Військовослужбовець із позивним Білка — боєць 3-ї окремої штурмової бригади (3 АК). До того як потрапити на фронт за програмою умовно-дострокового звільнення, він відбував покарання в місцях позбавлення волі. В інтерв’ю “Телеграфу” боєць розповів, чому в зоні бою йому спокійніше, ніж у тюрмі, як ставляться до колишніх ув’язнених у 3-й штурмовій і чому вирішив залишитися в армії після війни.

— Розкажіть, будь ласка, про випадок, через який ви опинилися у в’язниці?

— Так було: побив доволі сильно двох хлопців. Сам подзвонив у поліцію, розповів про це. Працював далі по своїй сфері, на суди являвся, приїжджав. У мене не було ніякого розшуку — після чого, суд вирішив, що потрібно мене ізолювати. Мене ізолювали на два місяці.

Після цих санкцій далі продовжувались суди. Призначили мені вирок. Раніше в мене також було кримінальне провадження до цього. І оскільки це був вже не перший раз, мені винесли вирок — чотири роки.

— Наскільки пам’ятаю, це було пов’язано з тим, що ви дівчину захищали. Правильно?

— Не дівчину, свою колишню дружину.

— Якщо у вас була можливість повернутися в той день, коли ви захистили колишню дружину, і знати, чим це закінчиться для вас, ви втрутились би знову?

— Ні. Пройшло багато часу після цієї події, це вже досить давно. Я більше в таке не сунувся б, тому що отримав таку науку — що дівчина, яку я захищав, скажімо так, того не вартує. Я би більше ніколи туди не втручався.

— Який строк із цих чотирьох років ви відбули в місцях позбавлення волі?

— Два роки.

— Як ви дізнались тоді про можливість мобілізуватись по УЗД?

— Вийшов закон, не пам’ятаю вже його назву, стосовно того, що можна долучитись до армії з місць позбавлення. Як я це почув, побачив… я людина не криміналістична, я більш люблю домашній затишок, таким раніше був.

Мені незручно було в колонії. Я працював там, у мене все було добре, репутація була дуже добра. Але як почув, що можна потрапити до армії, я з самого початку не міг підібрати бригаду правильно.

Я не хотів, як інші: “куди візьмуть, туди візьмуть”, аби звільнитися. Мені це було не цікаво, я не хотів іти на якесь “м’ясо”. Приклад показав: мої приятелі, які були зі мною, вийшли — і через два тижні, все. Оперативна служба колонії повідомляє, що хтось 200, хтось тяжкий 300. Я трошки зупинився на цьому. Після чого прийшла Третя штурмова.

Я раніше хотів піти до 95-ї бригади, але я не знав, що “Трійка” також приїжджає до колоній і набирає рекрутів. Не був у курсі. Була окрема кімната, де були військові наради, прийшов туди з наміром долучитись до 95-ї бригади, бо вона якраз приїхала. Іду туди, дивлюсь — мені пацани кажуть: “Трійка” приїхала”. А про “Трійку” раніше я чув дуже багато хороших слів.

Було дуже приємно поспілкуватись з людьми, які набирали мене. Адміністрація не хотіла мене віддавати, я був дуже потрібною людиною в колонії. Але у підсумку, завдяки старанням людей, які проводили рекрутинг, я пішов до “Трійки”. Мене там пробували долучити до інших підрозділів, розказували купу цікавих казок, але мені вже після “Трійки” було не цікаво.

— Чи була у вас бойова підготовка перед відправкою на фронт?

— Бойова підготовка в мене була, причому на максимальному рівні. Зараз тренують нормальні, адекватні пацани, які вже пройшли бойові дії, щось побачили, а не якісь “тюбики” з Десни, навчені по книжках.

Мене тренували бойові сержанти. Мені з ними було дуже цікаво. Я дуже швидко вливався. Підготовка була максимальною. До моменту відправки на фронт доводилось багато чого зробити, і покачатись, і побігати, але це було продуктивно.

— Яка у вас військова спеціальність?

— Стрілець. Просто стрілець.

— Є стереотип, що до колишніх ув’язнених у війську ставляться упереджено. Чи стикались ви з таким у Третій штурмовій?

