Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

(стаття 3 Конституції України)

2 квітня 2026 року Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) у складі Палати з семи суддів ухвалив рішення у справі “Український та інші проти України” (заяви № 48751/19 та 41 інші), яким одноголосно визнав такі порушення з боку держави Україна:

• невиконання своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції про захист прав людини, тобто неправомірне втручання у здійснення права на індивідуальну заяву: співробітники колонії опитували заявників щодо їхніх звернень до Суду та чинили на них тиск, щоб ті відмовилися від своїх заяв;
• порушення статей 3 та 13 Конвенції щодо неналежних умов тримання під вартою протягом відповідних періодів та відсутності будь-якого ефективного засобу правового захисту у національному законодавстві.

Те, що умови тримання в українських пенітенціарних установах загалом не відповідають чинним стандартам, є загальновідомим фактом. Але у цій справі є кілька нетипових обставин:

• велика кількість заявників (42 особи), порушення прав яких відбулися в одній установі, і ці порушення частково збігаються у часі, тож їхні скарги були одразу відправлені у складі однієї групи;
• Уряд стверджував, що монітори ХПГ оприлюднили неправдиву інформацію щодо умов тримання засуджених, а адвокати зловживали практикою — спонукали засуджених до подачі заяв до ЄСПЛ; самі ж вони начебто не мали бажання звертатись туди;
• Уряд перешкоджав здійсненню права заявників на звернення зі скаргою до ЄСПЛ, причому це проявлялося не в пасивній формі (наприклад, у вигляді відмови у наданні інформації), а в неодноразових активних діях — примушенні заявників відмовитись від своїх скарг;
• адвокати, які представляли інтереси заявників у Європейському суді, з різних причин перестали це робити на стадії комунікації щодо порушення статті 34 Конвенції, і Суд втратив контакти із цими заявниками. ЄСПЛ у цій справі відступив від свого загального підходу щодо вилучення таких справ з розгляду, вирішивши, що повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї, вимагає продовження розгляду справи, що є дуже рідкісним випадком у практиці Суду.

Основні обставини справи

У березні 2019 року представники Харківської правозахисної групи здійснили два моніторингові візити до розташованої в Дніпропетровській області Жовтоводської виправної колонії №26 (ЖВК-26). В ході візитів монітори виявили жахливі побутові умови життя засуджених, десятки в’язнів подали письмові скарги. 42 з них висловили бажання звернутися до Європейського суду з прав людини.

У своїх запереченнях на скарги засуджених Уряд України стверджував, що фотографії, які були додані як докази до скарг, створювали оманливе уявлення про дійсні умови в установі (пар. 14 Рішення Суду). Однак у середині 2020 року було ухвалене рішення закрити ЖВК-26. В’язнів стали переводити до інших установ.

Після того як у 2020 році ЄСПЛ направив заяви засуджених Уряду для висловлення своєї позиції, пенітенціарна адміністрація провела три “зустрічі-опитування” з заявниками — з кимось ще безпосередньо у ЖВК-26, а з тими, кого вже встигли перевести, — у місцях позбавлення волі в Дніпрі, Кривому Розі та Запоріжжі. В результаті таких “зустрічей” з адміністрацією 10 заявників повідомили про відсутність скарг на умови тримання, а деякі з них також заявили, що не мали наміру звертатися до ЄСПЛ (пар. 20 Рішення).

Дізнавшись про такий розвиток подій, адвокати відвідали у ЖВК-26 кількох заявників, які повідомили про те, що їх примушували відкликати свої скарги. В результаті п’ятеро в’язнів написали до ЄСПЛ заяви про перешкоджання праву на індивідуальну заяву до Європейського суду. Після цього представники адміністрації повторили “опитування” — як наслідок, двоє з п’яти знов відмовились від своїх попередніх тверджень (пар. 21 — 22 Рішення).

