Громадська організації «Захист в’язнів України» продовжує фіксувати воєнні злочини росіян проти українських в’язнів.
Розповідь одного українського засудженого про пережите в окупації Херсонської області, про події у російському полоні та про шлях назад додому в Україну.
Далі від першої особи.
Мене розбудили о четвертій годині ранку. Мій товариш тряс мене за плече: «Чуєш, Київ ракетами бомблять!» Ще не оговтавшись і не розуміючи, що ж це відбувається і що від мене хочуть, я підскочив з ліжка. Телевізором передавали новини – «Повномасштабне вторгнення Росії в Україну».
Ще вчора увечері ми обговорювали новини, і я був переконаний на всі сто відсотків, що Путін не нападе на Україну. Готовий навіть був посперечатися і зробити ставку на тоталізатор, що цього ніколи не станеться. А тут таке. Як в кіно. Не хотілося вірити у цю дійсність.
Всі на нашому бараку були шоковані. Це був ранок 24 лютого 2022 року.
Спочатку ми не чули звуків війни. Дивились телевізор, слухали радіо, дзвонили родичам. Таким чином ми дізнавалися, що відбувається за колючим дротом нашої колонії. Добре, що адміністрація установи нам не перешкоджала. Вони самі були шоковані і не знали, що робити і чого очікувати. Спочатку вони нас навіть і не чіпали. По гучномовцях зранку перестав звучати український гімн, не озвучували жодних розпоряджень. Навіть не заходили до нас у житлову зону (або зрідка). Нас засуджених вони не чіпали і кинули майже напризволяще. Що цікаво, найсуворіші службисти стали добрішими до нас і людянішими. Заплющували очі на те, що ми користувалися забороненими телефонами. Раніше вони їх обов’язково б відібрали.
Російські війська швидко просувалися Херсонщиною і вже першого березня вони почали обстрілювати Херсон. Скоро вже і російська армія увійшла до Херсона. Одразу у нас запрацювало російське телебачення. У росіян пропаганда понад усе. Хай там сонце не зійде, земля перевернеться, але соловйови з скабєєвими повинні триндіти двадцять чотири години на добу. Тепер, щоб почути українські новини, треба було трохи попоратися. Окупанти глушили українське радіо, і ми блукали територією, щоб знайти місце, де крізь звуки ефіру, що сичать та гарчать, можна було почути наше радіо. Найчастіше це вдавалося у нічний час. Добре, що ще був інтернет, і ми були в курсі того, що відбувається.
Відсотків дев’яносто вісім засуджених були за Україну. Ми переживали за нашу армію, за людей, які опинилися під бомбардуванням. Багато хто з нас говорив: «Треба ж, а я й не знав, наскільки ж я люблю свою Україну». Але були й такі, які від недоумкуватості, вирішили, що з Росією життя стане кращим. Таких божевільних було мало, але вони були. Основна маса були патріотами. Ще з 24 лютого багато хто писав заяви на ім’я Президента України, щоб нам дали можливість захищати свою Україну зі зброєю в руках. Тим більше, серед нас були колишні військові та учасники АТО. Такі заяви ми передали начальству ПВК №90. Але жодної відповіді ми не отримали.
Вибухи ми почали чути вже згодом. Тоді вже було тепло. То була постійна канонада. І коли вона припинялася, ми вже починали турбуватися. Так не звичною була тиша.
Тепер, що стосується адміністрації та керівництва колонії. Моя думка така, що начальник ПВК №90 Соболєв Євген був зрадником з самого початку. Мабуть ще з того часу, як смоктав мамкину цицьку. Він мав з ними домовленості. Щойно росіяни увійшли на територію Херсонщини, то у колоборантів була «сходка» (неофіційна зустріч), де вони обговорювали свої дії та ролі. Соболєв однозначно був головним. Він активно займався пограбуванням. Грабували Чорнобаївську птахофабрику. Частину ув’язнених він туди направив, щоб вони різали курей. Десь місяців за два вони займалися забоєм птахів. Куди цих курей вони відправляли невідомо. Але навряд робили це безкоштовно. Також він захопив усі автозаправні станції. І теж залучав ув’язнених для того, щоб красти бензин та дизпаливо. Для всіх таких «робіт» він використав ув’язнених із відділення соціальної реабілітації ДСР. Він із них сколотив цілу «трудоармію», яку давав в оренду окупантам. Вони копали окопи, упорядковували місця розташування російських військових та адміністрації окупаційної влади. А в самій ПВК №90 Соболєв організував для росіян виробничу базу, де розпилювали ліс для облаштування ворожих бліндажів, ремонтували техніку окупантів. На промзоні облаштували склад для боєкомплектів. Для російських солдатів пекли хліб та готували їжу.
