Російські війська вдерлися на південь України 24 лютого 2022 року з території тимчасово окупованого Криму.
Частина Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької областей опинилися під владою Російської Федерації.
П’ять державних установ пенітенціарної системи України, де відбували покарання та трималися під вартою до трьох з половиною тисяч в’язнів, опинилися в окупації.
В Департаментi розглянуто запит Організації на отримання публічної інформації від 22.11.2022 № 0129/22-11, щодо надання інформації про ув’язнених і засуджених, які тримались в установах виконання покарань та слідчому ізолятору, що розташовані на території Херсонської області.
Згідно з останніх, офіційно наданих даних, станом на 01.05.2022 в установах ДКВС Херсонської області трималось, під вартою та відбувало покарання:
- в державній установі «Херсонський слідчий ізолятор» – 286 осіб;
- в державній установі «Північна виправна колонія (№ 90)» – 838 осіб; – в державній установі «Дар’ївська виправна колонія (№ 10)» – 704 особи;
- в державній установі «Голопристанська виправна колонія (№ 7)» – 286 осіб.
- станом на 28.11.2022 до державної установи «Миколаївський слідчий ізолятор» було доставлено та взято на облік 111 осіб, які тримались чи відбували покарання в установах виконання покарань та слідчому ізоляторі Херсонської області.
Громадська організація «Захист в’язнів України» (далі ГО «ЗВУ») мали змогу поспілкуватися з в’язнями, які після деокупації міста Херсон були переміщені в інші установи які розташовані на підконтрольній Україні території у більш безпечній місцевості.
Про те, що відбувається, ув’язнені дізналися рано в ранці через телевізійні новини. Ніякої паніки серед ув’язнених не було. Хоча добре було чути вибухи. Особливо тим, хто був у Північній виправній колонії №90 та СІЗО м. Херсона. У всіх було одне питання, чи буде евакуація? Керівництво на це конкретної відповіді не мало.
Ось як описує цей момент один із в’язнів СІЗО м. Херсона: «24 лютого я прокинувся, і мої співкамерники сказали, що по телевізору повідомили про російське вторгнення в Україну. Ми чули постріли, вибухи в районі Антонівського мосту. Тут же всі почали шукати спосіб зв’язатися з родичами, щоб дізнатися про те, що з ними відбувається. Також намагалися дізнатися в адміністрації СІЗО, що з нами буде. Нам сказали, що буде евакуація. Але її не відбулося. Ми залишились у СІЗО. Багато з нас писали заяви, що бажаємо захищати Батьківщину. Ці заяви ми передавали керівництву СІЗО».
Ще одне свідчення в’язня: «24 лютого я перебував у СІЗО №28 на вул. Перекопській 10-А у м. Херсон. Я був у камері сектора максимальної безпеки. О 4-й ранку ми почули вибухи в районі Антонівського мосту. Зрозуміли, що почалася війна. Вранці виявилось, що частина працівників СІЗО не вийшли на роботу. Усі були дезорієнтовані…»
А ось так описує подію в’язень із ДВК №10: «Того дня співробітники адміністрації передяглися вже в цивільне, тобто вже одягнені були не за формою. Нам дозволили користуватися телефонами. Оскільки почалася війна, нам дозволили безперешкодно спілкуватися з близькими та родичами. Це було зроблено, щоб не було паніки, бунтів тощо. В цьому нам пішли на поступки. В’язні зверталися із запитаннями до начальника колонії Олександра Юрійовича Гусарєва. Цікавилися, що ж на нас усіх чекає. Що буде з учасниками АТО? Від Олександра Юрійовича було почуто те, що він готовий здати колонію. Залишити нас без права будь-якого вибору і передати нас російським військовим.
