У продовження теми повернення депортованих українських в’язнів, про яку ми неодноразово писали.
З 2022 року ГО «Захист в’язнів України» документує воєнні злочини, допомагає повертати незаконно депортованих українських цивільних ув’язнених та супроводжує їх після звільнення. Ми неодноразово розповідали, з якими труднощами стикаються ці люди: відсутність документів, коштів, житла та можливості самостійно повернутися додому.
Саме тому новина про підозру колишньому державному секретарю МЗС у справі щодо можливого розкрадання понад 37 млн грн міжнародної допомоги викликає не лише обурення. Вона змушує згадати, як насправді відбувалося повернення українських громадян.
З початку повномасштабної війни ми зверталися до десятків державних органів, міжнародних організацій, дипломатичних представництв та донорів. Серед них було і Міністерство закордонних справ України.
Ми просили не грошей «для організації». Ми просили допомоги для конкретних людей — українських громадян, які після звільнення з російських колоній або центрів тимчасового утримання залишалися без документів, без коштів і без можливості дістатися додому. Потрібні були квитки, тимчасове проживання, оформлення документів, супровід, іноді — елементарне харчування. Ми пам’ятаємо сотні випадків, коли після звільнення з російських центрів тимчасового утримання українці опинялися у Грузії без жодних засобів до існування. Поки оформлювалися документи для повернення в Україну, їм потрібно було десь жити, щось їсти та за щось придбати квитки додому.
Фактично цю роботу виконували громадські та благодійні організації за рахунок міжнародних грантів, благодійних пожертв і власних ресурсів. Держава системної фінансової участі у поверненні цих людей не брала.
Саме тому інформація про можливе розкрадання коштів, які міжнародні партнери надавали на підтримку України, сприймається особливо болісно. Якщо версія слідства підтвердиться судом, це означатиме, що в той час, коли одні шукали фінансування, щоб повернути українців додому, інші могли використовувати довіру міжнародних партнерів для власного збагачення.
Ми пам’ятаємо десятки випадків, коли доводилося терміново шукати кошти на дорогу людям, які місяцями перебували в російських центрах утримання після звільнення. Пам’ятаємо переговори з партнерами, пошук екстреного фінансування та відмови через брак ресурсів.
У цей самий час міжнародні донори були переконані, що їхня допомога працює на користь України.
Саме тому ця справа є набагато більшою, ніж чергове корупційне провадження. Вона стосується довіри міжнародних партнерів, завдяки якій громадянське суспільство змогло виконати величезний обсяг роботи, яку держава фактично переклала на громадські організації.
Сподіваємося, що розслідування буде повним, об’єктивним і завершиться законним судовим рішенням. Адже кожна гривня міжнародної допомоги повинна працювати на людей, які постраждали від війни, а не ставати джерелом чиєїсь наживи.
Захист прав депортованих ув’язнених з окупованих територій України: виклики та шляхи вирішення
