосовуватися портативне обладнання».

Єдиним винятком є телефонні розмови, передбачені в Порядку  реалізації експериментального проєкту щодо надання особам, взятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України платної послуги з доступу до Інтернету та телефонного зв’язку за допомогою засобів IP-телефонії, оскільки щодо них прямо закріплюється такий підхід:

«16. Під час надання платної послуги з доступу до Інтернету та телефонного зв’язку застосовується відеоспостереження».

Але ця норма стосується лише випадків надання послуги в межах експерименту, а не всіх без винятку.

По-друге, сама по собі норма щодо наявності у адміністрації установи права припинити телефонну розмову, якщо «засуджений вживає під час телефонної розмови нецензурні слова», не надає право бути присутнім і прослуховувати всю розмову.

Відсутнє воно й у Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» а інших законодавчих актах.

Представники Департаменту саме на підставі наявності права припинити розмову й вважають, що в них є право на її прослуховування (це витікає з наданою відповіді).

Проте, оскільки за ст. 19 Конституції України, адміністрація зобов’язана діяти лише так, як приписано в нормативних актах – прослуховування телефонних розмов за відсутності такого права в нормативних актах є порушенням права на приватність.

Також чинними нормативними актами не передбачено конкретного переліку нецензурних слів, а представники адміністрації не мають кваліфікації відповідних мовних експертів (ба більше – у жодного з них у посадових обов’язках не передбачене право оцінки нецензурності вжитих слів).

Тобто, дати правомірну оцінку тому, чи вживає особа нецензурні слова, представник адміністрації установи виконання покарань не має права і не може. Він наділений лише повноваженнями припинення розмови, а не оцінки виразів, не визначених у чіткому переліку.

Це підтверджується й змістом відповіді Департаменту, з якої витікає, що переліку нецензурних слів не існує, як і інструменту визначення адміністрацією установи належності тих або інших слів до числа нецензурних.

Крім того, потрібно звернути увагу, що Закон України «Про захисту суспільної моралі» втрачає чинність 31.03.2023 року.

Що з цього приводу говорять міжнародні рекомендації і стандарти?

У Європейських пенітенціарних (в’язничних) правилах 2006 року, у відповідних частинах Рекомендації Rec (2006) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо Європейських пенітенціарних (в’язничних) правил, ухваленої 11 січня 2006 року, зазначено:

24.1 Ув’язненим необхідно дозволяти максимально часто спілкуватися зі своїми родинами, іншими особами та представниками організацій, які перебувають за межами установ поштою, по телефону або в інші способи. Необхідно дозволяти також побачення ув’язнених із зазначеними особами.

24.2 Контакти та побачення можуть бути обмежені або перебувати під контролем, якщо це необхідно для продовження кримінального розслідування, підтримки порядку та безпеки, запобігання кримінальним злочинам та захисту жертв злочинів. Проте такі обмеження, включаючи спеціальні обмеження, визначені судовим органом, повинні допускати прийнятний мінімальний рівень контактів.

24.5 Адміністрація пенітенціарних установ мусить сприяти ув’язненим у підтримуванні адекватних контактів із зовнішнім світом та надавати їм із цією метою відповідну матеріальну підтримку.

Додаткові норми щодо захисту права на приватність (включаючи телефонні розмови)

Конституція України (ст. 31) гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Як уже зазначалося, засуджені маю усі права, окрім обмежень, встановлених законом.

Обов’язкова присутність чи аудіоспостреження (або право на них) за телефонними дзвінками чинними нормативними актами не передбачена.

Звідси – адміністрація установ, вчиняючи такі дії, порушує як Конституцію, так і інші закони України та перевищує надані повноваження.

Чинний КК України містить такі норми:

«Стаття 163. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер

1. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, –

караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або щодо державних чи громадських діячів, журналіста, або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, –

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років».

Тобто, є можливість реагування на подібні порушення.