Історія Костянтина

   У 2021 році я потрапив до місць позбавлення волі. Через рік у мене діагностували захворювання туберкульозом, і у січні 2022 року я вже був на лікуванні в Голопристанській виправній колонії № 7. Там і зустрів війну.

   24 лютого ми прокинулися від потужних вибухів. У вікно побачили, що по всій місцевості багато пожеж і дим від них підіймався до самого неба. Одразу почали телефонувати своїм рідним. Мої мені сказали, що Київ обстрілюють ракетами. Почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

   До нас зайшов начальник колонії Кошовий Олександр Петрович і пояснив ситуацію, у якій ми всі опинилися. Сказав, що не турбуйтеся, я не тікаю і буду з вами, і якщо будуть проблеми, то викликайте мене.

   Через декілька днів дійшла до нас інформація, що готується законопроект про помилування тих засуджених, які бажають захищати Батьківщину зі зброєю у руках. Десь половина в’язнів, що були більш-менш здорові написали такі заяви про помилування та передали замполіту.

   У нас був зв’язок, інтернет. Начальство на це заплющувало очі. І ми могли бачити всі новини, як українські так і російські. Наприклад бачимо, як біля нас запускають ракети. По російському телебаченню розказують, що нанесено удар по військовим об’єктам. А по українському телебаченню ми бачимо, що ці ракети влучили по житлових домах, школах, дитсадках. Ми все це бачили на власні очі, переживали, але нічого не могли вдіяти.

    Запасів харчів в колонії було на місяць-два. Ми розуміли, що скоро у нас у всіх почнуться проблеми. Тому казали керівництву, ви теє, дзвоніть на Київ. Хай там щось вирішують. Але нам сказали, що керівництво з Києва нічого нам не відповідають і не дають ніяких розпоряджень.

   І ось нарешті до нас завітав сам Євген Соболєв зі свитою із кадирівців. Вони були поважні, бородаті, з автоматами. На рукавах знаки «Z» та «V». Цей Соболєв був раніше начальником виправної колонії №90 в Херсоні. А тепер за зраду України його окупанти зробили головним тюремщиком в області. Нас всіх позаганяли до бараків, щоб ми нічого не бачили. Але нам все одно з вікон було добре видно, як вони пішли на промислову зону колонії. Було зрозуміло, що влада міняється. Наш начальник сказав, що звільняється. Розповів, що допоки він робив все можливе, щоб росіяни нас не чіпали. Тепер вже це не у його можливостях. Разом із ним пішли з роботи перший заступник та інші офіцери і прапорщики. Але частина персоналу перейшла на сторону ворога і стала коллаборантами. Залишився замполіт, частина оперативників і прапорщиків та медичні працівники.

   Після цього 14 липня до нас у ВК№7 заїхала штурмова група, щоб установити російську владу. Їх було десь тридцять чи сорок чоловік. У чорній та камуфляжній формі, у масках, з щитами та палицями. Це були прапорщики із різних колоній Херсонщини, зрадники і колаборанти. Вони почали усіх жорстоко бити. Частину засуджених повиганяли на двір і там всіх поставили лицем до стіни з піднятими догори руками. І почали усіх бити палицями, ногами, руками. По спинах, сідницях, ногах, по ниркам, по ребрах. Інших били прямо у відділеннях. Де спіймають там і б’ють. Били усіх, і молодих, і старих, і здорових, і хворих. У нас на відділенні у той день помер один тяжкохворий і він лежав накритий на ліжку. Ті штурмовики залетіли до палати і кричать; «Усім встать!» Бачать тіло лежить на ліжку: «А тебе, що це – не стосується!» І давай його палицею бити. Йому кажемо: «Так він уже мертвий і не може вже встати». А вони не вірять та б’ють. По всіх бараках вони побили увесь посуд. Потрощили меблі. Повивертали усе, що можливо. Був справжній погром. Забирали усі планшети, телефони, цигарки і усе, що їм сподобається. Кричали нам: «Ну, що єврозеки! Це вам не Україна! Це вам росія-матушка!» Деякі з цих прапорщиків знаходили в’язнів, з котрими у них раніше були конфлікти і окремо з них знущалися. Цілий день була ця вакханалія. Багатьом поламали ребра, були переломи рук та ніг. На санчастині тоді не всім вистачило вапна, щоб допомогти усім у кого були переломи.

 Далі почалося інше життя. Під гімн Росії. Запрацював деревообробний цех. Завезли обладнання, ліс та почали виготовляти усе необхідне для бліндажів. На територію промзони почали заїжджати російські КАМАЗи. Завозили ліс і вивозили готову продукцію. До нас у колонію почали звозити людей з ВК№10 та ВК№5. З них відібрали людей, що уміють обробляти деревину та почали їх ганяти на роботу.