31 жовтня 2020 року в інтерв’ю “Радіо Свобода” тодішнього Міністра юстиції України Дениса Малюську запитали, що він думає про заяви адвокатів ХПГ щодо тиску на засуджених Жовтоводської виправної колонії через їхнє звернення до ЄСПЛ. Денис Малюська відповів: “Та ні. Можливо, звичайно, там є тиск. Було би дивно, якби у в’язниці не було би того чи іншого тиску. Питання в тому, чим він вмотивований. По Жовтоводській — мені здається, що це якраз одна з тих колоній, яку ми закриваємо, може, вже й “заморозили”. Тобто все одно їй існувати недовго з огляду на те, що там неналежні умови утримання. Тобто ми закриваємо зараз колонії, в яких неналежні умови утримання. …” (пар. 18 Рішення).

Адвокати направили до Страсбурга інформацію про тиск на заявників з боку влади, після чого 22 січня 2021 року Уповноважений у справах ЄСПЛ, заступник Міністра юстиції України Іван Ліщина звернувся до ХПГ з пропозицією: “З урахуванням отримання суперечливої інформації та з метою встановлення фактичних обставин справи пропонуємо провести зустріч представників заявників та заявників, (наприклад, у форматі відеоконференції) з Уповноваженим та представниками Міністерства юстиції України”. У цьому листі Іван Ліщина зазначив, що він направив до ДКВС запит щодо надання інформації у світлі скарг заявників на неналежні умови тримання ЖВК-26. Після цього адміністрація ЖВК-26 провела так званий “комісійний прийом засуджених з особистих питань щодо скарг на порушення їхніх прав, гарантованих ст.3 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а саме на неналежні умови тримання”. Ця комісія складалася з шести представників адміністрації установи. В ході цього “комісійного прийому з особистих питань” більшість засуджених вказували на те, що жодних скарг на адресу Європейського суду вони не надсилали. Отже, примусове відібрання пояснень у заявників органи влади України видали за “прийом засуджених з особистих питань”, і, якщо слідувати за такою логікою, всі заявники раптово добровільно висловили бажання надати адміністрації установи свою позицію щодо їхніх заяв до ЄСПЛ. Неважко здогадатися, що ініціатива щодо отримання у засуджених відмови від скарг до ЄСПЛ могла виходити лише від особи, яка розуміється на процедурах у Європейському суді і знає про можливість вилучення заяви з реєстру справ. Навряд чи хтось із представників адміністрації ЖВК-26 мав знання щодо “прав, гарантованих ст.3 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод”.

Також у відповідь на запит Уповноваженого адміністрація ЖВК-26 надавала інформацію та численні документи на підтвердження того, що нібито побутові умови в установі відповідають чинним нормам, а фотографії жахливого стану колонії, оприлюднені співробітниками ХПГ в інтернеті, мовляв, не відповідають дійсності — буцімто “це було зроблено явно з метою дискредитації керівництва цієї установи”. Навіть були надані результати досліджень питної води в установі — виявляється, протягом двох днів, що передували першому моніторинговому візиту ХПГ, таких досліджень зробили аж 6 (!!!). Разом з тим, виходячи з наданої установою інформації, протягом 2019 року у ЖВК-26 проводилися численні ремонтні роботи, зокрема, тих об’єктів, занедбаний стан яких зафіксували монітори ХПГ під час візитів.

З огляду на те що заявники продовжували утримуватись під повним контролем пенітенціарної адміністрації, яка з високим ступенем ймовірності продовжувала тиск, що виключало можливість їх вільного волевиявлення, ХПГ відмовилась від такої пропозиції Уповноваженого.

Коли в ЄСПЛ отримали заяви адвокатів про тиск на заявників, Суд відкрив провадження також за скаргами щодо порушення статті 34 Конвенції — перешкоджання здійсненню права на індивідуальну заяву. ЄСПЛ запропонував сторонам надати відповідь на запитання, чи мало місце перешкоджання з боку Уряду ефективному здійсненню права заявників на звернення до Суду, як це передбачено статтею 34 Конвенції, з огляду на твердження про те, що заявники зазнавали неправомірного тиску та погроз з боку відповідних органів державних пенітенціарних установ.

