Після початку повномасштабної війни в Україні з’явився новий механізм залучення засуджених до оборони держави. Йдеться про статтю 81-1 Кримінального кодексу України, яка передбачає можливість умовно-дострокового звільнення осіб від подальшого відбування покарання для проходження військової служби за контрактом.

Ця норма стала фактично безпрецедентною для української пенітенціарної системи. Вперше держава дозволила засудженим отримати можливість звільнення з місць позбавлення волі в обмін на участь у захисті країни.

Згідно з інформацією Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України, протягом 2025 року до адміністрацій установ виконання покарань із заявами про застосування статті 81-1 звернулося 5 557 осіб.

За весь період дії цієї норми судами було задоволено 11 873 клопотання щодо умовно-дострокового звільнення, тоді як 295 клопотань були відхилені. 

У підсумку 11 844 особи були умовно-достроково звільнені з установ виконання покарань та передані підрозділам Національної гвардії України для подальшої доставки до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. 

Фактично це означає, що тисячі осіб, які відбували покарання, отримали можливість вийти на свободу та вступити до лав українського війська.

Разом із тим практика застосування статті 81-1 Кримінального кодексу України супроводжується низкою проблем, про які повідомляють як самі засуджені, так і правозахисники та адвокати.

Однією з найбільш дискусійних тем є право вибору військової частини. На практиці засуджені часто не мають реальної можливості обрати підрозділ, у якому вони бажають проходити службу. Після звільнення їх передають підрозділам Національної гвардії України для доставки до територіальних центрів комплектування, де вже приймаються подальші кадрові рішення. У результаті заявлена добровільність участі у військовій службі фактично поєднується з обмеженим впливом самих осіб на подальше проходження служби.

Ще однією проблемою є різна практика поведінки адміністрацій установ виконання покарань. За інформацією, яку отримують правозахисні організації під час моніторингових візитів та звернень засуджених, у різних установах адміністрація по-різному ставиться до реалізації цієї процедури. У частині установ подання заяв і оформлення документів відбувається без суттєвих перешкод, тоді як в інших установах засуджені повідомляють про затягування процедур, небажання адміністрації сприяти підготовці документів або тривале непередання матеріалів до суду.

Окремо засуджені також звертають увагу на відсутність чіткої та публічної інформації щодо самої процедури, критеріїв відбору та строків розгляду заяв. У результаті реалізація права, передбаченого статтею 81-1 КК України, значною мірою залежить від практики конкретної установи виконання покарань та організації взаємодії між адміністрацією установи, судом і військовими органами.

Відсутність системної аналітики щодо причин відмов судів у застосуванні цієї норми також ускладнює оцінку її ефективності. Фактично держава має загальну статистику щодо кількості звільнених осіб, однак не володіє повною картиною того, як саме працює цей механізм на практиці та які проблеми виникають під час його реалізації.