Але там була й інша сторона. Це перший заступник. Повністю не пам’ятаю, як його звуть, по батькові Сергійович. Він заперечив йому в той момент. Запитав, чи цікава йому думка засуджених, і став тоді на наш бік…»
Необхідно зазначити, що тривалий час із початку повномасштабного вторгнення питання евакуації установ було незрозумілим, як для засуджених так і для співробітників установ виконання покарань. Так, перший офіційний коментар щодо евакуації засуджених, Міністерство юстиції України опублікувало на своїй сторінці тільки 31 серпня, через шість місяців після початку повномасштабної війни. Весь цей час для більшості засуджених які були в окупації було незрозуміло від кого залежить їх безпека та життя. У своїй публікації Мін’юст зазначив, що «Евакуація засуджених та осіб, взятих під варту, з місцевостей, наближених до районів ведення бойових дій, здійснюється до відповідних установ для попереднього ув’язнення та виконання покарань, які розташовані в безпечній місцевості. Рішення про проведення такої евакуації, а також оповіщення про її початок – повноваження відповідних військових командувань разом із військовими адміністраціями.
Заступниця Міністра юстиції України, відповідальна за систему виконання кримінальних покарань Олена Висоцька прокоментувала події пов’язані з евакуацією засуджених осіб наступним чином:
Міністерство юстиції України знімає з себе відповідальність перекладаючи її на військово-цивільні адміністрації, так як останні приймають рішення про евакуацію засуджених осіб.
За замовчуванням, Департамент з питань виконання кримінальних покарань мають право переміщувати осіб у виняткових обставинах, не чекаючи рішення від ВЦА, що могло б врятувати, хоч якусь частину в’язнів.
Всі пам’ятають, як було в 2014 році у Криму, у виправних колоніях Донецької та Луганської областей покинули наших засуджених, окрім керівника одної з жіночої колонії, який взяв на себе відповідальність і вивіз засуджених жінок. Потім були тяжкі перемовини з агресором про повернення засуджених на підконтрольну територію. Лише невелику кількість заручників війни вдалося вирвати з лап окупантів. Врятовані в’язні розповідали жахіття які їм довелося пережити перебуваючи в окупації. На жаль держава не зробила висновки з цього досвіду, що призвело до повторних катувань та знущань над в’язнями України.
Наприклад, засуджений який відбував покарання в ДУ «Північна виправна колонія (№90)» розповів: «Якось 12 липня мене покликали до кімнати, де видають передачі (посилки). У ній були присутні начальник режиму Балацький. Там мені одягли мішок на голову, замотали наручники скотчем і вивезли в ВК61. Вивозили мене начальник оперативного відділу управління Херсонської області Демченко та оперативник з обласного управління Черніков. То був вівторок. У п’ятницю 15 червня 2022 року я опинився в камері ДІЗО ВК61. Де мене возили і де поміщали у період між 12.07 по 15.07 мені невідомо. За відчуттями, це були якісь підвали, бо сходи вели вниз. В ВК61 мене помістили до маленької двомісної камери на другому поверсі ДІЗО. На всьому поверсі я був єдиним ув’язненим. Інші ув’язнені були внизу на першому поверсі. Ковальчук Сан Санич, заступник начальника ВК61 (раніше він був начальником відділу у виправній колонії №90) дав розпорядження «заморозити» (ізолювати) мене повністю, і лише черговий у в’язниці приходив годувати мене. Після двох днів перебування в камері я чув, як один співробітник казав іншому, що якщо я щось із собою зроблю, то вони з них будуть суворо запитувати. Коли мене в камеру посадили, то прикували наручниками до ліжка і замотали руки і пальці скотчем, щоб я не зміг «вскрыться» (завдати пошкоджень не сумісних із життям). У такому стані я був сім днів. Потім мене провели через поліграф, і після цього полегшало. Поліграф проводили співробітники ФСБ.
Дні у камері проходили так. Заходить черговий колонією, відв’язує мене, годує, знову прив’язує, забирає тарілку і виходить. За пів години заходить знову, відв’язує від ліжка, застібають наручники, руки за спину, мішок на голову і потягли. Я розумів, що ми спускаємося, заводили в якийсь підвал. Там розстібали наручники та чіпляли мене за руки на трубу. Або клали мене на стіл і били по п’ятах, стіл був хисткий, при цьому пристібали праву руку до столу.»
