23 лютого в Укрінформі відбувся круглий стіл на тему «Життя під загрозою: що робити з колоніями в зоні бойових дій?», під час якого було представлено аналітичне дослідження «Бомбардування та евакуація: безпека в українській пенітенціарній системі в умовах війни».
Захід організували ГО «Україна без тортур» у партнерстві з ГО «Захист в’язнів України» та Харківська правозахисна група за підтримки Європейської мережі пенітенціарного права (EPLN) та DIGNITY – Danish Institute Against Torture.
Модерувала дискусію адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова.
У центрі уваги учасників — критична вразливість місць несвободи, розташованих у зоні бойових дій та в 50-кілометровій прифронтовій зоні, де засуджені й узяті під варту особи повністю залежать від рішень держави й не мають можливості самостійно захистити своє життя.
Представниця ГО ЗВУ , та авторка аналітичного звіту Ганна Скрипка наголосила, що місця несвободи — це сегмент цивільної інфраструктури, де люди не мають вибору, який є у решти населення: вони не можуть самостійно піти в укриття, виїхати, евакуюватися або змінити місце перебування. Тому будь-яка затримка державних рішень має іншу ціну — ціну життя.
У виступі було підкреслено, що війна системно оголила три взаємопов’язані наслідки: гуманітарну ізоляцію установ із проблемами доступу до харчів, ліків і лікування; руйнування керованості на прифронтових і окупованих територіях із втратою зв’язку, правового захисту та медичної допомоги; а також зростання насильства і смертності в умовах відсутності своєчасних механізмів безпеки.
Для ілюстрації цих процесів були наведені задокументовані приклади.
У Херсонському слідчому ізоляторі після втрати керованості під час бойових дій ув’язнені залишалися в камерах, що завершилося вбивством людини безпосередньо в приміщенні СІЗО. У Приазовській виправній колонії №107 у Маріуполі в умовах активних обстрілів і руйнування периметра загинули засуджені жінки, зокрема одна з них померла без надання медичної допомоги після тяжкого поранення. Маріупольський СІЗО в перші тижні окупації перетворився на повністю ізольований простір без доступу до води, їжі, медицини та адвокатів, де фіксувалися репресивні практики і смертельні випадки. Ці приклади, за словами спікерки, були наведені не з емоційною метою, а як прямий доказ того, що у місцях несвободи відсутність рішень держави автоматично перетворюється на ризик для життя і гідності людей.
Окрему частину виступу було присвячено депортації та примусовому переміщенню засуджених як прямому наслідку несвоєчасної евакуації. Було наголошено, що депортація є воєнним злочином Російської Федерації, однак відсутність превентивних рішень з боку України створила умови, за яких окупаційна влада отримала повний доступ до закритих установ і людей у них. З установ Херсонської області та пов’язаних з окупацією пенітенціарних закладів було депортовано щонайменше 1700 осіб. Переміщення здійснювалося примусово — без судових рішень, без доступу до адвокатів і без зв’язку з родинами, а шлях повернення ускладнювався відсутністю документів, тривалими процедурами ідентифікації та повторними затриманнями навіть після формального «звільнення».
Також було акцентовано, що повернення депортованих осіб в Україну фактично не здійснюється в межах державної програми. На практиці цю роботу беруть на себе громадські організації. Зокрема, завдяки діяльності ГО «Захист в’язнів України» з 2022 року було повернуто 434 особи, з них 122 — протягом 2025 року. Водночас навіть після повернення держава часто «зупиняється на порозі»: люди можуть бути визнані потерпілими у кримінальних провадженнях, але не отримують зрозумілого і системного маршруту допомоги — щодо статусу, зарахування строків, доступу до медичної та соціальної підтримки і реабілітації. У результаті значна частина відповідальності за підтримку постраждалих і далі лежить на громадському секторі.
Нагадаємо, що Звіті ЄС за 2025 рік окремо наголошується: українські ув’язнені, депортовані з окупованих територій до РФ, після звільнення повинні мати такий самий доступ до гуманітарної допомоги, фінансової компенсації, реабілітації та офіційного визнання статусу жертви, як і інші постраждалі від міжнародних злочинів. Це фактично перша пряма позиція такого рівня: депортовані ув’язнені — повноцінні жертви воєнних злочинів, і проблема — не в доведенні злочину, а в тому, що людина повертається — і потрапляє в правову порожнечу.
Координатор програм Харківської правозахисної групи (ХПГ) Андрій Діденко у своєму виступі представив аналітичну частину дослідження, зосередившись на фактичній картині обстрілів пенітенціарних установ у 2022–2025 роках.
Координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко детально представив аналітичну частину дослідження, зосередивши увагу на реальних обстрілах, географії ризиків та бездіяльності органів влади щодо харківських колоній і слідчих ізоляторів. За його даними, з 2022 року пенітенціарні установи опинилися під обстрілами щонайменше 433 рази, що підтверджує системну небезпеку для закладів, розташованих у зоні вогню артилерії, реактивних систем, ракет і безпілотників — і це лише підтверджені випадки. Діденко підкреслив, що для Харківської області це не «випадкові влучання», а тривалий і прогнозований ризик: більшість установ виконання покарань розташовані приблизно за 30–50 км від лінії бойового зіткнення, що за сучасних характеристик озброєння гарантує досяжність ураження. Він навів приклади, зокрема, Холодногірської ВК №18, яку тричі евакуйовували і тричі повертали до регіону підвищеного ризику, та Олексіївської ВК №25, що зазнавала системних пошкоджень і поранень персоналу у межах Харкова, де регулярні ракетні й дронові атаки стали звичною загрозою. Аналіз включав і Темнівську ВК №100, Диканівську ВК №12 та Харківський СІЗО — усі ці об’єкти знаходяться в межах бойових ризиків і були документовані як під обстрілами, так і без чітких своєчасних рішень про захист чи евакуацію. Діденко нагадав, що у контексті війни пенітенціарні установи перестали бути «тиловими» об’єктами і стали частиною воєнного простору, що вимагає системної відповіді держави, а не фрагментарних заходів після фактів ураження.
Олег Цвілий у своєму виступі підняв питання практики державних рішень «замість евакуації» та наслідків такого підходу на прикладі Біленьківської виправної колонії №99.
Він наголосив, що трагедія в колонії №99 стала наслідком того, що установа тривалий час перебувала в зоні ризику (35 обстрілів до трагедії), однак рішення щодо захисту людей не було реалізоване вчасно. Окремо він звернув увагу на те, що в системі часто працюють механізми переведення — з посиланням, зокрема, на статтю 10 КВК України. На практиці швидкі переведення можуть перетворюватися на інструмент переміщення найбільш уразливих категорій в’язнів – людей з інвалідністю, похилого віку, ветеранів АТО, жінок, неповнолітніх.
Сергій Зуйков окремо зупинився на стані укриттів у слідчих ізоляторах і практичних проблемах доступу до них. У виступі наголошувалося, що навіть там, де укриття формально «є», реальна ситуація часто впирається в непридатність приміщень, обмежену місткість, технічний стан і режимні рішення, через які люди не можуть швидко та безпечно потрапити в захист під час загрози.
Цей блок підсилив ключову думку дискусії: для місць несвободи недостатньо загальних норм цивільного захисту — потрібні механізми, які враховують, що доступ до укриття залежить не від волі людини, а від організації процесу адміністрацією.
Представник Європейської мережі пенітенціарного права (EPLN) Олександр Дворніченко зосередився на міжнародних правових аспектах захисту осіб у місцях несвободи під час війни. У виступі він наголосив, що для міжнародних інституцій питання безпеки ув’язнених і засуджених у зоні бойових дій розглядається не як внутрішня «тюремна проблема», а як частина зобов’язань держави за міжнародним гуманітарним правом і Європейською конвенцією з прав людини.
Було підкреслено, що держава несе підвищений позитивний обов’язок щодо людей, які перебувають під її повним контролем, а отже саме держава зобов’язана передбачати ризики, діяти на випередження та мати ефективні механізми евакуації і захисту, а не реагувати постфактум. Окремо зверталася увага на те, що несвоєчасна евакуація, відсутність доступу до укриттів і подальша депортація створюють комплекс порушень, які можуть бути предметом розгляду як на національному, так і на міжнародному рівні.
Олександр Дворніченко також наголосив, що міжнародні партнери уважно стежать за тим, чи перетворюються задокументовані порушення на системні зміни, і що результати презентованого дослідження є важливими не лише для внутрішньої дискусії, а й для формування позицій України у діалозі з європейськими інституціями.
Усі виступи зійшлися в одному: без створення спеціального режиму безпеки для місць несвободи в умовах війни держава й надалі реагуватиме запізно. Евакуація без чітких воєнних тригерів, формальні укриття і відсутність системної політики щодо депортованих осіб створюють ситуацію, в якій люди в установах залишаються повністю залежними від рішень, що або ухвалюються надто пізно, або не ухвалюються взагалі.
Круглий стіл показав: питання безпеки пенітенціарних установ — це не вузька тюремна тема, а складова загальної відповідальності держави за життя цивільних осіб під час війни.
Відео круглого столу:
Читайте також:
