Історія Валентина

Я сирота. Народився, виріс і жив в Одесі. Це моє рідне місто. Жив я не дуже весело і не дуже правильно. Так, що згодом опинився у тюрмі за дрібну крадіжку. Мені дали вирок, три роки позбавлення волі. Це було на початку 2020 року. У Ізмаїльському СІЗО, де я починав відбувати покарання у мене діагностували туберкульоз, і одразу тяжкій формі. На лікування мене доправили до Снігурівської виправної колонії № 5. Там було все необхідне, щоб знову стати здоровою людиною, і ліки, і дієта.

   Почався 2022 рік. Моє лікування закінчувалося, і мене ось-ось повинні були перевести до ВК №14 у м. Одеса. Але так не сталося. Почалася війна. Я цю війну почув і побачив не в телевізорі. Вже з самого ранку 24 лютого біля нашої колонії лунали вибухи, літали ракети. А за вікном сунула величезна колона різноманітної військової техніки, танки, БТРи, Гради… Один з наших, коли побачив цю техніку, вигукнув: «О! Так це наші! Дивіться, он на них буква «Z». Це значить – Зеленський!» Але скоро всім стало зрозуміло, що це ніякі не наші, а вороги. Росія напала на Україну і почалася окупація.

  Артобстріли не вщухали ні в день, ні вночі. Росіяни стріляли прямо по нашій колонії. Одного в’язня та офіцера було поранено. У нас там була водонапірна вежа. І росіяни вважали, що там сидить коригувальник вогню. Лупили по ній з гармати. Разів чотири влучили. Але наша водокачка вистояла. Хоча згодом нам від неї вже не було ніякої користі. Електрики не стало. Воду почали привозити на пожежній машині. А їжу нам готували на багатті.

   Снігурівку вже повністю окупували. Росіяни сунулися далі на Миколаїв, а у нас за парканом колонії, ще була Україна. Наше начальство примудрялося через російські блок пости їздити до Миколаєва за харчами. А начальник колонії вже евакуював всіх свиней та поросят із підсобного господарства нашої колонії. От -от і нас мали вивезти на територію підконтрольну Україні. Нарешті ми почули, що до нас їдуть п’ять автобусів, щоб нас забрати. Але місцеві жителі спинили цю колону та вимагали, щоб евакуювали саме їх. Наш начальник погодився, бо сперечатися було марно. Так зникла остання надія про нашу евакуацію.

   Якось увечері, коли вже було темно, росіяни влучили снарядом по паркану колонії.  Один з наших по прозвищу Скутер вирішив тікати. Як раз було темно, охорони немає, можна спробувати тікати. Цей Скутер був родом з Маріуполя і вже побачив, що росіяни зробили з його містом. Там у нього була дружина та діти. І він тікав, щоб якось допомогти їм. Та далеко він не втік. Росіяни засікли його. Стріляли з ракетниці, щоб освітлювати місцевість і бачити, де він біжить полями. Коли його зловили, то начальник колонії разом з першим замом поїхали його забирати. Росіяни так просто його не віддали. Зранку приїхали забрали у нас трактор-екскаватор, машину в обмін на втікача. Ще й всю зброю забрали, яка була в колонії. Ще зобов’язали пекти хліб для їхніх солдатів. Скутера побили та посадили до ДІЗО.

  Одного разу у кінці травня на роботу вийшло всього три співробітника колонії. Після сніданку один з них прийшов та сказав, щоб ми збирали речі, бо росіяни будуть нас перевозити до іншої колонії. Тільки но ми почали збиратися, як озброєні автоматами та кулеметами окупанти наче таргани вже бігали по всій колонії. Вони забігли до п’ятого відділення, де були найтяжчі хворі, кинули туди гранату та почали стріляти. До нас на третій корпус теж забігли та почали нас матюкати, щоб ми бігом забиралися звідси та бігли грузитися до машин. Найгірше було тим, кого засудили до пожиттєвого терміну. Окупанти натягнули їм мішки на голову, заламали руки та закували їх у кайданки. Їх поставили у дворі на коліна в коло та лупцювали прикладами та ногами. Нас же загнали без речей в машини з зетками і повезли. Позаду був бронетранспортер з направленою на нас гарматою. Той що цілився у нас, сказав, щоб ми не сіпалися. Бо, каже рознесу вас усіх разом з машиною. У полі нас пересадили у автобуси і під прицілом гармати поїхали далі. Дорога мені здалася вічністю. Не дуже приємно їхати, коли в тебе цілиться нагла замурзана морда в тактичних окулярах.