В’язень з Снігурівської виправної колонії №5 (Миколаївська область, установа в якій лікували хворих на туберкульоз): «По колонії було 19 «прильотів» і в житлових приміщеннях не було жодного цілого вікна. В перших числах травня вибухом було поранено одного співробітника та одного пожиттєво ув’язненого. Насправді ув’язнених можливо було евакуювати. Був період, коли це було можливо. Самі співробітники колонії казали про це. Але керівництво пенітенціарної системи України з невідомих причин це не зробило. Начальник колонії тим не менш встиг вивезти усіх 200 свиней із підсобного господарства. На початку березня колонія була знеструмлена, не було світла, не працював водопровід. Персонал ставився до нас по-людськи».
Отже, до 10 травня державні пенітенціарні установи в окупації працювали де -юре по українському закону. Але де-факто вже підпорядковувалися окупаційній владі. Російські вояки заходили на території державних установ виконання покарань. Їх цікавила промислова база виправних установ, промислові потужності, техніка та зброя, їжа, ліки. Пенітенціарну систему на окупованій території очолив начальник Північної виправної колонії №90 зрадник Євген Соболєв. Він дав розпорядження, щоб до липня місяця всі співробітники колоній визначились, чи будуть вони співпрацювати з росіянами. Якщо ні, то хай звільняються. Значна більшість персоналу залишились вірними Україні. Але були і ті, хто зрадили присязі.
Думка одного із в’язнів який перебував в Північній виправній колонії №90: «Більша частина персоналу колонії були проукраїнські. Начальник Соболєв наказав, щоб до першого червня визначилися, хто за кого. Якщо за Україну, то звільняйтеся. Найцікавіше, що найогидніша для нас зміна після початку війни стала найлюдянішою. Якщо раніше в нас усе заборонене вилучали, то тепер вони самі стали нам приносити чай і цигарки. Спілкувалися з нами довірливо і по-людськи… Український прапор висів у колонії до червня».
Ув’язненим які знаходились під вартою за законами України, окупаційною владою на засіданні надзвичайної комісії військової цивільної адміністрації м. Херсон, було вирішено продовжити всім ув’язненим строк тримання під вартою на 6 місяців.
В середині травня Дар’ївську виправну колонію № 10, в якій переважна кількість співробітників мужньо визначилися, що не будуть зраджувати Україну, окупанти разом з колаборантами розформували , всіх в’язнів розвезли в ВК-90, ВК-61 та до ВК-7. 28 червня до ВК-7 перевезли всіх в’язнів з ВК-5, а в установі розмістили свої війська.
Ось як розповідає про ці події в’язень який був в Снігурівській ВК№5: «28 червня о восьмій годині ранку в житлові приміщення прийшли росіяни. Почали стріляти в повітря з автоматів. Наказали збиратися та виходити на подвір’я. На збори дали 30 секунд. Тому ніхто з засуджених не зміг з собою забрати особисті речі. Нас погрузили у КАМАЗи, декого пришвидшували ударами прикладів, вивезли у поле, там пересадили у автобуси (маршрутки з херсонськими номерами) та повезли у Херсон. Нас усього було десь до ста чоловік. Били тільки пожиттєво засуджених. Іншим тільки погрожували. До ВК-7 нас прийняли без особливих проблем. Але через чотири дні до нас увірвалися люди в масках та перебили всіх в’язнів. На мою думку, це були місцеві, а не росіяни. Говірка в них була наша, місцева. Це була акція залякування, відібрали планшети, які дозволені нам по українському законодавству. Одного в’язня вбили ( це нам сказали медпрацівники). Всього нас було в колонії до 1500 чоловік: з ВК-7, з ВК-61, з ВК-90 та ВК-5. Після цього жаху деякі медпрацівники звільнилися».