Після цього — з різних причин — три з чотирьох адвокатів припинили представляти заявників перед Судом, внаслідок чого лише 5 з 42 заявників залишились з юридичним представником на стадії комунікації з Урядом щодо скарги на порушення статті 34 Конвенції. Щоб не втратити таку важливу справу, директор ХПГ Євген Захаров звернувся до Суду з проханням продовжити розгляд справи на підставі відповіді на Зауваження Уряду (цю відповідь підготував представник заявників, який залишився у справі). Адже після виявлення моніторами порушень умов тримання засуджених від імені потерпілих була підготовлена і відправлена до ЄСПЛ групова заява про порушення Конвенції.

Розглядаючи цю ситуацію з втратою юридичного представництва, Суд зауважив, що заявники, адвокати яких припинили їх представництво в Суді, не повідомили Суд про будь-яку заміну та не надали жодних інших засобів зв’язку, а отже заявники більше не бажають продовжувати розгляд своїх заяв (пар. 33 Рішення). Попри це, ЄСПЛ вирішив, що існують особливі обставини, що стосуються поваги до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї, і ці обставини вимагають продовження розгляду заяв, поданих від імені заявників адвокатами, що згодом припинили участь у справі, а саме (пар. 38 — 40 Рішення):

1) ця справа має потенційний вплив, що виходить за рамки індивідуальної ситуації заявників, оскільки вона торкається самої суті системи індивідуальних заяв, встановленої статтею 34 Конвенції, а саме права особи подавати та ефективно домагатися скарги в Суді: заявники висунули спірне твердження про неодноразові спроби пенітенціарної влади по всій країні відмовити їх від використання засобу правового захисту, передбаченого Конвенцією. Це має ще більше значення стосовно України, враховуючи, що ймовірний тиск мав місце після повідомлення Уряду про скарги заявників щодо неналежних умов утримання — структурної проблеми в Україні, на яку ЄСПЛ звернув увагу у пілотному рішенні Сукачов проти України (№ 14057/17, рішення від 30.01.2020 року) і яка впливає на тисячі фактичних та потенційних заявників;

2) має місце виняткове поєднання особливих обставин цих заяв:

• ймовірний тиск на заявників, який міг перешкодити їм скористатися засобом правового захисту за Конвенцією;
• різноманітність обставин, за яких такий тиск ймовірно чинився стосовно різних заявників, та важливість розгляду всіх видів тиску;
• повномасштабне вторгнення Росії в Україну, яке, безсумнівно, ускладнило спілкування із Судом;
• той факт, що заявники вже подали зауваження до того, як справу було передано на повторну комунікацію за статтею 34 Конвенції.

Щодо порушення статті 34 Конвенції

Європейський суд ретельно дослідив обставини, на які скаржилися заявники щодо чинення на них адміністрацією пенітенціарних установ тиску, спрямованого на те, щоб спонукати їх відкликати свої скарги до Суду. “Суд не може не ставитися з підозрою до ситуації, коли після того, як заявники, що перебувають під вартою, подали детальні та послідовні скарги і ці скарги були повідомлені Уряду, останній надав заяви, отримані згодом від тих самих заявників, в яких зазначалося, що вони більше не мають жодних скарг. У цьому контексті саме проведення такого допиту та запит письмових “пояснень” може саме по собі розглядатися як форма залякування”, — йдеться в рішенні Суду (пар. 48 Рішення).