   Нарешті ми приїхали. Це була Голопристанська виправна колонія № 7 у с. Збур’ївка на лівому березі Дніпра. Там нас обшукали та позаганяли усіх в один барак, і хворих на відкриту форму туберкульозу, так і здорових. Кинули нам старі пошарпані матраци, подушки… І почалося наше нове життя, вже під російською владою. В колонії працювали ті, хто зрадив Україну – колаборанти.

   14 червня вранці наші хлопці, що стоять у нас на сторожі, скомандували: «Атас! Маски!» Ми побачили видимо-невидимо людей у ​​чорному, у масках з палицями та зі щитами. Нас повиганяли усіх у локалку і поставили на розтяжку обличчям до стіни. І почалося. Деяких правда почали бити ще колись витягували з барака. Палицями, ногами. І почали нам кричати: «Ну що єврозеки! Це вам – не Україна! Це – матінка Росія!» А били так. Ішли та відлічували. Перший! Другий! Третій! Третього били. І так ходили то в один бік, то в другий. Били і ногою, і ціпком. За всіма ознаками це були переодягнені працівники херсонських колоній. Колаборанти. Мені разів вісім випало бути третім. Отримав пару ударів ногою по нирках, сідницях, ногах, спині. Якщо били кийком, то перевертали її, щоб завдати удару ручкою кийка. Так було болючіше. Я кілька разів падав під ударами. Мене здіймали і знову ставили до стіни. Деяких засуджених за важкими статтями виводили окремо на вахту (чергову частину). Там били їх більш жорстоко. Особливо по-звірячому бив начальник режиму Горобець. Мені від нього дісталося ще раніше. Якось я вийшов на перевірку у шортах. Просто я не мав іншого одягу, бо все залишилося на ВК №5. За це він мене поставив на розтяжку обличчям до стіни і завдав три удари палицею по сідницях. Того дня відібрали всі планшети та телефони.

  У день побиття одному засудженому вдалося сховатися в санчастині. Медики його прикрили. Згодом медики пішли до першого заступника колонії та протестували проти побиття. Сказали, що якщо таке повториться, вони не вийдуть на роботу. Кажуть, що тоді самі ув’язнених лікуватимете. Ми тут їх лікуємо, а ви їх б’єте.

   Після побоїща, яке було 14 червня, почали вмирати люди. Їм не могли надати необхідну медичну допомогу. Десь семеро людей померло, один за одним. Був такий випадок, під час перевірки на другому бараку, охоронці лупцювали дрючками труп. Думали, що цей засуджений живий і просто не хоче вставати.

   Годували нас так, щоб ми не вмерли з голоду. Порції наче для горобців. Але на це ми не дуже зважали. Головною бідою було побиття. А били за всякий непослух. Найбільше забивали тих, хто потрапляв до ДІЗО. Зазвичай давали по 15 діб. Моєму товаришеві там вивихнули руку.

   Поряд з колонією була ділянка соціальної реабілітації. Раніше туди направляли в’язнів, які згодом повинні були звільнятися. Там життя було майже як на волі. Але зараз там окупанти облаштували катівню. І в день, і в ночі ми чули нелюдськи крики. Це були і чоловічі голоси, і жіночі. Особливо нестерпно було це чути уночі. Ми розуміли, що якщо вони так поводяться з вільними людьми, то що вони можуть зробити з нами.

   У жовтні місяці до ВК №7 привезли засуджених із ВК №90, що у Херсоні. Їх було багато, 1200 чи 1300 осіб. Було кілька етапів. Для них звільнили окремий барак. Всього у колонії вже було до 3000 в’язнів.

   На початку листопада нас усіх почали вивозити до росії. Було декілька етапів. Я потрапив до останнього. Це було 7 листопада. Співробітники колонії розповідали нам, що перші етапи потрапили під обстріл ЗСУ. І що частина ув’язнених загинула. Ми цьому не вірили. Знали, що вони нагло брешуть.