З травня місяця росіяни повністю контролювали усі в’язниці Херсонщини. Уся українська символіка була вилучена та знищена. Ранок починався з російського гімну. В колоніях залишився персонал, який був лояльним до окупантів. Частина з них вже була у російській формі, інші залишалися в українському однострої з російськими відзнаками.
Розповідь арештантів з Херсонського СІЗО, яких утримували на території ВК-61:
«11 травня на територію ВК-61 зайшли російські військові. У той момент я перебував на прогулянці. Раптом надійшла команда, щоб усі розійшлися по камерах. Я був у камері СПС. Нас там було шість осіб. У нашому корпусі було 120 осіб. А в усій колонії 300 в’язнів. Перебуваючи в камері, я чув автоматні черги, вибухи гранат. Було зрозуміло, що в колонію зайшли російські солдати. На першому поверсі нашого корпусу застрелили одного з ув’язнених. З 12 числа почали нас бити. Військові заходили в камери, наказували всім лягти на підлогу. Потім били. Особисто мене били три рази. З 12 травня співробітники колонії вже ходили в російській формі. Змінився режим утримання. Харчування стало дворазовим. У лазню майже не водили. Були проблеми з передачами. Багато продуктів забороняли або псували їх. Спілкування з рідними було підпільним. Адміністрація цьому перешкоджала. Коли на територію колонії заходив начальник Соболєв, то вмикали російський гімн. Так само російський гімн лунав щоранку о шостій годині.
З травня місяця нам почали розносити бланки заяв на ім’я нач. колонії Соболєва. Заяви були на отримання російського громадянства. З нашої камери таку заяву підписав лише один. У нього були родичі в Росії, тому він погодився.
Так само ув’язнених вербували в ПВК “Вагнер”. Таке вербування застосовували переважно до ув’язнених не слов’янської національності.
З ВК-90 наприкінці жовтня до нас почали привозити інших ув’язнених. Їх приймали дуже жорстоко. Били. Робили це співробітники колонії. Я чув жахливі крики. Це було вдень. Привезли людей 200 або 300. Точно не можу сказати. Співробітники так довго били ув’язнених з ВК-90, що втомлювалися бити. Я сам чув, як вони говорили про це один одному. Російські військові теж брали в цьому участь. Але здебільшого побиттям займалися наші українські колаборанти.
Побиття не припинялися і потім. Били за найменшу провину і дуже жорстоко.»
«11 травня ми почули автоматні черги, вибухи гранат. Через вікно бачили, що люди в чорній формі зайшли до приміщень, де утримувалися довічники. За пів години, російські військові були вже і в нашому корпусі. Через “годівниці”, не відкриваючи камери, вони нам наказали лягти на підлогу. Сказали, щоб молилися. Це була погроза. Потім прийшла наша адміністрація і всіх перерахувала. З цього моменту, щовечора під час перевірки були побиття. Люди в масках, у чорній формі без знаків розрізнення, з шевронами із зображенням черепа, заходили до нас камери. Наказували лягти на підлогу обличчям донизу або ставили на коліна з піднятими за голову руками. При цьому били ув’язнених. Іноді провокували, кричали: “Слава Україні!” Деякі з ув’язнених автоматично відповідали: “Героям слава!” Тоді їх виводили і назад вони не поверталися.
Після цих військових, їх змінили Ковальов, який прибув до нас з ВК-90 (він був там режимником і начальником загону) та Ірина Сергіївна з оперчастини. Ув’язнених виводили з камер і били там, де розташовувався карцер, у карантинному відділенні. Били жорстоко. Деяких ув’язнених після побиття доводилося відвозити в лікарню. Одного з ув’язнених били разів п’ять. Він не витримав побиття і порізав собі вени. Тоді до нас прислали Рижука. Його призначили заст. начальника СІЗО, Ковальова – начальником режиму, а Тетюрай не знаю ким (на ВК-90 він був. Начальником промзони.) Так от, якщо хто потрапляв у кабінет до Тетюрая, то без побиття ніхто не виходив. Побитим або поміщеним у карцер можна було без жодної причини.»