З документів, наданих Урядом, ЄСПЛ встановив, що співбесіди проводилися адміністрацією в’язниці після того, як офіс Урядового уповноваженого запросив у них інформацію про становище заявників під час утримання під вартою. Таким чином, це не були звичайні зустрічі з ув’язненими, а такі “співбесіди” відбулися внаслідок не власної ініціативи заявників, а з ініціативи адміністрації установи, яка розпитувала заявників безпосередньо щодо їхніх скарг до Суду (пар. 49 Рішення). Також Суд зазначив, що не було жодних підстав для повторного опитування п’яти заявників, які раніше скаржилися на тиск під час попередніх опитувань, враховуючи, що умови цих “співбесід” залишилися суттєво незмінними. Зважаючи на такі обставини справи, Суд прийняв версію заявників, що справжньою метою співбесід було спонукати їх відкликати або підважити свої заяви (пар. 50 Рішення).

Також ЄСПЛ нагадав Уряду, що саме Суд, а не органи влади держави-відповідача, за власною ініціативою повинен контролювати дотримання заявниками процесуальних зобов’язань, покладених на заявника Конвенцією та її Правилами. Якщо уряд-відповідач має підстави вважати, що в конкретному випадку є зловживання правом на індивідуальну заяву, єдиним належним способом дій Уряду є повідомити Суд і надати йому наявну інформацію (пар. 51 Рішення).

Твердження Уряду про зловживання з боку адвокатів, які представляють заявників, саме по собі не може виправдати опитування заявників щодо цих адвокатів поза будь-яким офіційним судовим процесом та за відсутності належних процесуальних гарантій (пар. 52 Рішення).

Також Суд зазначив, що дії органів влади у цій справі були ще більш неприйнятними з огляду на вразливість заявників, які протягом тривалого часу залишались під виключним контролем адміністрації установи та мали лише обмежений контакт із зовнішнім світом, а отже були схильними до впливу з боку влади. Крім того, Суд висловив думку, що опитування заявників у березні 2020 року комісією з шести старших посадових осіб слідчого ізолятора, які мали у своєму розпорядженні різні засоби, здатні погіршити становище заявників, було проведено за відсутності адвокатів заявників, які не були ні запрошені, ні повідомлені, хоча їхня присутність могла б певною мірою врівноважити цю вразливість та забезпечити захист від примусу (пар. 53 Рішення).

На підставі всіх зазначених міркувань ЄСПЛ дійшов висновку, що заявники можуть обґрунтовано вважатися такими, що почувалися заляканими та відчували виправданий страх помсти, коли їх допитували працівники колонії у зв’язку з їхніми заявами до Суду, В цьому судді вбачають неправомірне втручання у право на індивідуальну заяву, що суперечить вимогам статті 34 Конвенції (пар. 54 Рішення).

Щодо порушення статей 3 та 13 Конвенції

По-перше, Суд визнав, що Уряд не виконав покладеного на нього тягаря доказування, оскільки надав не чіткі, вичерпні та переконливі аргументи чи докази, а набір невпорядкованих документів без супровідного списку чи номерів сторінок, а також не уточнив, які з фотографій, поданих заявниками, нібито були зроблені в нефункціональних частинах в’язниці. За таких обставин ЄСПЛ зауважив, що не може не покладатися, в певних аспектах, виключно на виклад фактів заявниками (пар. 73 — 75 Рішення).

На підставі всіх наявних матеріалів Суд визнав встановленим, що заявників тримали протягом періодів від 18 до 72 місяців у вологих, запліснявілих та холодних житлових приміщеннях, не забезпечуючи їх належним одягом, взуттям чи засобами особистої гігієни, без доступу до електроенергії та питної води, вони були змушені їсти, приймати душ, прати білизну та справляти нужду в умовах, що не відповідали основним санітарно-гігієнічним вимогам. Відповідно, заявники зазнали поводження, яке принижує гідність, що суперечить статті 3 Конвенції (пар. 76 рішення).

Також за відсутності будь-яких зауважень від Уряду щодо скарги на відсутність ефективного національного засобу правового захисту, суд визнав порушення статті 13 Конвенції (пар. 78 Рішення).

Коментар

Пригадаємо, що відповідно до Положення про Міністерство юстиції України воно є центральним органом державної виконавчої влади, одним із завдань якого є контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту.

