09 червня 2026 року Українська Гельсінська спілка з прав людини та ГО «Докудейз» провели публічну дискусію, присвячену двом рокам дії статті 81-1 Кримінального кодексу України, яка дозволяє умовно-дострокове звільнення засуджених для проходження військової служби.
У заході взяли участь представники правозахисних організацій, військові, ветерани, народні депутати, командири підрозділів, а також колишні засуджені, які сьогодні захищають Україну в лавах Збройних Сил.
За два роки дії механізму до війська долучилися близько 12 тисяч колишніх ув’язнених. Закон, який на етапі розробки викликав чимало суперечок, сьогодні вже став реальним інструментом поповнення війська в умовах повномасштабної війни.
Однак між задумом законодавця та практикою його реалізації залишається значна відстань.
Під час дискусії учасники говорили про проблеми, з якими стикаються військовослужбовці, звільнені за статтею 81-1. Йшлося про відсутність щорічних відпусток, складності з лікуванням та реабілітацією після поранень, обмежені можливості переведення до інших військових частин, особливості адміністративного нагляду, а також про необхідність більшої інтеграції таких військовослужбовців у систему Збройних Сил.
Окрему увагу учасники приділили законопроєкту №15225 від 11 травня 2026 року, який уже внесено до Верховної Ради. Документ передбачає надання щорічних відпусток після року служби, розширення можливостей для переведення до інших підрозділів, частково врегульовує питання лікування та реабілітації, а також усуває низку обмежень, які сьогодні створюють нерівність між військовослужбовцями, звільненими за статтею 81-1, та іншими військовими.
Під час свого виступу Голова ГО «Захист в’язнів України» Олег Цвілий нагадав, що правозахисники підтримували саму ідею надання засудженим права добровільно долучитися до захисту держави ще до появи статті 81-1.
Водночас наша організація ще на стадії розробки законопроєкту попереджала про ризики та прогалини, багато з яких сьогодні вже стали реальними проблемами.
Олег Цвілий звернув увагу на те, що законодавство фактично орієнтує людей переважно на службу у спеціалізованих штурмових підрозділах. При цьому серед засуджених є люди з досвідом роботи механіками, медиками, водіями, будівельниками, операторами БПЛА, фахівцями зі зв’язку та багатьма іншими навичками, які критично потрібні армії.
За його словами, проблема полягає не лише в правах засуджених, а й у тому, що держава сама обмежує можливості командирів ефективно використовувати людський ресурс.
Окремо було порушено питання дискримінаційного підходу до визначення кола осіб, які можуть бути звільнені за статтею 81-1. Сьогодні закон оцінює насамперед номер статті Кримінального кодексу, а не особистість людини, її поведінку під час відбування покарання, мотивацію, психологічний стан чи рівень ризику.
Також Голова організації звернув увагу на надмірну залежність механізму від адміністрації установ виконання покарань. Фактично саме адміністрація визначає, хто матиме можливість скористатися механізмом умовно-дострокового звільнення, що створює ризики суб’єктивності, вибірковості та корупційних зловживань.
Окремим блоком виступу стали питання адміністративного нагляду. На практиці колишні засуджені нерідко стикаються з обмеженнями, які прямо не передбачені законом, що призводить до нерівності порівняно з іншими військовослужбовцями.
Ще однією проблемою Олег Цвілий назвав створення окремих підрозділів, сформованих переважно з колишніх засуджених.
За його словами, у пенітенціарній системі добре відомі практики так званих «червоних колоній», де адміністрація створювала окремі групи та використовувала неформальні механізми контролю над засудженими. Сьогодні існує ризик перенесення окремих елементів цієї субкультури у військове середовище.
Саме тому особливого значення набуває незалежний контроль та моніторинг таких підрозділів.
Наразі суспільство практично не має повної інформації про умови служби, дисциплінарну практику, випадки насильства, самогубств, поранень чи інші проблеми, які можуть виникати всередині таких формувань.
Окремо Голова ГО «Захист в’язнів України» порушив питання довічно засуджених, які сьогодні повністю виключені з механізму статті 81-1.
На думку правозахисників, сама по собі наявність вироку про довічне позбавлення волі не повинна автоматично закривати можливість навіть для розгляду питання про участь у захисті держави.