   Побиття не припинялися. Били за всяку провину та непокору. У деяких хворих на туберкульоз при лікуванні препаратами були побічні ефекти та зміни в організмі. Тому такі люди могли проспати, запізнюватися на шикування чи ще щось подібне. То били і таких. Без розбору. Іноді ми казали новому начальству, що ж ви робите, це ж хворі люди. Але було все даремно. Їм треба було, щоб ми боялися та корилися.

   Медики нам допомагали чим могли, але ліків не вистачало. Із-за цього на мою думку більше почало вмирати хворих людей.

   Біля колонії метрів за сто, була територія ділянки соціальної реабілітації. Там росгвардійці облаштували собі базу. З відти ми часто чули крики людей, яких катували. Медики нам розповідали, що там катують бізнесменів та інших цивільних, які відмовилися співпрацювати з окупантами. Крики було чути і в день і вночі. Там катували не тільки чоловіків, а і жінок. Я особисто разів зо три чув, як там кричали.

   У жовтні до нас перевезли в’язнів з ВК №90, що була на правому березі Дніпра. Наші війська наступали, і окупанти переправляли усе на лівий берег. В колонії було вже стільки людей, що ліжка стояли у три яруси. Але все рівно місця всім не вистачало. Комусь доводилося спати прямо на підлозі. Розселяли і хворих і здорових усіх разом. Це дуже серйозне порушення, коли людей з відкритою формою туберкульозу тримають в одному приміщенні разом зі здоровими людьми. Хворий так не зцілиться, а здоровий обов’язково захворіє.

   На початку листопада нам було повідомлено, що усю колонію будуть етапувати до Криму. Десь з четвертого листопада нас почали вивозити. Я потрапив в останню партію. 7 жовтня нас почали завантажувати у російські автозаки. Свої речі брати не дозволили. В дорогу не дали ні води, а ні їжі. Дозволили узяти з собою по три пачки цигарок і сірники. Навіть запальнички на дозволили. Перед автозаками стояв російський вояка з кулеметом, який нас попередив, що крок в право чи вліво, це розцінюється, як провокація і буде відкрито вогонь.

  У самих автозаках було по двоє їхніх солдатів з автоматами. До Сімферополя ми їхали шість годин. Там нас із автозаків вивантажили одразу до приміщення СІЗО. Там порозставляли на розтяжку лицем до стіни з піднятими руками. Почали викликати нас по прізвищам. Голову не можна було підіймати та дивитися їм у очі. У зігнутому стані та вивернутими назад руками нас бігом доправляли по камерах. Камери були невеликі, два на три метри. З пожежною сигналізацією та відео наглядом. З нами у камері був лежачий тяжкохворий Корнєєв. У нього були пролежні і дуже боліло все тіло. Він благав про допомогу. Але на це охоронці не зважали. Сказали: «Терпи.» Він потім помер. Але вже по приїзду в росію. Також померли ще декілька тяжкохворих. Наступного дня о третій годині нас повезли далі. Їхали шістнадцять годин, поки не приїхали до ВК№20 у м. Шахти Ростовської області.

   В російській колонії нас вивели з автозаків та завели на огороджену територію. Там нас вишикували біля стіни і по одному почали викликати і заводити до приміщення. Охоронців було багато. Настрій у них був веселий. Нас роздягнули догола, дали мішки з під борошна чи круп, щоб ми поскладали туди свою одежу та взуття. А потім видали нову російську арештантську одежу та взуття. Тяжкохворих відокремили від нас та повезли у інший заклад. Нас розселили в окремому ізольованому приміщенні, щоб ми не мали можливості контактувати з місцевими засудженими. Всередині крім нар нічого більше не було. Із речей в нас були тільки мило, зубна паста, зубна щітка та туалетний папір. Це все що нам дали. Пізніше місцеві в’язні нам передали пластикові чашки.

   Нам принесли старенький телевізор та повісили розпорядок, коли його можна дивитись. Показував тільки один канал.

   До нас прийшов начальник колонії, щоб подивитись, як у нас справи. Ми спитали у нього, чи зможемо ми вийти на зв’язок з нашими родичами. Він відповів, що це вирішується на вищому рівні.

   Кожен день до нас приходила фельдшер опитувала, хто на що жаліється. Потім по декілька чоловік почали водити у медичну частину де робили флюорографію, брали аналізи. Потім призначали лікування. В кінці грудня я перестав приймати ліки, бо вже нормально себе почував.