Березень та квітень у колонії все було майже так, як до війни. Той самий розпорядок. Персонал, як завжди, виходив на роботу, але вже без українських шевронів. А у травні місяці Соболєв поставив усім співробітникам ультиматум, або ви переходите на бік росії, або звільняйтесь. Добра половина офіцерів та прапорщиків звільнилася, не захотіли бути зрадниками. Інші лишилися. Їм обіцяли підвищення на посадах та велику зарплатню у рублях.
Тоді ж почали набирати нових працівників. Напевно, набирали прямо на вулиці і будь-кого. Про це можна було судити з їхньої реакції на табірне життя. Вони абсолютно не були підготовлені. Вони дивилися на нас, як діти на тварин у зоопарку. Боялися нас. Напевно, надивилися російські фільмів про зону. Там люблять показувати всяку нісенітницю про в’язницю та ув’язнених. Люди такому вірять і гадають, що все так і є насправді. Але потім вони обжилися. Звикли.
За місяць почали включати вранці ненависний російський гімн. Коли ми його почули, то зрозуміли, що ось тепер «затискатимуть гайки» (зроблять жорсткішим режим). Так воно й вийшло. Почалися провокації та побиття ув’язнених. Висмикували нас по одному, відводили в кімнату чергових і там усі гуртом били кийками, ногами, руками. Або тягли на «яму» (ПКТ, ДІЗО). Запроторять туди і там поб’ють. Ми вже знали, що в інших таборах та СІЗО які також потрапили під окупацію відбулися масові побиття ув’язнених російськими солдатами та нашими колаборантами. Знали, що у СІЗО вбили людину пострілом у голову. У того вбитого хлопця від голови залишилася лише нижня щелепа. Нам казали, що всі ці заходи викликані тим, щоб запобігати непокорам, бунтам і втечам. Але ми знали, що це брехня. Адже ніхто бунтувати і не збирався. Просто репресії відбуваються показові, щоб залякати. Не побили лише нашу зону. Соболєв не хотів у своєму базовому господарстві зайвих проблем. Він сам був тут повновладним господарем без жодних там росіян. Адже не кожному щастить у житті мати власний концентраційний табір та рабів у ньому.
На побиття ми не реагували. Якби це було за України, то, безперечно, ми б підняли повстання, звернулися б до правозахисників. А так… розуміли, що війна і шансів залишитись живими проти озброєних нелюдів у нас немає. Тому ми просто «опустили гриву» (упокорилися) і терпіли всі ці беззаконня. А били нас за дрібні порушення, чи взагалі без причини. Контролерові могло здатися, що в’язень грубо відповів, чи не так подивився, чи щось подібне. Тобто це не були серйозні дисциплінарні провини чи порушення режиму. Наймодніше в них побиття було таким. Засудженого ставили обличчям до стіни, ноги розсовували якнайширше. Руки піднімали вгору з вивернутими долонями назовні, і били кийками по сідницях, ногах чи спині. Це називалося “дати гарячих”. При цьому засудженому не дозволялося впасти або опустити руки. Якщо це відбувалося, то побиття повторювалося. Іноді били так, що в них ламалися кийки. Або бувало, що ув’язнений вже від побиття не може встати і самостійно зайти до камери, його продовжували бити за те, що він не може йти. Колаборанти відчувши владу і безкарність ставали дедалі агресивнішими і жорстокішими навіть за росіян. Казали: ”Пристьобуйтеся єврозеки, повертаємося в комунізм”.
Весь персонал був з України, усі вони зрадники та колаборанты.