Засуджені з виправної колонії №5 розповіли, що: «14 червня в ВК-7 прибула велика група озброєних людей (близько 30 осіб) у масках і з собаками. Вони вривалися в кожну житлову зону і били всіх підряд. Кричали при цьому: “Ну що єврозеки дочекалися! Зараз ми покажемо вам комунізм!” Робили це на очах усього персоналу колонії. Наші лікарі їм кричали, що ж ви творите. У нас відбирали телефони, планшети, зривали всю українську символіку. Це була акція залякування, щоб зломити нас і зробити покірними, щоб ми й не думали про жодні протести і повністю підкорилися адміністрації. Деяких із тих, хто нас бив, ми впізнали. Це були працівники з ВК-90 та інших підрозділів пенітенціарної системи Херсонської області. Найзатятішим садистом із працівників колонії був начальник режиму Горобець. Якщо хтось потрапляв до нього в карцер чи ДІЗО, то не сумнівайтеся, такий в’язнень буде “поламаний”.»
Ув’язнених, яких запідозрювали у співробітництві з ЗСУ жорстоко катували співробітники ФСБ. Застосовували катування еклектичним струмом, ламали кінцівки. Деяких вивозили у невідомому напрямку і вони безслідно зникли.
Також арештантів активно агітували брати російське громадянство. Агітували брати участь у псевдо референдумі. Але більшість в’язнів відмовлялися приймати участь у цьому ганебному голосуванні.
Наприклад, в’язень з ПВК-90 розповів: «Також нам розносили заяви для отримання російського громадянства. Агітували підписати, навіть обіцяли звільнити. Але більшість відмовлялися це робити. Принаймні в моїй камері ніхто не погодився і не піддався на цю агітацію.
У СІЗО проводили псевдо референдум про приєднання Херсонської області до Росії. Нас туди виводили. Але ніхто з ув’язнених не голосував, крім тих активістів, які співпрацювали з адміністрацією. Сам процес знімали на камеру. Мабуть для картинки. Після псевдо референдуму знову пройшли обшуки, знову били. Деяких відправили в карцер.
Ще нас агітували перейти на бік Росії і йти воювати проти своєї країни. Агітували всіх. Агітував начальник відділу. Він прибув до ВК-61 з ВК-90. Прізвища його я не знаю. Він щодня говорив, щоб ми писали заяви. Так само індивідуально викликав до себе в кабінет для вербування на війну проти України і Тетюрай. Але не всіх підряд. Якось вибірково.
У цьому брав участь також і психолог ВК-61. Дехто з ув’язнених думав написати такі заяви, але з однією мотивацією, щоб якнайшвидше дістатися до розташування ЗСУ і здатися. Просто їм дуже було важко виносити побиття і муки. У цьому вони бачили шанс врятуватися. Деяких же так сильно били, що їм викликали швидку допомогу. Їх відвозили. Але назад вони не поверталися. Двох таких знаю точно. Про трьох тільки чув від інших арештантів.»
Коли окупанти зрозуміли, що Херсон їм не втримати, почали масове вивезення засуджених та ув’язнених до російської федерації та інші окуповані території.
Так, 24 жовтня 2022 року з Північної виправної колонії №90 були вивезені всі в’язні до Голопристанської виправної колонії №7 (де перебували в’язні хворі на туберкульоз).
«У ВК №7 нас було 500 осіб, із ВК №5 привезли 120 осіб, із ВК №10 привезли 500 осіб, і потім із ВК №90 привезли 1700 осіб. Потім усіх відвезли до Росії.
… Усі сиділи разом, хворі та здорові. Ніхто ні в чому не розбирався. Хворі на туберкульоз (у тому числі з відкритою формою) перебувають разом із усіма.