— Ні. Не можу сказати, що в Третій штурмовій були такі відносини. Ми всі рівні один одному. Не було зауважень або приколів: “ти там із тюрми”. За таке можна було отримати в зуби, і неважливо, хто це — сержант чи хтось інший. Такого ставлення ніколи не було.

Ми всі військовослужбовці, не ділимося на касти. Я вже більше ніж півтора року в підрозділі, такого не було і не буде.

— Де психологічно вам важче знаходитись: у зоні бойових дій чи у в’язниці?

— Якщо чесно, більше психологічно мені тяжко знаходитись вдома, на ППД. У зоні бойових дій, як би тупо це не звучало, у мене гарний апетит, я добре сплю, навіть коли на голову снаряди падають.

А тюрма — ти закритий, не маєш ніяких можливостей, ти там ніхто, для адміністрації ти як раб, який працює на колонію. Мені спокійніше знаходитись на лінії зіткнення.

— Де краще годують: у тюрмі чи в армії?

— Залежить від того, що саме готують. Але якщо загалом, то, звичайно, тут на мільярд відсотків. В армії годують “на убой”. А в тюрмі дають таке, що не дають ніколи свиням.

— Часто кажуть, що колишні в’язні стають найкращими воїнами, бо звикли до обмеженого простору, холоду, голоду, небезпеки. Погоджуєтесь із цим стереотипом?

— Скажу так: воїни після тюрми себе краще почувають тут, ніж у тюрмі. Багато практики показало, що колишній ув’язнений вивозить більше навантажень, ніж людина, яка прийшла з цивільного життя.

Людина після колонії вже пройшла на максималках те, що потрібно буде проходити в майбутньому. Йому тут набагато легше, простіше. Мені, наприклад, дуже легко тут, бо я розумію, що таке посидіти в одиночці або в поганих умовах. Мені з цим простіше.

— Розкажіть про побратимів. Вдалося налагодити контакт, потоваришувати? Хто ці люди?

— У мене є побратими, з якими я дуже добре спілкуюсь. Вони знаходяться поруч зі мною. Поруч зі мною немає людей, які прийшли з колонії. Якщо є, то це нові рекрути, які зараз проходять БЗВП.

У мене всі молоді, гарні бійці, підготовлені до всього. Ми дійшли до того рівня, що їх треную не підрозділ або хтось інший, а треную їх я, тому що зараз я вже інструктор, бойовий сержант. З побратимами в мене дуже теплі, хороші відносини.

— На майбутнє: хочете залишатись у війську чи повернутись до цивільного життя?

— У майбутньому мені було б цікавіше залишитись в армії. Я себе знайшов тут. Кожна людина себе знаходить десь і в чомусь. Мені тут комфортно, дуже добре. Я хочу лишитись у війську після закінчення війни, далі нести службу.

— Уявімо, що війна закінчилась. Ви сказали, що залишаєтесь в армії, але які мрії маєте, окрім військової служби?

— Не знаю. Якщо відверто, після того, що я пережив і побачив, на моїй душі… у мене немає ніяких подорожей, нічого я не планував. У мене просто беземоційність, дуже сильна.

Навіть немає таких помислів у голові: що б я робив, чим би займався? Я ще не вирішив це питання. Але хочеться зробити щось таке, про що говорили б люди, що було б цікаво не тільки військовим. Щось зробити, що в майбутньому комусь би стало в пригоді. На сто відсотків я ще не вирішив.

— Останнє питання. Якщо маєте можливість звернутися до таких самих ув’язнених, якими були ви, і змотивувати їх долучатись до “Трійки” або армії загалом — які аргументи б навели?

— На моєму досвіді, коли влітку я займався рекрутингом з моїм побратимом Мангустом, ми їздили по колоніях, проводили агітації. Люди слухали. Є маленький відсоток людей, яких ми змогли набрати й витягнути звідти.

Вони зараз у лавах Третьої штурмової. Але більшість, якби ти їх не мотивував, усе одно бояться. Просто тупо бояться. Думають, що там “м’ясо”, дивляться на інших. Можна змотивувати, але дуже маленький відсоток.