Якщо в засуджених закінчувався термін покарання, таких випускали на волю. Про умовно-дострокове звільнення не могло бути й мови. А ось підсудним продовжували санкції заочно. При чому це робили українські суди та російська військова комендатура. Українські суди продовжували арешти на два місяці, а росіяни одразу на півроку. Ось уявіть собі, сидить такий випещений суддя, де не будь у Саксаганському суді м. Кривого Рогу. Руки в нього пухкі, наманікюрені. Він добре поснідав, від нього приємно пахне дорогим одеколоном. І клепає він під копірку одне за одним рішення суду. Тільки прізвища змінює. Такому то і такому, продовжити арешт ще на 60 діб. Оскільки провести судове засідання не може бути можливим, війна і таке інше, згідно зі статтею №615 сидіть там у своїй окупації і не смикайтеся. Вас там таких багато. А я такий гарний один, і у мами, і на всьому білому світі. І взагалі мені обідати час, мама мені курочку засмажила. Щоб ви розуміли, деякі підслідні чи підсудні перебували у в’язниці по два роки і більше за підозру у незначній крадіжці. Наприклад, за підозрою у крадіжці двох баклажок соняшникової олії. Подумайте, ось людина, вина якої не доведена. Він є громадянином України. Його закрили у камеру в’язниці. Приходять окупанти. Беруть цього в’язня в полон. Роблять із ним, що хочуть. Кожен день може бути останнім у житті цього громадянина.
Знаєте з якою думкою ми лягали спати? Як добре, що цей день закінчився, і як погано, що завтра буде знову такий самий день.
Ті, хто звільнявся, не могли покинути Херсон і перебратися на території підконтрольні Україні. Мало кому це вдавалося. На інших чекала інша доля. Якось опера з ПВК №90 їздили на впізнання. Начебто знайшли п’ятеро вбитих і це були ті, хто звільнився з колонії. Я навіть приблизно здогадуюсь хто це міг бути. Це було влітку. Їх знайшли біля якогось села у ямі. Вони були застрелені і мали пов’язані за спиною руки і зв’язані очі.
Почали до нас на табір звозити інших засуджених. Частина їх була із СІЗО, які були засуджені але перебували під апеляцією. Потім наприкінці червня привезли людей із ВК №10. Чоловік сімсот. А чоловік 300 з ВК №10 повезли на ВК №7 у Збруєвку.
Ще були такі моменти, коли люди зникали. Ось є людина. І раптом її нема. Де подівся ніхто і не знає. В нас один так зник. Потім він знайшовся у СІЗО на Перекопській. Наші телефонні розмови мабудь підслуховувалось, переписка читалася. І ось він попався. Його підозрювали у тому, що він хотів організувати ДРГ та співпрацював із ЗСУ. Ми, якщо чесно, думали, що його вже немає в живих. Дуже довго ми про нього нічого не знали, поки він сам не повідомив одного з нас, де він перебуває. Ще був випадок, коли двоє ув’язнених спробували втекти. То були АТОшники. Що з ними сталося, точно не знаю. По них стріляли. Одного бачили, як його заламували і вели алеєю. А другого виносили з предзонника, чи то в плащ-наметі, чи то за руки та ноги. Бо він сам не ходив і напевно був сильно поранений.
Було два чудових артобстріла по колонії. Влучення були дуже точними, по складам в промзоні. В одному зі складів рашисти зберігали боєкомплекти. Це було ясно з того, що після влучення по ньому ще години півтори детонували заряди. Це було одного вечора, а через два дні було попадання по пилорамі. Там росіянам пиляли ліс. І наші артилеристи з ЗСУ неймовірно точно й гарно влучили. І саме тоді, коли жодного зека там не було. Це була спільна робота коригувальників із числа ув’язнених та ЗСУ.
З медичною допомогою все було погано. Медсестри залишилися старі. З’явилася нова інфекціоністка, новий начмед замість старого, який звільнився. Але він приходив на громадських засадах. Рвав зуби у хлопців. Нормальний такий був. Із лікарями у нас завжди нормальні стосунки були. Але гірше з медициною стало через нестачу ліків. Їх просто не давали. На ковід ми перехворіли майже всі. Але прищеплюватися ми не хотіли, відмовлялися від російського «Супутника». Потім у всіх брали мазок на ДНК. Це було дуже дивно, саме перед так званим референдумом. Можливо, готувались до якоїсь провокації. На кшталт тієї, яку окупанти здійснили в Оленівці. Тоді росіяни підірвали барак із нашими військовополоненими, а звинуватили в цьому Україну.