Лікування ніякого не було, спочатку давали протитуберкульозну терапію, яка залишилася в колонії, ніяких інших ліків не давали»
03.11.2022 року, вчиняючи військовий злочин, окупаційна влада разом з російськими військовими розпочали вивозити українських в’язнів до Криму і далі до в’язниць на території Російської Федерації. Загалом було вивезено понад трьох тисяч засуджених і стільки ж +- заарештованих окупантами цивільних. По дорозі до росії в’язнів побили в Криму. Частину людей залишили в Криму.
Дружина засудженого: «09:43 – Доброго дня, сьогодні перший етап із ВК 7 на Крим їде 150 осіб, із собою дозволили взяти лише труси та шкарпетки. Всі речі залишають, яке марення. У переді зима. Чоловік сказав краще поїду до Криму, хоча селище давно відкрите і хороша характеристика».
На часі наявна інформація, що українські засуджені перебувають у виправних колоніях Краснодарського краю (ИК №2, №11, №5 , №14), Волгоградської області, Володимирської області. Також отримано інформацію про те, що українців почнуть розподіляти іншими колоніями.
Російські правозахисники змогли підтвердити вже близько 10 колоній, куди звозять ув’язнених з України.
«…По данным правозащитницы Ольги Романовой, мужчин, попавших в ИК-19 Волгоградской области, сильно избили и заперли в пустых бараках. Об этом же сообщал проект Gulagu.net: по его данным, в ИК-14 Краснодара 253 новоприбывших сильно избили — в этом участвовал и начальник колонии. Позже источники передали правозащитникам, что в колонии с украинцами обращаются более-менее нормально, но держат отдельно от россиян».
Засудженим, у яких закінчився термін відбування покарання пропонують отримати російській паспорт, у разі відмови відвозять до суду, а в подальшому за рішенням суду поміщають до міграційної служби.
“Добрый вечер, может вам будет интересно или мне подскажите как быть дальше, я отбывал срок в ЧВК-62 Черкассы потом по причине того что еë расформировали меня этапировали в Херсон на ДВК-10,потом через время когда Херсон отошел под контроль РФ нас всех перевезли на 90-ю колонию, через несколько месяцев перевезли на 7-ку, єто всё Херсонская область, а 06.11.2022 нас этапировали через Крым в Краснодарский край, Приморск, Ахтырск на ИК-11, оттуда 18.11.2022 я освободился по звонку и меня отвезли через суд в Гулькевичи эмиграционный центр, 10 дней я уже здесь”.
В судовому порядку засудженому вручили постанову: “Подвергнуть гражданина Украины А., за совершение административного правонарушения, предусмотренного 4.1.1 ст. 18.8 КоАП РФ. административному наказанию в виде штрафа в размере 2000 (две тысячи) рублей, с административным выдворением за пределы Российской Федерации, с помещением в центр временного содержания иностранных граждан ОМВД России.
10.12.2022 року на гарячу ГО «ЗВУ» звернувся засуджений, який раніше відбував покарання на окупованій території Херсонської області та на початку листопада 2022 року був вивезений на територію російської федерації. Засуджений повідомив, що 09.12.2022 був звільнений з виправної колонії №2 Краснодарського краю у зв’язку з закінченням терміну покарання. Після звільнення, його відвезли через суд в еміграційний центр (Гулькевичи). Засуджений стверджує, що в еміграційному центрі знаходиться близько 10 осіб з числа українських в’язнів які були вивезені до рф та звільнені у зв’язку з закінченням строку покарання. На запитання, чи видавали при звільненні довідку про звільнення, і чи є у засудженого така довідка, відповів, що довідку про звільнення йому видали, в довідці зазначено, що він звільнився з Голопристанської колонії № 7, яка розташована в Херсонській області, також зазначив, що копії довідки відсутня у зв’язку з тим, що її відразу забрали та долучили до еміграційної справи.
