Перед Пасхою обробляв відео з довічником, який пережив окупацію в СІЗО м. Херсона. Мене зовсім не цікавить за що його було засуджено до довічного ув’язнення. Для мене він свідок військових злочинів, які творили росіяни в пенітенціарних установах Херсонщини. Багато чого відбувалося з березня до початку листопада 2022 року. Все треба фіксувати, деталізувати, аналізувати. Окупанти повинні бути засуджені та покарані.
Василь розповідає про те, як росіяни зайшли у травні місяці на територію СІЗО. Як кидали гранати у коридорі під дверима камер. Про те, як вбили пострілом у голову Олександра Шепеля, що був у камері під ними. Від пострілу окупанта у Олександра залишилася тільки нижня щелепа. Все інше розлетілося по камері. Наступного дня інші ув’язнені змивали кров, відшкрябували мозок зі стіни та виносили труп покійного.
Майже місяць росіяни тероризували в’язнів СІЗО. Вишукували учасників АТО, допитували їх. Били, знущалися над усіма, але найбільше над довічниками та над тими у кого були татуювання з державною символікою чи тату про належність до кримінальної субкультури. Кожен вечір російські вояки обходили камери та били і принижували ув’язнених. Це було для них розвагою, зайти у камеру, покласти всіх лицем на підлогу, тупцювати по тілам, бити ногами по голові, прикладами по спинам. Усіма діями вони намагалися принизити своїх жертв, та показати, що вони не вважають українців за людей. Все примовляли: « Це вам не Україна. Це росія – матушка. Звикайте. Тепер так буде завжди.» Ще вони казали, що їм легше натиснути на спусковий гачок автомата, чим витрачати них слова.
Потім після московитів прийшли зрадники-колаборанти. Ці були ще гірші. Злі, агресивні, жорстокі. Побиття та знущання не припинялися. Ці ненавидили все українське. Їх це бісило. За усяке згадування України чи привітання на українській мові, було гарантоване покарання – побиття кийками та ув’язнення до карцеру у ДІЗО.
Фізичне та моральне насильство, наруга над особистістю – це норма «русского мира». Все під кийками та матюками. Виводять на прогулянку – б’ють. Ведуть з прогулянки – б’ють. Ведуть до лазні – б’ють. Ведуть з лазні – б’ють. Люди боялися виходити з камер. А якщо чули кроки на коридорі, то молилися, щоб це йшли не до них. А ще був голод. А ще не було медичної допомоги. Але була віра, що прийдуть наші та визволять від ворогів. І цей день настав. Окупанти та їхні посіпаки повтікали. Та тюрма нікуди не зникла, як і вирок суду і покарання.
Василь продовжує відбувати свій довічний термін. Йому тільки 42 роки. В кінці інтерв’ю його запитують, як він почувається після всього пережитого?
« Знаєте, ми – довічно-засуджені, завжди чекаємо і готові до найгіршого»,- каже Василь, – «Зараз все нормально. Спочатку не міг спати і позбавитись напруження. Те, що було, я ніколи такого не переживав. Коли тобі російські солдати приставляють дуло автомата до скроні, то не дуже комфортно себе відчуваєш (сміється). Мені знаєте, що допомогло? Коли я сюди приїхав, то хрестився. Допомога моя прийшла не від психолога, а від Господа. Це мені допомогло. Господь все погасив. В Херсонському СІЗО дуже гарна капличка. До війни приходили священники. А потім все припинилося, коли прийшли росіяни. Я зв’язувався з служителями, але вони не могли прийти. Окупанти їх не пускали до нас. Залишалась тільки Біблія.»
Для мене ця історія – свідчення про те, що Бог на боці українців. З росіянами його нема і не може бути. Україні буде спасіння, а спасенним – вічне життя. А окупантам – суд божий та вічна смерть.