Засуджених почали вивозити із ПВК №90 на лівий берег із початку жовтня. Окупанти вже розуміли, що їм хана. Українська армія наступала і вони не мали жодного шансу втримати Херсон. Мій етап (колона з п’яти машин) переправляли паромом. Увечері ми були вже в ВК №7. Туди нас усіх загнали в один барак, як худобу разом з хворими на туберкульоз. Там ми побули два тижні. Двадцятого жовтня пішла чутка, що нас повезуть далі. Чутка підтвердилася. Сказали, що протягом десяти днів повезуть усіх. Спершу на Крим, а потім як Бог дасть. Саме так і казали. Повезуть навіть тих, хто завтра має звільнятися після закінчення терміну покарання. У мене термін спливав у грудні. Тож їхати на російські «простори» зовсім не хотілося. Але я не вирішував, що робити, шансів залишитися в Україні не було, ми люди підневільні. На той момент також набирали людей на селище ДСР у Генічеську. Туди брали навіть тих, чиї статті для цього ніяк не відповідали. Брали всіх охочих. Окупантам потрібна була рабсила. Потрібно ж комусь окопи рити. Навіщо трактор, якщо є зеки?
Третього листопада нас почали вивозити. Я потрапив у перший етап у першу машину. Нам дозволили взяти із собою трохи речей у невеликі сумки. Перед завантаженням до нас у «конверт» зайшов «дядечко» увесь у броні та з кулеметом. Він попередив, щоб ми поводилися тихо, інакше самі розумієте, що з вами буде. Також сказав, що йому не важлива якість, в якій вас привезуть. Мені, каже, важлива кількість. Взяв я сто штук, отже, наприкінці шляху має бути сто штук. Саме так і сказав – штук. Грузили нас до автозаків по 38 осіб. Завантажували нас години зо три. У машину до нас сів озброєний військовий, представився, що він зі спецназу ФСІН. Попередив, що у разі чого відкриває вогонь без попередження.
Потім нас повезли до Сімферополя. Їхали повільно. Нас супроводжував БТР та «Тигри». У дорогу кожному дали по банці тушонки та не дали води. У Сімферополі потім у нас відібрали цю тушонку. Сказали, що у бляшаній тарі не можна. До Сімферополя везли нас без зупинки 16 годин. Не давали попити, в туалет дорогою доводилося ходити в кульки і пляшки. Після прибуття нас грубо вивантажили. Із «конверта» підняли на «продол». Пізніше ми дізналися, що це був новий корпус ФСБ. Його нещодавно збудували на території старого СІЗО. Нас вишикували вздовж стіни, поверхово обшукали та всіх побили. Кого більше, кого менше. Мене вдарили кулаком по обличчю. Декого били за татуювання. Били руками та ногами. На деяких ув’язнених, які вже лежали на підлозі, охоронці стрибали зі столу. Типова російська забава, бити і знущатися з беззахисних.
У Сімферополі нас не годували. Там ми побули години зо три, лежати на ліжках чи підлозі не дозволяли. Можна було лише сидіти. А рано-вранці нас повезли далі. Вивантажили нас у колонії біля Керчі. Там дали сходити в туалет, видали спеціальний сухий пайок. ФСІНОВСЬКИЙ. Пакет такий, а в ньому каша якась, пару пакетиків чаю, пакетик цукру. У них все продумано щодо цього. Країна в’язниця. І все для в’язниці на промисловій основі. Напевно, цілі наукові інститути там над цим працюють. Треба ж якось удосконалювати досвід німецьких концтаборів та сталінського ГУЛАГу.
Отже, ми поїхали далі через Керченський міст, доки не приїхали до Усть-Лабінська, с. Дубравське в ВК №2 в Краснодарському краї.
Був уже пізній вечір. Навіть ніч. Усього ми були в дорозі, коли виїхали із Сімферополя, дев’ятнадцять годин. У ВК№2 нас вивантажили, обшукали, розділи. Забирали все. Мені все ж вдалося відстояти свої медикаменти. У мене ВІЛ-інфекція, і я проходжу терапію. І мені просто пощастило, що вдалося все це лишити у себе.
У результаті весь етап залишився в капцях та трусах, та й то не кожен. І вже після лазні нам видали безрозмірні арештантські роби та постіль. Вивели на плац і вишикували у стрій. Потім нас повели на розмову з оперативними працівниками. Вони запитували: як ви ставитеся до Зеленського? А як до Путіна? Які «масті» серед ув’язнених в Україні? Ким живеш? Особисто в мене питали, чи прилітало колонією в Україну? Що прилітало? Якого калібру? Тобто це була попередня фільтрація. Вишукували колишніх військових, патріотично налаштованих, тощо. Деяких одразу закрили у ДІЗО. Одного засудженого за те, що мав тату з гербом України. І лише після цих допитів нас нарешті повели на карантин у барак.
