Третього червня 2026 року Касаційний кримінальний суд Верховного Суду розглянув касаційну скаргу у справі смерті Андрія Данилюка — засудженого, який помер після жорстокого побиття у Хмельницькому слідчому ізоляторі.
За результатами засідання Верховний Суд ухвалив рішення передати справу до об’єднаної палати.
Для справи, якій уже понад десять років, це означає одне: історія, яка могла завершитися безкарністю через строки давності, поки що продовжується.
21 жовтня 2015 року Андрій Данилюк востаннє подзвонив дружині.
Вони говорили менше хвилини. Це була остання розмова.
Того дня Данилюка готували до етапування з Хмельницького СІЗО до установи виконання покарань на Львівщині.
Але саме історія цього «етапування» сьогодні породжує, мабуть, не менше питань, ніж сама смерть.
За законом конвоювання засуджених здійснює Національна гвардія.
Проте у випадку Данилюка до Хмельницького СІЗО прибули не конвойні підрозділи, а десятеро співробітників Замкової виправної колонії №58 з Ізяслава — установи, розташованої більш ніж за сто кілометрів від Хмельницького.
Саме співробітники цієї установи, за версією слідства, були останніми людьми, під контролем яких перебував Андрій Данилюк.
Не менш дивними виглядають і останні хвилини перед смертю.
За словами близьких та учасників процесу, Андрія не повідомляли про підготовку до етапування. Він не пакував речі, не збирав особисте майно та не готувався залишати установу.
Натомість його вивели з камери під приводом розмови з начальником установи.
Він вийшов без речей.У футболці.У спортивних штанах.У гумових капцях.
Назад він уже не повернувся.
Приблизно через годину медики констатували смерть.
Те, що побачила дружина у морзі, вона пізніше описувала роками.
Розбита голова. Обличчя у крові та синцях. Сліди від кайданків.
Неофіційні пояснення про «серцеву недостатність» розсипалися після експертиз.
Судово-медична експертиза встановила страшні деталі: щонайменше дев’ятнадцять травматичних впливів у ділянку голови, внутрішньочерепну травму, множинні крововиливи та ушкодження, які стали причиною смерті.
І тут виникає ще одне питання. Чи мало взагалі відбутися це етапування?
Родина загиблого та правозахисники роками звертали увагу на те, що Данилюк мав продовжувати ознайомлення з матеріалами справи для подальшого оскарження вироку.
Тому питання про те, наскільки обґрунтованим було термінове переведення саме цього дня, залишається відкритим.
На лаві підсудних з десяти співробітники Замкової виправної колонії №58 опинилися Василь Мокринський та Роман Франковський.
Їм інкримінували ч.2 ст.121 та ч.2 ст.365 Кримінального кодексу України.
Проте сама смерть Данилюка — лише частина цієї історії.
Інша частина — те, що відбувалося після.
Протягом років сторона потерпілих та правозахисники заявляли про обставини, які ставлять під сумнів збереження ключових доказів.
За матеріалами справи та позицією потерпілих, після смерті Данилюка співробітників переодягнули у чисту форму.
Одяг, на якому могли залишитися сліди крові та інші потенційно важливі докази, був знищений.
Окремою історією стало відеоспостереження.
Одним із ключових доказів мав стати запис камер.
Однак до суду надали пошкоджений диск.
Роками тривали експертизи та спроби відновити інформацію.
Коли ж дані вдалося відновити, виявилося, що носій містив записи зовсім іншого дня.
Фактично справа про смерть людини залишилася без одного з потенційно найважливіших доказів.
Особливо символічним виглядає і місце, звідки приїхали співробітники.
Замкова виправна колонія №58 роками мала суперечливу репутацію.
Серед засуджених її називали «Білий лебідь» або «Монастир».
Правозахисники використовували іншу назву — «монастир страждань».
Навколо установи роками накопичувалися повідомлення про побиття, жорстоке поводження, масові протести та скарги ув’язнених.
Однак історія Данилюка породила ще одне питання.
Попри обвинувачення у справі про смерть людини, обвинувачені роками продовжували працювати у системі.
На судові засідання вони часто приїжджали не самі.
У залі суду регулярно були присутні великі групи співробітників установи, включно з особами, які перебували у СІЗО або брали участь у подіях того дня.
За словами потерпілої сторони, у засіданнях лунали некоректні висловлювання на адресу дружини загиблого, допускалася зневажлива поведінка, сміх та реакції, які родина сприймала як демонстрацію впевненості у власній безкарності.
Сам судовий процес також перетворився на окрему історію.
Понад десять років розгляду.
Роки слухань у першій інстанції.
Виправдувальний вирок.
Скасування виправдання.
І фінал, який для багатьох виглядав шоком.
Апеляційний суд закрив провадження через строки давності.
Фактично справа про смерть людини у місці несвободи ризикувала завершитися не вироком, а календарем.
Додаткові питання у потерпілої сторони виникали і до самого процесу.
Обвинувачені користувалися послугами адвокатів, які раніше працювали у правоохоронній системі.
Потерпіла сторона роками заявляла про недовіру до окремих процесуальних рішень та самого розгляду.
Водночас можливості змінити склад суду або передати справу іншому судді були обмежені, оскільки фактично не було достатньої кількості суддів для продовження розгляду.
Саме тому рішення Верховного Суду сьогодні має особливе значення.
Що означає передача справи до об’єднаної палати?
Простими словами — Верховний Суд побачив у справі проблему, яка виходить далеко за межі одного кримінального провадження.
Об’єднана палата збирається тоді, коли необхідно сформувати єдиний підхід до застосування закону або вирішити складне правове питання.
Фактично Верховний Суд визнав: справа Данилюка — це вже не лише справа про одну смерть.
Це питання про те, чи може людина вийти з камери живою, померти під контролем держави, а через одинадцять років система так і не дати відповіді, хто за це відповідає.
Понад десять років тому Андрій Данилюк вийшов із камери. Сьогодні його справа поки що не вийшла із судів.
#катівдовідповідальності #правозахист