Серед довічно засуджених є люди, які вже провели за ґратами 15–20 років. За цей час змінюється вік, стан здоров’я, світогляд, життєві обставини та сама особистість людини. Багато з них сьогодні вже не становлять тієї небезпеки, яку могли становити десятки років тому.
Саме тому Олег Цвілий наголосив, що підхід повинен базуватися не на категорії покарання чи номері статті, а на індивідуальній оцінці особистості, мотивації, поведінки під час відбування покарання, психологічному висновку та рівні ризиків.
Мова не йде про автоматичне звільнення довічно засуджених або надання їм особливих привілеїв. Йдеться лише про можливість індивідуального розгляду кожного випадку та відмову від практики, коли доля людини визначається виключно назвою статті чи видом призначеного покарання.
Попри майже двогодинну дискусію, одна з найважливіших тем фактично залишилася поза межами обговорення.
Йдеться про ресоціалізацію та майбутнє цих людей після завершення служби.
Сьогодні більшість дискусій концентрується навколо того, як залучити людину до війська, як вона проходитиме службу, які матиме права та обмеження.
Але значно рідше звучить питання: що буде потім?
Що станеться після тяжкого поранення?
Після отримання інвалідності?
Після демобілізації?
Після завершення війни?
Фактично людина виходить із колонії та потрапляє на фронт. Часто без психологічної підготовки, без програм адаптації та без системної роботи над поверненням до мирного життя.
Більше того, нерідко вона потрапляє до підрозділу, де поруч служать такі самі колишні засуджені. У такій ситуації виникає закономірне питання: де саме відбувається ресоціалізація та інтеграція людини у суспільство?
Сьогодні законодавство майже не дає відповіді на питання, хто працюватиме з ветеранами після завершення служби, хто допомагатиме їм із працевлаштуванням, психологічною підтримкою, адаптацією до цивільного життя та відновленням соціальних зв’язків.
До яких висновків ми прийшли
Дискусія показала, що механізм статті 81-1 працює. Тисячі людей вже проходять службу та виконують бойові завдання. Водночас практика виявила низку проблем, які потребують законодавчого врегулювання.
Учасники заходу підтримали законопроєкт №15225, який має усунути частину найбільш очевидних недоліків: надати право на щорічну відпустку, покращити можливості лікування та реабілітації, розширити підстави для звільнення зі служби та спростити переведення між підрозділами.
Разом із тим цього недостатньо.
Подальші зміни повинні передбачати право засудженого самостійно ініціювати процедуру розгляду питання про звільнення для проходження військової служби без залежності від адміністрації установи, а також перехід від формального підходу за номером статті Кримінального кодексу до індивідуальної оцінки особистості, поведінки, мотивації та ризиків конкретної людини.
Не менш важливим є розширення можливостей проходження служби не лише у штурмових підрозділах, а й за іншими військовими спеціальностями відповідно до професійних навичок та досвіду людини.
Окремої уваги потребує питання адміністративного нагляду, який сьогодні нерідко перетворюється на додатковий інструмент обмежень і ставить військовослужбовців, звільнених за статтею 81-1, у нерівне становище порівняно з іншими військовими.
Також необхідно забезпечити незалежний моніторинг спеціалізованих підрозділів, доступ правозахисних організацій та громадського контролю, а також публічну статистику щодо проходження служби такими військовослужбовцями.
Сьогодні держава концентрується на тому, як мобілізувати людину. Але вже зараз необхідно думати про те, що буде після війни.
Після завершення бойових дій до цивільного життя повернуться тисячі людей, які пройшли через місця несвободи, фронт, поранення, втрати та психологічні травми. І поки що в держави немає комплексної відповіді на питання їхньої адаптації, психологічної підтримки, працевлаштування та повернення до суспільства.
Саме тому наступним етапом реформи має стати створення повноцінної системи ресоціалізації та супроводу ветеранів, які пройшли шлях від місць несвободи до захисту України.
Бо справжній другий шанс починається не з мобілізації.
Він починається тоді, коли людина після служби отримує можливість повернутися до нормального життя та стати повноцінною частиною суспільства.