Наступного дня нас почали розподіляти по загонах. Двотижневого карантину, як в Україні, не було. Російські «зеки» (в’язні) зустріли нас нормально. Була «постанова» (злодійський наказ), щоби з нами не вели провокаційні розмови. Від російських в’язнів ми отримали презент. Вони роздали нам по дві пари трусів, предмети особистої гігієни. Це було дуже до речі, бо у нас відібрали все.
Якщо з Херсона ми виїзджали в «адідасах», то тепер на нас замість нашого звичного одягу була російська тюремна роба. Це щось із чимось. Там на штанях для ременя тренчики не передбачені. Ремені заборонені. Мені довелося відірвати шмат простирадла, щоб якось опоясатися, щоб це швейне диво не спадало. Плюс ці шапки вушанки. Дрімучий Радянський Союз. Працівники ФСІН носять ці вушанки на потилиці, як дембєля в радянській армії. Дико все це було бачити. В Україні таке вже забуте. А тут усе це норма. Валянки, кирза.
Вимотували нас перевірки. Нас вишикували на плацу в будь яку погоду, зачитували наші картки. Перевірки тривають по півтори години, вранці та увечері. Поки в них не зійдеться чисельність ми всі стоїмо на вулиці. Такий у них порядок зробити масу спеціальних незручностей для засуджених.
Нам одразу почали нав’язувати російське громадянство. Мене викликав начальник загону з цього приводу. Запитав, чому я відмовляюся від російського громадянства. Я сказав, бо не хочу. По-перше, я громадянин України, я етнічний українець і до того ж я скоро маю вийти на волю. Він сказав, що це дуже погано. Я говорю, а чому погано? Він мені, бо ти не звільнишся. Тебе просто відправлять у міграційний центр. Я все одно написав офіційну відмову і причину з якої я відмовляюся від отримання громадянства РФ. Причина була простою. Я написав, що хочу повернутися до України. Деякі з наших засуджених погодилися набути громадянство Росії. В основному це була всяка погань. І в основному, це були уродженці тих територій, які Росія приєднала після псевдо-референдуму (Запорізька, Херсонська області). Вони думали, що таким чином вони скоріше повернуться додому. Деякі одразу побігли працювати (на швейку чи ще кудись). Таких було п’ятдесят чоловік з нашого етапу. Я їм кажу: «Ви що, сюди приїхали піднімати економіку Росії?» Хоча марно таким щось пояснювати. Раби завжди раби.
Годували там більш-менш пристойно, якщо судити за тюремними мірками. Звичайна баланда, але їсти можна, якщо не зовсім розбежчений омарами.
Я чув, що наші етапи в інших колоніях Росії побили. А нам повезло. Нас не били. Це мабуть чудо.
За десять днів до мого визволення приїхав до зони офіцер міграційної служби РФ. Він проводив бесіди з тими, хто мав звільнятися у грудні. Мені цей офіцер ставив різні запитання. Де моє місце прописки? І що я збираюся робити після звільнення? Він думав, що я йому скажу про те, що піду з ЗСУ проти них воювати. От, дурко.
І ось дев’ятого грудня я йду на вихід. Бачу, на прохідній стоїть той самий офіцер з міграційної служби, який проводив раніше зі мною розмову. Мені видали довідку про звільнення, гроші 3000 рублів (на одяг, їжу, транспорт). Але особисті речі не повернули. Я був одягнений у арештантську робу. І тих грошей, що я отримав на руки, реально не вистачить, щоб вирішити мої проблеми. Коротше, як і заведено в Росії – «дєнєг нєт, но ви дєржитєсь.»
Мене повезли до Усть-Лабінська до міграційного центру. Там склали протокол, що я незаконно перетнув кордон і перебував на території РФ без належних міграційних документів. Також мене допитав поліцейський. Були знову такі питання, як і при фільтрації в колонії. А як мені їхній Путін? А як щодо Зеленського? А що про СВО? Видно їх це дуже хвилює. Самі не можуть відповісти, тому у інших запитують. Мої відповіді були записані та запротокольовані. Якби я відповів на ці запитання, як я насправді думаю, то мене звинтили б одразу й надовго. Довелося відповідати нейтрально, розмито, філософськи задумливо та нести усяку дурню. І от мене направили до суду. Поки дісталися суду, вже був кінець робочого дня. Судове засідання було без прокурора та адвоката. Я спитав суддю, а де адвокат та прокурор? Суддя каже, а навіщо вони вам? Ну як говорю, щоб захищати мене, і мої права. Не треба тобі нікого, відповіла суддя. Мене засудили до штрафу 2000 рублів і до утримання в міграційному центрі. Туди ми дісталися вже по ночі. Там мене опитала лікар. Я попросив ліки для профілактики ВІЛ-інфекції. Таких ліків ми не даємо, каже. У нас це нє положено. А навіщо тоді мене розпитуєте? Каже, так годиться. І все у них так. Там положено, а там нє положено. Дивний народ. І для них це все нормально. Вважають, що так має бути і ніяк інакше.