В Херсонській виправній колонії N°61 частину в’язнів залишили.
При цьому, вкрали цінне державне майно пенітенціарного закладу (адміністративної будівлі), навіть забрали всі продукти харчування. Установу замінували, але трагедії не сталося. Була пожежа, її вдалося загасити. В’язні отримали можливість вільно залишити в’язницю для збереження свого життя. В’язні разом з цивільними Херсонцями знищували по місту залишки агітації руського міру, розвішували українські прапори, зустрічали українських військових, святкували визволення. Переважна кількість тих хто самостійно залишив в’язницю, повернувся назад, як тільки українські правоохоронці поновили можливість їх там утримувати. В’язнів у яких не було обрано міру запобіжного заходу відпустили по домівкам, засуджених у кого не скінчився термін покарання евакуювали в більш безпечні українські установи виконання покарань. Засудженні безмежно раді опинитися в безпеці. Розповідають про жахіття які їм довелося пережити.
Розповідь в’язня про останні дні окупації в ДУ «Голопристанська виправна колонія (№7)»: «Годували жахливо. Раз на три дні. Якщо хтось обурювався, то таких били і відправляли в карцер. Воду ми пили з водопроводу. 5 листопада вода взагалі зникла. Нам стали приносити технічну. Два відра на день на 16 осіб. Із передачами була проблема. Приймали тільки 10 передач на день. Родичі змушені були стояти в черзі до чотирьох діб. І то, більшість продуктів не дозволяли. Цукерки різали на три частини, капусту на чотири, цибулю на навпіл. Коротше, псували продукти. До нас доходив мізер. Іноді частину передач прапорщики просто забирали собі.
10 листопада підірвали телевежу, вона була навпроти колонії. Були потужні вибухи. 11 листопада державна установа горіла, але пожежу вдалося загасити.
“Ми охороняємо СБУ”: у Херсоні в’язні “відшили” окупантів, які пропонували їм співпрацю
Окупанти випустили в’язнів буцегарні в Херсоні. Скільки досі на волі?
Переважна кількість в’язнів ВК-61 повернулися до установи після деокупації. Деякі навіть не залишали установу маючи вільний вихід. Незасуджених осіб відпустили на домашній арешт. Засуджених евакуювали в інші установи виконання покарань за межі Херсонської області. Території виправних колоній №№ 90, 10, 61 контролюються українськими службовцями ДКВС. Снігурівка Миколаївської області теж деокупована. Територію виправної колонії № 5 взяли під контроль українські пенітенціарні службовці. В Херсонській області в окупації лишаються 40 в’язнів в ГВК-7 та 154 в’язнів з ДСР, які проживають в пансіонаті в холоді-голоді, де їх як рабів кожного дня примушують будувати управління ФСІН в Херсонській області та в’язницю в Чонгарі.
04.12.2022 року під час обстрілу міста Херсон, були влучання в будівлю Херсонського слідчого ізолятору. Частина приміщень пошкоджені, серед персоналу є поранені. Засуджені та ув’язнені завчасно були переміщені до слідчих ізоляторів інших, безпечніших регіонів.
23.12.2022 року, внаслідок обстрілу військами рф території Державної установи «Херсонській слідчий ізолятор», було виявлено 4 влучань.
Ми ж продовжуємо фіксувати воєнні злочини країни агресора яка напала на Україну, також збираємо інформацію про українських співробітників, які зрадили присязі та почали працювати з окупантами. За зраду та зло настане відповідальність. Наша війна за гідність, дім, незалежність, та цивілізований розвиток.
Всі наслідки російської агресії фіксуються правоохоронними органами держави та правозахисними організаціями. Збираємо інформацію про зрадників в пенітенціарній системі . Контактний номер +380689332882 ngoauu@gmail.com
Щодо гідних працівників пенітенціарної системи готується окремий пост.
Заґратовані двічі: українські СІЗО та колонії в окупації