Специфіка цієї справи полягає у тому, що Уповноважений у справах ЄСПЛ за посадою є одним із заступників Міністра юстиції. При цьому є очевидним, що Міністр особисто зацікавлений в тому, щоб справа про масове порушення прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини, яке відбулося в установі, що перебуває у сфері управління Міністерства юстиції, не закінчилась визнанням цих порушень рішенням ЄСПЛ. Отже, у керівництва Міністерства юстиції, зокрема, у Міністра (на той час Дениса Малюськи) та його заступника — Уповноваженого у справах ЄСПЛ (на той час Івана Ліщини) виник очевидний конфлікт інтересів між завданням дотримання прав людини в пенітенціарних установах та бажанням не допустити рішення ЄСПЛ з цього приводу.

Після відправлення Європейським судом заяв в’язнів ЖВК-26 на комунікацію Уряду України відбувся безпрецедентний випадок перешкоджання державою реалізації права заявників підтримувати свої скарги в Суді. У цій справі так званий “адміністративний ресурс” був застосований повною мірою через тиск на заявників до ЄСПЛ з боку адміністрацій пенітенціарних установ, які перебувають в адміністративному підпорядкуванні Міністерству юстиції (через Департамент з питань виконання кримінальних покарань та відповідні міжрегіональні управління). Саме це і визнав високий Суд, встановивши порушення статті 34 Конвенції — неправомірне втручання у право на індивідуальну заяву, що суперечить вимогам статті 34 Конвенції.

Отже, у цій справі Міністерство юстиції через підпорядковані йому структури використало той самий спосіб розв’язання проблеми, який застосовують представники правоохоронних органів у кримінальних провадженнях за скаргами (заявами про злочин) щодо незаконного насильства з боку “правоохоронців”. Цей спосіб — чинення тиску на потерпілих. Але вийшла “помилка” — суб’єктом прийняття рішення у цьому випадку були не національні органи, а Європейський суд з прав людини, у якого є власний погляд на достовірність відмов від раніше поданих скарг на дії представників влади. З обставин цієї справи вбачається необхідність запровадження заходів захисту, передбачених Законом України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” на осіб, які утримуються в установах ДКВС і звернулися зі скаргою до Європейського суду.

Як Європейський суд встановив у Рішенні, тиск на засуджених-заявників з боку адміністрацій установ почався після запиту заступника Міністра юстиції, Уповноваженого у справах Європейського Суду Івана Ліщини до пенітенціарної адміністрації, отже, неважко здогадатись, хто був ініціатором так званого “прийому з особистих питань”, на який “запросили” засуджених-заявників до ЄСПЛ.

Це рішення ЄСПЛ стало можливим лише завдяки спільній роботі багатьох людей, які працюють у сфері правозахисту: моніторів, журналістів, адвокатів. До того ж отримати докази неналежних умов тримання засуджених у цій справі, а також підтримувати справу у Європейському суді за обставин постійного тиску на засуджених було можливим лише на підставі механізму громадського контролю, передбаченому статтею 24 Кримінального виконавчого кодексу України.

Також хочеться вірити, що переконати Суд в необхідності продовження розгляду заяв 37 засуджених ЖВК-26, з якими був втрачений контакт, певним чином допоміг авторитет Харківської правозахисної групи: колишня юристка ХПГ Олена Ащенко у 2020 році добилася ухвалення Європейським судом пілотного рішення у згаданій вище справі “Сукачов проти України”. Отже, є підстави вважати, що ХПГ продовжує бути лідером у сфері юридичного захисту прав в’язнів в Україні. Втім, доводиться сумно констатувати, що попри проведені численні реформи пенітенціарної системи та періодичні доповіді уряду міжнародним органам в галузі прав людини про постійні позитивні зміни в цій сфері, системні порушення прав представників цієї вразливої групи залишається вкрай гострою проблемою в Україні.

ОРИГІНАЛ СТАТТІ НА САЙТІ ХПГ