   Також нас по одному викликали в оперативну частину, де допитували. Задавали питання, як ми відносимось до Степана Бандери, чи є ми патріотами? Чи маємо зв’язки з «Азовом», «Правим сектором», «Січ’ю», ІГІЛОМ? У ленінській кімнаті висів плакат де були перераховані всі ці об’єднання, які вважаються в росії екстремістськими.

   Начальником нашого відділення був Явтямов Роман Рашидович. Він кругом порозвішував плакати, де були вказані внутрішній розпорядок, виписки з російського законодавства і т. інше.

   З ранку при підйомі о шостій годині звучав російській гімн, нас виводили на вулицю на перевірку. Потім був сніданок. Годували так собі, але для тюрми це нормально. Бувало і гірше. До їдальні ми не ходили, все нам приносили на барак. Через місцевих в’язнів мені вдалося передати повідомлення моїм рідним де я знаходжуся.

   З начальником відділення я домовився, щоб мені видали мої речі, в яких мене привезли. Я їх виправ і підготував на день звільнення, який мав бути 14 лютого.

  І ось цей день настав. В’язні мені зібрали трохи коштів та домовились з місцевим таксистом, що він довезе мене до залізничного вокзалу. На руках у мене була довідка, що я звільнений з ВК №7 в Україні. Таксист дав мені можливість зателефонувати до дому. Там мені дали номер ГО «Захист в’язнів України». Я одразу їм зателефонував. Правозахисник Олег Цвілий детально розповів, що і як мені робити, і куди їхати. На вокзалі я купив квиток, і електричкою поїхав на Ростов. По дорозі я бачив багато військової техніки на залізничних платформах. Танки, гармати, бронетранспортери і подібне. Зі мною у вагоні їхали на ротацію військові. По їхнім розмовам я зрозумів, що вони їдуть у ДНР. Про себе подумав, якби ви знали, що вас чекає, то не їхали б туди. Але в голос нічого не казав. Мені треба скоріше добиратися до своїх.  В Ростові знайшов благодійну організацію «Анастасія», що допомагала безхатченкам, біженцям та таким, як я. Мені дали одежу, взуття та їжу. Знайшов хостел, де було можна переночувати. Там мені місцева дівчина допомогла, щоб я зміг отримати переказ з України. Це були гроші від ГО «Захист в’язнів України», щоб я мав можливість купити телефон, сім-карту та квиток на автобус до Бєлгорода. Також ми зв’язалися з нашими, що в колонії. Розповіли їм де ми і що з нами відбувається. Це було потрібно, щоб розвіяти жахи, які були в нас. Бо всі вважали, що коли когось звільняють, то біля колонії їх чекає чорна машина. Людей туди садять і кудись везуть і вони зникають назавжди.

  А наступного дня я вирушив у путь. Коли дістався Бєлгорода, то домовився, що він мене довезе до прикордонного пропускного пункту в с. Колотіловка, що біля Красної Яруги. Там прикордонники перевірили мої документи, зв’язалися з українськими прикордонниками і пропустили мене. Вказали напрямок, і сказали що я маю йти два кілометри пішки. Нарешті я дійшов до своїх. Впав там на коліна, поцілував рідну землю. Поряд ще були люди. Хто з Маріуполя, хто з Донецька. Всі добиралися до своїх. Там нас зустріли прикордонники, взяли наші документи та посадили усіх до машини і повезли. Привезли до якогось приміщення, де мене опитали, зняли відбитки пальців і відпустили добиратися до дому.

     Ще я побачив, що повезли військовополонених на обмін. І тут згадав про те, як  у нас в Шахтах казали, що десь тут недалеко є спеціальна колонія, де тримають українських полонених.

    Далі мене зустрів волонтер від ГО «Захист в’язнів України» і довіз мене до Сум.

    В Сумах сів до маршрутки і поїхав на Київ. По дорозі на одному з блок постів нас зупинили для перевірки документів. Довідку про звільнення я не показував. Дав на перевірку копію свого паспорту та метрику. Він починає на своєму планшеті перевіряти мої дані, і раптом бачу, що навколо мене збираються поліцейські. Питаю, що сталося. Мені кажуть, що я дуже схожий на одного російського танкіста, що стріляв по мирних людях. Мені показали його фото, і справді трохи схожий. Майже добрався додому і тут непорозуміння, я занервував, але мене, ще трохи потримали, а потім сказали: «Вибачте за незручності. Ви можете їхати далі. Через декілька годин я вже був дома в Києві на рідній Троєщині.