   Після сніданку нас почали збирати на етап. Евакуацію здійснювали працівники колонії спільно з російськими військовими та співробітниками ФСІН. Нас запхали до автозаків ФСІН по 30 осіб. А перед нами етапи вантажили взагалі по 45 людей у ​​машину, наче шпроти у бляшанку. Речі з собою брати не дозволили. Перед цим нас обшукали. На попередньому етапі був такий момент, коли один засуджений на прізвисько «Гриня» спробував відстояти право залишити собі свої речі, який він приготував до звільнення (у нього незабаром закінчувався термін відбуття покарання). Але його почали бити. За нього заступився «Саня-сліпий» (справді незряча людина). Його теж побили. Били палицями. Це ми бачили із вікна нашого барака. Але наш етап не били.

   Виїхали ми із ВК№7 приблизно об 11.00. Ні води, ні їжі нам не дали. До Сімферополя ми приїхали поночі. Нам усім видали медичні маски (оскільки ми були туберкульозниками) і попередили: «Вітаємо вас, вас зустрічатиме спецназ ФСІН.» Потім прийшла інша людина в балаклаві і попередила, щоб ніхто не надумав знімати маску. Інакше за це буде жорстоке покарання. Нас почали вивантажувати з машин одразу до будівлі СІЗО. Там був великий хол. Нас вишикували на розтяжку обличчям до стіни з вивернутими назовні руками. Почали обшукувати. Забирали годинник, ланцюжки, ліки. Бити не били, але потиличників надавали нам нормально. Після обшуку в зігнутому стані з опущеною головою і вивернутими назад руками треба було бігти в напрямку, який нам вказували кийком. Я у такій позі забіг на третій поверх. Там перед тим, як запустити в камеру, знову проводився обшук із наступними потиличниками. Це виявився новий будинок СІЗО ФСБ. Там ми провели ніч. Спали на підлозі. Так було тепліше, аніж на залізних нарах без матраців. Також нас змусили мити камери. Бо вони ще не були помиті після ремонту. Там був будівельний пил. Нам кидали ганчірки і казали, щоб ми все повідмивали. У нашу чотиримісну камеру помістили п’ятьох. У камері було відеоспостереження. Наступного дня перед від’їздом нам дали ФСИНівський сух. пай. Там була рисова каша зі смаком мила, тефтелі, паштет, овочева паста, чай, цукор та галети. Я з’їв тільки тефтелі. Чай ми розколотили з холодною водою та цукром і випили. Інше їсти було неможливо. У машину нас завантажили дуже швидко, вже з іншим складом. Ми виїхали 8 жовтня. Перед самим від’їздом до наших машин підійшла людина, яка представилася фельдшером із колонії №20 м. Шахти, Краснодарського краю. Він сказав, що таких туберкульозників у нього ще не було. Але нічого каже, ми вас усіх вилікуємо, наша колонія багата, і у нас все для цього є. У дорогу дали води. П’ять літрів на машину. Попередили, що у дорозі ми будемо 16 годин.

   Прибули на місце призначення вранці 9 листопада. Там нас прийняли нормально. Не били.  Вивантажили, як належить із машин. Посадили навпочіпки з руками заведеними за голову. Потім повели до приміщення. Там роздягли до гола. Наші речі склали в мішки б/у ( з під борошна та круп) і переодягли в тюремні роби, які нам видали. Так само нам видали теплу білизну. За все, що ми отримали, ми розписалися у відомості. Потім нас повели до спеціально відведеного нам барака. Скло в ньому було зафарбовано, щоб ми не могли бачити, що відбувається ззовні. І щоб ми не мали змоги спілкуватися з іншими ув’язненими з цієї колонії. Локалка теж була повністю обшита, щоб нас ніхто не міг бачити. Начальником нашого загону став Роман Рашидович. Нам також кожному видали зубну пасту, мило, туалетний папір та одноразову бритву для гоління. Вже на бараку ми впомітили, що кілька людей зникли. Наприклад, не було Серьоги Щоки та Жені Савеліча. Як і коли ці люди зникли, було незрозуміло. У Сімферополі ми їх бачили, а в Шахти вони не приїхали. Ще в Сімферополі я чув, як охоронці шукали камерами Савеліча. Вони стукали по дверях камер і питали: «Савельїч тут?» Потім я чув, як якусь камеру відчиняли і зачиняли.

