Що робить держава для повернення депортованих в’язнів під час війни?

Історія одного в’язня, яка більше нагадує сценарій абсурдного серіалу, ніж реальність…

Уявіть собі: засудженого Ф. та інших в’язнів у листопаді 2022 року  депортують до Російської Федерації з Херсонської області.

Держава? Мовчить.

У російських колоніях їх катують, змушують до рабської праці, знущаються. Потім його та інших в’язнів перевозять до окупованого Криму, де росіяни «адаптують» українські вироки до свого законодавства. Це нагадує жарт: «Давайте вирок перепишемо, як нам зручно, щоб усе виглядало законно». Після цього їх звільняють, таким чином звільнився і засуджений Ф..

Ф. звертається до нас, ГО «Захист в’язнів України», щоб повернутися додому. І тут починається найцікавіше. Українська держава, яка провалила евакуацію засуджених із Херсонської та Миколаївської областей, тепер ставить Ф. у розшук. Причому ще з 2020 року! Як це можливо? Адже Ф, на хвилинку, відбував покарання в місцях позбавлення волі з 2018 року, а не переховувався в лісі з компасом і запасом сухарів.

Крим, Грузія, Росія: Трагікомедія на кордонах

Ми супроводжуємо Ф. до кордону з Грузією. Але російські прикордонники затримують його на 72 години, бо, виявляється, він у розшуку. За що? Самі не розуміють. Через три доби Ф. відпускають, він перетинає кордон із Росією, але на грузинському кордоні його знову затримують. Тепер – на цілий місяць у підвалі «буферної зони». Причина? Чекаємо від України підтвердження  його громадянства. Таке враження, що підтвердження потрібно не для людини, а для посилки на пошті.

Після довгих переговорів і зусиль ми отримуємо посвідчення на повернення в Україну. Але на цьому пригоди Ф. не закінчуються. На кордоні з Молдовою його  знову затримують! Сюжет повторюється: 72 години, перевірки, обіцянки від Національної поліції «все вирішити». Результат –  Ф. знаходиться в поліцейському відділку в Молдові.

Допомога чи саботаж?

Як організація, ми вже понад рік комунікуємо з представниками влади, в тому числі карним розшуком Національної поліції України. На перший погляд здається, що ось вони – ті, хто мають вирішувати подібні проблеми. Але, як показує практика, ця «комунікація» – одностороння. 

Виходить, що замість вирішення проблем депортованих, представники влади тільки шкодять. Засудженого Ф, наприклад, повторно затримують на 72 години при перетині кордону з Молдовою, і це вже після того, як всю необхідну інформацію  було передано, ще під час першого затримання на території рф! Таке враження, що вирішення проблем українських департованих в’язнів – це останній пункт у списку справ.

Системна байдужість як норма

Історія Ф – лише одна з багатьох. З понад 1800 депортованих засуджених більшість або в розшуку як «безвісти зниклі», або звинувачені у «ухиленні від вироку суду», що створює проблеми у поверненні громадян України. Виникає логічне питання: як людина, яка роками перебувала в колонії, може ухилятися від вироку? Держава у цій ситуації не просто знімає із себе відповідальність, а й перекладає провину на жертв депортації.

Замість створення системи повернення депортованих громадян Україна фактично дискримінує тих, хто опинився у пастці війни. Неправильне застосування законів, відсутність координації між державними органами і дипломатичними установами призводить до того, що колишні в’язні стають заручниками подвійної системи – російської агресії та української бюрократії.

Чи стане держава на захист своїх громадян, які пережили катування, або й надалі буде грати в мовчанку? Відповідь очевидна, як і «допомога» у поверненні…