Останніми роками все частіше виникає питання: хто в Україні визначає права осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі — Верховна Рада України чи Міністерство юстиції?
Відповідь здається очевидною. Права та обов’язки людини встановлюються законами. Саме парламент визначає межі втручання держави у права людини та гарантії їх захисту. Органи виконавчої влади повинні забезпечувати виконання законів, а не змінювати їх зміст через підзаконні нормативні акти.
Проте останні зміни до Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів свідчать про протилежне.
Так, право на свободу світогляду і віросповідання гарантоване статтею 35 Конституції України. Це право не припиняється після затримання, арешту чи поміщення людини до слідчого ізолятора.
Саме тому законодавець окремо врегулював це питання у Законі України «Про попереднє ув’язнення».
Так, стаття 9 Закону України «Про попереднє ув’язнення» прямо передбачає, що особи, взяті під варту, мають право на душпастирську опіку, а також право: відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу.
Крім того, частина вісімнадцята статті 12 Закону України «Про попереднє ув’язнення» визначає, що особи, взяті під варту, мають право на побачення зі священнослужителями (капеланами), уповноваженими релігійними організаціями, для задоволення своїх релігійних потреб.
При цьому закон прямо встановлює, що такі побачення здійснюються:
- без обмеження кількості;
- у вільний від виконання слідчих дій час.
Також законом визначено, що повноваження священнослужителя підтверджуються офіційним зверненням релігійної організації, а адміністрація установи забезпечує конфіденційність такого спілкування.
І це весь перелік вимог, передбачений законом.
Жодної вимоги щодо отримання письмового дозволу слідчого, прокурора, суду чи будь-якого іншого органу закон не містить.
Що зробив Мін’юст?
26 березня 2026 року Міністерство юстиції України ухвалило Наказ № 789/5, яким внесло зміни до Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів.
Після внесення цих змін у пункті 9 глави 1 розділу VII ПВР СІЗО з’явилася нова норма: побачення зі священнослужителями здійснюються у вільний від виконання слідчих дій час та з письмового дозволу слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, чи органу, що проводить екстрадиційну перевірку.
Таким чином Міністерство юстиції фактично додало до закону нову умову реалізації права на душпастирську опіку.
І саме тут виникає головна проблема.
Якщо закон не вимагає дозволу слідчого або суду, звідки така вимога з’явилася у підзаконному акті?
І головне — чи має право Міністерство юстиції встановлювати нові обмеження права, гарантованого законом?
Ситуація виглядає особливо дивною, якщо порівняти між собою положення самого закону.
З одного боку, стаття 9 Закону України «Про попереднє ув’язнення» гарантує особі право на душпастирську опіку та індивідуальне відправлення релігійних обрядів.
З іншого боку, Мін’юст фактично встановлює, що для зустрічі зі священнослужителем необхідний дозвіл слідчого або суду.
Виникає логічне питання:
Як особа може реалізувати гарантоване законом право на індивідуальну сповідь або інший релігійний обряд, якщо доступ священнослужителя залежить від дозволу органу досудового розслідування?
Фактично право, гарантоване законом, ставиться у залежність від рішення посадової особи, про яку закон взагалі не згадує.
І мова йде не про режимні питання чи внутрішній порядок установи.
Йдеться про свободу совісті та віросповідання.
Про право людини на молитву.
Про право на сповідь.
Про право на духовну підтримку.
На жаль, ситуація із душпастирською опікою не виглядає випадковою.
Раніше правозахисники вже звертали увагу на іншу проблему нормотворчості Міністерства юстиції.
Йдеться про зміни до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які фактично дозволили вилучення планшетів у засуджених як захід дисциплінарного впливу.
Водночас стаття 132 Кримінально-виконавчого кодексу України містить вичерпний перелік дисциплінарних стягнень, які можуть застосовуватися до засуджених.
Такого виду дисциплінарного стягнення як вилучення планшета Кодекс не передбачає.
Фактично тоді підзаконний акт створив новий механізм покарання, якого немає в законі.
Сьогодні ми бачимо схожу ситуацію.
Тільки тепер мова йде вже не про майно чи дисциплінарну практику.
Тепер підзаконне регулювання торкнулося свободи совісті та віросповідання — одного з фундаментальних прав людини.
Проблема полягає навіть не в самому дозволі слідчого. Проблема полягає у принципі. Сьогодні підзаконний акт додає до закону вимогу щодо душпастирської опіки. Завтра таким самим способом може бути обмежене право на освіту, право на інформацію, право на звернення чи інші права осіб, які перебувають у місцях несвободи. У такому випадку права людини починають визначатися не законом, а наказами міністерства. Саме для недопущення таких ситуацій існують конституційні гарантії.
Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
А стаття 22 Конституції України прямо передбачає: При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Якщо навіть законодавець обмежений цією конституційною забороною, то тим більше такими повноваженнями не може бути наділене міністерство через власний наказ.
Сьогодні йдеться про право людини на спілкування зі священнослужителем.
Завтра аналогічний підхід може бути застосований до інших прав осіб, які перебувають у місцях несвободи.
Саме тому ця проблема виходить далеко за межі діяльності релігійних організацій або капеланського служіння.
Йдеться про принцип верховенства права.
Про співвідношення закону та підзаконного акта.
І про те, чи може орган виконавчої влади фактично змінювати зміст прав людини, гарантованих законом.
Бо якщо право на душпастирську опіку можна поставити у залежність від дозволу слідчого, хоча закон такого дозволу не вимагає, то виникає закономірне питання:
чиї норми сьогодні реально діють у пенітенціарній системі — норми закону чи норми відомчих наказів?
Саме це питання потребує публічної та правової оцінки.
