Депортація українських ув’язнених до Російської Федерації давно перестала бути “складною темою війни” або питанням інтерпретацій. Це доведений воєнний злочин, підтверджений кримінальними провадженнями, обвинувальними актами та реальними вироками. Проблема сьогодні не в доказах і не в правовій кваліфікації. Проблема в тому, що держава зупиняється на порозі суду — і залишає жертв депортації сам на сам із наслідками цього злочину.

У зведеному кримінальному провадженні, яке розслідується з листопада 2022 року, слідством встановлено факти примусового вивезення понад 1700 ув’язнених громадян України з установ Херсонської області — Голопристанської виправної колонії №7, Херсонської ВК №90, Херсонського слідчого ізолятора та Дар’ївської ВК №10, та Миколаївської області – Снікурівська виправна колонія №5  — до тимчасово окупованого Криму та на територію Російської Федерації. Йдеться не про “евакуацію”, а про депортацію із застосуванням психологічного і фізичного насильства. У межах цього провадження допитано 309+9 осіб, яких офіційно визнано потерпілими, а також 45 їхніх близьких родичів, які також мають статус потерпілих. Тобто на рівні кримінального процесу держава прямо визнає: ці люди є жертвами воєнного злочину

Ці справи вже дали конкретний результат у судах. У червні 2025 року Херсонський міський суд визнав винним у порушенні законів і звичаїв війни Олександра Сороку, начальника створеної окупаційною владою «Голопристанської виправної колонії №7». Суд встановив, що він, діючи у змові з іншими особами, організував депортацію та примусове переміщення понад 1700 засуджених до установ виконання покарань Російської Федерації та на тимчасово окуповані території України. Сороку засуджено до 10 років позбавлення волі з позбавленням спеціального звання, і цей вирок набув законної сили.

У січні 2026 року з’явився ще один показовий вирок, який остаточно знімає питання про “поодинокі випадки”. Центральний районний суд міста Миколаєва визнав винним у порушенні законів і звичаїв війни Євгена Соболєва, ексначальника ДУ «Північна виправна колонія №90». Під час окупації Соболєв добровільно перейшов на бік РФ і очолив так зване «Управління служби виконання покарань по Херсонській області», якому підпорядковувалися всі кримінально-виконавчі установи регіону. Суд встановив, що 28 травня 2022 року за його участі було організовано силове захоплення Снігурівської виправної колонії та примусове вивезення 97 засуджених: спочатку до Голопристанської колонії, а згодом — депортацію на окуповані території і до Російської Федерації.

Свідчення засуджених і працівників колонії в суді повністю зруйнували російську версію про “гуманітарну евакуацію”. Людей били, принижували, перевозили в нелюдських умовах, не питаючи жодної згоди. У Голопристанській колонії депортованих утримували разом з особами з відкритою формою туберкульозу, а згодом — у колоніях Краснодарського краю, Ростовської області та Мордовії. Попри це, Соболєв публічно поширював через російські медіа історії про “порятунок” засуджених. За депортацію цивільного населення йому заочно призначено 12 років позбавлення волі, але з урахуванням попередніх вироків за колабораціонізм і державну зраду остаточне покарання визначено як довічне ув’язнення.

Таким чином, сьогодні ми маємо не лише задокументовані злочини та слідчі матеріали, а судово встановлений факт: депортація українських ув’язнених була організованою, системною і здійснювалася через контрольовану окупаційну “пенітенціарну вертикаль”. Жертви цього злочину поіменно встановлені, їхні показання стали основою для вироків.

Але після цього держава фактично зникає.

Повернення депортованих в Україну відбувається не в межах державної програми, а завдяки роботі громадського сектору. З 2022 року ГО «Захист в’язнів України» повернула 434 особи, з них 122 — лише у 2025 році. Це не формальне “повернення на папері”. Це пошук людей у третіх країнах, складна логістика, перетин кордонів, тимчасове житло, харчування, засоби зв’язку, допомога з документами, первинний правовий і соціальний супровід. У справі Снігурівської колонії представники організації свідчили в суді, що з майже сотні депортованих повернути в Україну вдалося лише 18 осіб — решта або досі перебувають за кордоном, або зникли з поля зору.

Найбільший парадокс полягає в тому, що люди, яких офіційно визнано потерпілими у кримінальних провадженнях про воєнні злочини, поза цими провадженнями часто не визнаються жертвами взагалі. Статус потерпілого не перетворюється на доступ до системної допомоги, реабілітації чи компенсацій. Держава готова використовувати їхні свідчення для суду — але не створює механізму відновлення після злочину.

На цю проблему вже прямо вказують міжнародні партнери. У звіті Європейського Союзу окремо наголошується, що підхід української влади до деяких категорій жертв воєнних злочинів потребує перегляду. ЄС прямо зазначає: після звільнення українські ув’язнені, депортовані з окупованих територій до Росії, повинні мати такий самий доступ до гуманітарної допомоги, фінансової компенсації, реабілітації та офіційного визнання статусу жертви, як і всі інші постраждалі від міжнародних злочинів. Фактично це перше пряме формулювання на рівні ЄС, яке визнає депортованих ув’язнених повноцінними жертвами воєнних злочинів і водночас фіксує проблему саме з боку української держави.

Попри це, на практиці після повернення ці люди потрапляють у правову порожнечу. І саме в ній з’являється ще один абсурдний етап — мобілізація. Частина депортованих, без статусу, без реабілітації, без будь-яких гарантій, починає розглядатися не як постраждалі, а як людський ресурс. Фактично держава одночасно визнає їх жертвами воєнного злочину в суді — і ігнорує цей статус у реальному житті.

Цифри тут говорять самі за себе: 1700+ депортованих, 309+9 офіційно визнаних потерпілих, реальні вироки щодо організаторів депортації — і водночас сотні людей, повернутих не завдяки державі, а всупереч її бездіяльності.

Депортовані ув’язнені стали лакмусовим папірцем для всієї системи правосуддя і відновлення. Україна змогла назвати злочин злочином і назвати винних поіменно. Але поки вона не навчиться визнавати й захищати жертв після суду, ця справедливість залишатиметься наполовину зробленою. А напівсправедливість для людей, які пережили депортацію, катування і роки утримання в окупації, — це ще одна форма насильства.