У міграційному центрі я побачив інших громадян України, які там були. Деякі там були досить довго. Одна людина була там аж із п’ятого березня. Це були ті, хто відбував покарання в Росії, а згодом звільнений.
Зрештою нас почали випускати. Після переговорів у Туреччині нашого омбудсмена з омбудсменом Росії – це стало можливим. Нас порціями по троє людей почали випускати. Тобто випускали лише тих, кого росіяни вивезли із херсонських таборів. Решту громадян України не випускали.
Двадцятого січня мене нарешті звільнили за рішенням суду. Добре, що мав паспорт. В інших була лише довідка про звільнення. Ми були у робах. Випустили нас увечері після шостої години. Ось так у Росії випускають на волю. В в’язничній робі, без грошей, у ніч, з підозрілою довідкою про звільнення. І йди куди хочеш. До першого патруля поліції. А на вулиці зима. Мороз.
Мені пощастило. Сестра мені надіслала грошей. Я зміг собі купити одяг та їжу. Я купив квиток до Владикавказу, щоб звідти добиратися до Грузії. Це був найближчий кордон. У Владикавказі я сів до маршрутки, яка їхала до пропускного пункту Верхній Ларс. Допомогали мені правозахисники з організації UnMode з якими мене познайомив Олег Цвілий з ЗВУ.
Приїхав туди, а там виявляється, що пішки перетнути кордон неможливо. Прямо біля шлагбауму попросився до якогось чоловіка в машину. Він погодився. На кордоні попросили паспорти. Я дістав свій український пластиковий. Водій побачив його та каже, що потрібен паспорт. Так ось він, кажу. А він мені каже, що з таким тебе не пропустять. Пропустять, кажу. Ще як пропустять. Це ви нічого не знаєте. Я з України там у нас такі паспорти. Європа. Я дав дівчині прикордонниці свій паспорт. Вона подивилася і каже, щоб я почекав хвилинку. Кажу їй, що може щось негаразд. Ні каже, все нормально, просто зачекайте. Чоловіка, який мене віз відпустили, а я залишився чекати. Прийшов прапорщик, почав мене розпитувати. Пояснив я йому, хто я, звідки, куди їду. Каже мені, зачекайте тут, мені треба зателефонувати. За кілька хвилин приходить і каже, що я можу їхати. А ось на чому їхати? Чоловік то той на машині тю-тю, чого йому мене було чекати такого. У мене не було грошей (все витратив на одяг) і ніхто не хотів мене безкоштовно брати. Застряг я на цьому переході на 12 годин. Поки нарешті знайшлася людина, яка погодилася довезти мене до Тбілісі. Він теж колись відбував покарання у місцях позбавлення волі, тому зрозумів мою ситуацію та погодився допомогти. У Тбілісі вже все пішло, як по маслу. Знайшов де зупинитися. Люди нагодували. Допомогли зробити необхідні документи, щоб я зміг перетнути кордон. Це так званий “білий паспорт”. Насправді документ має назву «Посвідчення громадянина для повернення в Україну». Також потрібні були ще інші документи. За це треба було платити. І дякую моїм новим друзям з Грузії, які все це організували та сплатили. Нарешті мені купили квиток на літак до Кишинева. Так що з Грузії я діставався України через Молдову. У Кишиневі мене зустрів також правозахисник з Молдавії Петро. Він купив мені квиток на автобус «Кишинів-Київ». Можна було й потяг почекати, але дуже хотілося швидше додому. На кордоні мене допитали представники СБУ. Зрозуміла справа. Йде війна, а тут підозрілий тип їде. Незрозуміло куди, з дивними документами. Дякувати Богу, розібралися. Усадили назад в автобус, і в добрий путь. І ось я приїхав до Києва. Це було 27 січня. Там переночував. Знайшов у дворах біля метро Чернігівська хостел. І наступного дня маршруткою дістався рідних та милих серцю Прилук. Там на мене вже чекала мама. Слава Богу що вже вдома. Всім дякую хто допомагав ! Україна понад усе !