   У Шахтах ми запитували адміністрацію, а який у нас статус? Нам відповіли, що ми біомаса (бо ми ніде не значилися) і ми вас врятували. Це нам сказав особисто начальник ВК № 20. Це було ще перший день нашого приїзду. Потім ми стали вже привидами (вже дещо почали виявлятися в юридичному полі РФ стосовно нас). До нас почали приїжджати із прокуратури. Якісь генерали, полковники. Вони заходили і дивилися на нас, наче ми якісь мавпи з інших планет.

  Пізніше нас почали викликати на розмову до оперативних працівників. Там нам задавали різні питання. Хто? Звідки? За що сидиш? Хто у тебе родичі? Де вони знаходяться. Твоє ставлення до війни? Де більше патріотів в Україні? Де блок пости? Де військкомати? Чи знаєш ти злодіїв у законі та інших кримінальних авторитетів? Чи знаєш ти військових? Все це протоколювалось, і ув’язнені підписували ці папери. А дехто ні. Я, наприклад, нічого такого не підписував. Іноді просили відповідати на такі питання хоча б на диктофон. В деяких брали відбитки пальців. Були такі ув’язнені, яких на такі допити викликали по декілька разів.

   Якщо знаходили татуювання з злодійськими зірками, свастиками або подібні до них, то казали таким людям, що вони вважатися екстремістами (ст. 285 КК РФ). І за такі татуювання вони матимуть великі проблеми. Таких в’язнів фотографували та заносили їхні дані до спеціальної бази.

   Режим російських в’язниць від українських радикально відрізняється. У російських колоніях після підйому до відбою тобі не можна сісти чи лягти на ліжко. Завжди ходиш струна. Перевірки завжди на вулиці і не менше години. Скрізь треба ходити строєм. Ну, як у армії. Ти завжди у стані стресу.

   Щочетверга та у неділю начальник колонії робив обходи. Йому можна було ставити запитання. Він пояснював, як ув’язнені можуть зв’язатися зі своїми родичами. Казав, що Москва займається нами. Також він сказав, що всі, хто має кінець терміну, звільнятимуться. Знову нам почали пропонувати російські паспорти. Я категорично відмовлявся від такої пропозиції.

    Їсти нам приносили просто на барак. До загальної їдальні ми не ходили.

    Телевізор ми могли дивитися тоді, коли його нам включали. Зазвичай, це був канал Рен-ТВ.

    14 лютого настав момент мого визволення. За кілька днів до цього мені віддали мої речі, в яких я прибув до Шахти. Я їх виправ і приготував на день визволення. Звільнялися ми разом із іншим ув’язненим, він сам із Києва. Нам дали довідки про звільнення, де було зазначено, що ми звільняємось із української ВК№7. Медичного витягу не дали. На руки я одержав свій паспорт громадянина України. А ось посвідчення про інвалідність десь зникло з моєї особистої справи. Грошей нам адміністрація не дала. Деякі фінанси нам зібрали самі ув’язнені. Вони ж домовились із місцевим таксистом, який нас відвіз на вокзал. Також він дав нам можливість зателефонувати рідним до України. Вони нам дали номер Олега Цвілого з ГО «Захист В’язнів України». Олег пояснив, як нам і куди діставатися. Звідти ми автобусом доїхали до Ростова-на-Дону. У Ростові ми знайшли громадську організацію, де нам допомогли з їжею та одягом. Потім ми переночували у хостелі. Зв’язалися з родичами та правозахисниками. Знайшли спосіб, як отримати гроші з України, які нам передали. Далі ми поїхали автобусом до Білгорода. З Білгорода на таксі через Червону Яругу до прикордонного пункту Колотилівка. Там ми перейшли без проблем російський кордон. Далі пішки ми дійшли до нашого прикордонного пункту Покровка. Там нас допитали та  направили до Сум. А із Сум вже маршруткою дісталися  Києва. Увечері 16 лютого 2023 року ми були вже у Києві. Дякуємо всім правозахисникам з ГО «Захист В’язнів України» за допомогу у поверненні на Батьківщину. Навіть не уявляю, як би ми самі могли пройти увесь цей шлях. Слава Україні!