Українська система запобіжних заходів дедалі частіше викликає питання не лише у правозахисників, а й у суспільства загалом. Особливо тоді, коли порівняти дві справи з абсолютно різними масштабами збитків, але дуже показовою різницею у реальних можливостях підозрюваних.
Як приклад, у Берегівському районному суді Закарпатської області розглядалася справа чоловіка, обвинуваченого у крадіжці двох велосипедів та самоката. Загальна сума шкоди, встановлена судом, становила 10 203 гривні 80 копійок. У вироку зазначено, що один велосипед оцінено у 3600 гривень, а дитячі велосипеди та самокат — у 6603,80 гривень.
Однак через те, що злочин був вчинений “в умовах воєнного стану”, дії кваліфікували за ч. 4 ст. 185 КК України — тяжкий злочин, санкція якого передбачає від 5 до 8 років позбавлення волі. Прокурор просив продовжити тримання обвинуваченого під вартою та визначити заставу у розмірі 242 240 гривень. Серед ризиків зазначалися: можливість переховування, вплив на свідків, вчинення нового злочину. Окремо у рішенні суду вказувалося, що Закарпатська область межує одразу з чотирма країнами — Польщею, Румунією, Словаччиною та Угорщиною, а тому існує ризик можливого перетину кордону поза пунктами пропуску.
У результаті суд визначив заставу у 90 840 гривень, враховуючи, що обвинувачений не працює та не має стабільного доходу. Згодом суд призначив покарання — 5 років позбавлення волі.
Фактично у справі із сумою збитків трохи більше 10 тисяч гривень людина перебувала у СІЗО та повинна була знайти майже 91 тисячу гривень для виходу під заставу.
Окремої уваги заслуговує і сама практика застосування ч. 4 ст. 185 КК України в умовах воєнного стану. Фактично сьогодні крадіжка велосипеда, мобільного телефону чи іншого майна вартістю більше 3000 тисяч гривень автоматично переводить людину у категорію “тяжких злочинців”, оскільки санкція статті передбачає від 5 до 8 років позбавлення волі. На практиці це призводить до ситуацій, коли за викрадення телефона або велосипеда вартістю 3000–5000 гривень люди отримують реальні строки ув’язнення, перебувають у СІЗО місяцями, а іноді й роками. При цьому паралельно суспільство спостерігає, як у справах про ймовірну легалізацію чи розтрату сотень мільйонів гривень основна дискусія точиться навколо розміру застави та можливості її внесення. Саме через це дедалі частіше лунають питання не лише щодо системи застав, а й щодо пропорційності самої кримінальної політики держави під час воєнного стану.
На фоні цієї справи особливо показово виглядає інша — справа Андрія Єрмака, якого НАБУ та САП підозрюють у легалізації близько 460 мільйонів гривень під час будівництва елітного котеджного містечка “Династія” під Києвом. Вищий антикорупційний суд обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із правом внесення застави у 140 мільйонів гривень.
Після судового засідання Андрій Єрмак заявив, що особисто не має такої суми, однак розраховує на допомогу друзів та знайомих.
Згодом медіа повідомили, що кошти на заставу фактично зібрані, а адвокат заявив про “технічні проблеми” із внесенням коштів через банк.
А вже сьогодні 18 травня 2026 року стало відомо, що застава у 140 мільйонів гривень внесена, після чого Андрій Єрмак вийшов із СІЗО.
Таким чином поруч опиняються дві дуже різні ситуації.
У першій — людина через 10 тисяч гривень збитків перебуває у СІЗО та отримує 5 років позбавлення волі.
У другій — у справі про ймовірну легалізацію 460 мільйонів гривень збирається багатомільйонна застава, після внесення якої підозрюваний виходить на свободу.
Саме ця різниця дедалі частіше стає предметом суспільної дискусії щодо ефективності та справедливості системи застав в Україні.
Формально застава в українському законодавстві є альтернативою триманню під вартою та механізмом забезпечення належної процесуальної поведінки.
Однак на практиці для значної частини малозабезпечених осіб навіть десятки тисяч гривень застави є фактично недосяжними. У результаті застава для них перетворюється на формальність, а СІЗО — на безальтернативний запобіжний захід.
Водночас у справах щодо багатомільйонних збитків або масштабної корупції система застав часто працює інакше: навіть надзвичайно великі суми можуть бути оперативно зібрані завдяки фінансовим можливостям, зв’язкам та підтримці оточення.
На фоні цього суспільна дискусія перейшла вже й у площину законодавчих ініціатив. Після резонансу навколо застави у справі Єрмака була зареєстрована петиція щодо внесення змін до КПК України та обмеження можливості застосування застави у справах про масштабну корупцію та розтрату державних коштів під час воєнного стану.
Фактично автори петиції пропонують розширити перелік статей, за якими під час воєнного стану має застосовуватись виключно тримання під вартою без альтернативи у вигляді застави.
Окрему дискусію викликає і питання умов тримання.
На початку 2026 року широкий резонанс викликала ситуація навколо детектива НАБУ Руслана Магамедрасулова та його батька у Лук’янівському СІЗО. Тоді адміністрація установи та посадові особи заявляли про відсутність місць у платних камерах, “чергу” та неможливість переведення. У публічному просторі обговорювалися пліснява, розбиті вікна та неналежні умови утримання.
У стенограмі парламентського комітету щодо цієї ситуації згадувався і Євген Пікалов. Саме там обговорювалася скандальна переписка Пікалова про “плюсик на камеру” та можливе сприяння у вирішенні питання із камерою для детектива НАБУ.
Зокрема, Пікалов фактично був змушений пояснювати сам факт переписки із колишнім Міністром юстиції. У відповідь на питання членів комітету він заявляв, що “не знає, хто просив”, а “плюсик” у повідомленні нібито не означав прямої вказівки чи незаконного втручання.
Фактично сама поява такої переписки та необхідність пояснювати контакти щодо умов тримання у СІЗО лише посилили суспільні сумніви у тому, наскільки однаково система працює для всіх.
Бо поки одні люди сидять у переповнених камерах через неможливість знайти навіть 90 тисяч гривень застави, навколо інших виникають історії про “плюсики”, окремі камери, домовленості, черги та VIP-умови.
