П’ятий рік повномасштабної війни Україна живе в умовах постійного пошуку людського ресурсу для фронту. Держава проводить мобілізацію, посилює військовий облік, розширює коло осіб, які можуть бути призвані, і водночас офіційно визнає: засуджені також можуть долучитися до захисту країни. У 2024 році для цього був створений спеціальний правовий механізм — умовно-дострокове звільнення для проходження військової служби за контрактом за статтею 81-1 Кримінального кодексу України. Закон прямо передбачає, що під час мобілізації або воєнного стану особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення чи обмеження волі, може бути звільнена судом для проходження військової служби за контрактом, якщо вона добровільно виявила таке бажання і відповідає встановленим вимогам. (Закон України)
На папері ця модель виглядає логічною: людина, яка перебуває в колонії, хоче воювати; держава потребує мотивованих людей; військова частина готова її прийняти; суд ухвалює рішення; Національна гвардія супроводжує особу до ТЦК; далі вона укладає контракт і проходить службу у спеціалізованому підрозділі. Кабінет Міністрів у січні 2025 року навіть затвердив окремі порядки щодо військового обліку, ВЛК, професійно-психологічного відбору, супроводження та взаємодії між ТЦК, установами виконання покарань і Нацгвардією. (Закон України)
Але між законом і реальною практикою виникла прірва. І саме в цій прірві сьогодні опинилися засуджені, які не ховаються від мобілізації, не шукають шляхів уникнення служби, а навпаки — самі пишуть заяви, проходять перевірки, чекають представників військових частин, намагаються потрапити до Збройних Сил, але стикаються з бюрократією, затягуванням, вибірковістю, залежністю від адміністрації колонії, ТЦК, ВЛК, військової частини та суду. Більше того, цей механізм фактично працює в режимі «ручного управління». Попри наявність формальної процедури, ключові рішення нерідко проходять через погодження з Державна кримінально-виконавча служба України. У результаті реалізація права залежить не лише від закону, а й від адміністративної волі конкретних посадових осіб.
Це створює небезпечний перекіс. У середовищі засуджених та їхніх родин відкрито говорять про можливість «вирішення питання» або, навпаки, блокування заяв без пояснень. В одних випадках документи проходять швидко, в інших — місяцями залишаються без руху або повертаються через формальні причини. Таким чином право на звільнення для захисту країни стає вибірковим.
І це прямо суперечить самій ідеї закону. Стаття 81-1 задумувалась як інструмент швидкого залучення добровольців, а не як ще одна складна бюрократична процедура.
Стаття 81-1 КК України передбачає не звичайне умовно-дострокове звільнення, а спеціальний воєнний механізм. Для нього не потрібно доводити виправлення особи чи чекати відбуття певної частини строку. Аналітичний матеріал, опублікований за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», прямо зазначає: специфіка цього механізму полягає у відсутності класичного критерію «доведення виправлення» та вимоги щодо відбутої частини покарання. Тобто сенс статті 81-1 — не винагородити засудженого за поведінку, а дати можливість державі використати його добровільну готовність до служби.
Однак на практиці шлях із колонії до війська перетворюється на довгий коридор погоджень. Засуджений має подати заяву на ім’я керівника установи. Установа організовує первинний медичний огляд. Далі має бути участь ТЦК і представника військової частини. Потім — ВЛК, професійно-психологічний відбір, письмова згода командира військової частини, подання установи до суду, судовий розгляд, набрання рішенням законної сили, супровід Нацгвардії, прибуття до ТЦК і лише після цього — контракт. Формально частина дій має відбуватися невідкладно або протягом 24 годин. Але сама кількість ланок створює простір для затягування і фактичного блокування. (Закон України)
І тут виникає головне питання: якщо держава справді зацікавлена в мотивованих людях, чому добровольці з колоній часто проходять через такі перепони, ніби вони не ресурс для оборони, а небажаний виняток із системи?
ГО «Захист в’язнів України» у своєму матеріалі дуже точно сформулювала цю проблему: Україна шукає людей для фронту, але не завжди відпускає тих, хто сам готовий воювати. У статті йдеться про виснаження війною, дефіцит мотивованих людей і парадокс ситуації, коли держава змушена мобілізовувати чоловіків, які часто не хочуть служити, але водночас система створює перепони для тих, хто сам проситься на службу з місць позбавлення волі. (ЗАХИСТ В’ЯЗНІВ УКРАЇНИ)
Цей парадокс стає ще гострішим, якщо порівняти дві ситуації. Перша: засуджений ще відбуває покарання, пише заяву за статтею 81-1, хоче вийти на службу за контрактом, але стикається з процедурними бар’єрами. Друга: людина повністю відбула строк, виходить за ворота колонії вже як колишній засуджений, але замість можливості доїхати додому, побачити родину, відновити документи, вирішити побутові питання — її фактично одразу зустрічає ТЦК і мобілізує за загальною процедурою.
Формально після звільнення по кінцю строку така людина вже не є засудженим, який реалізує спеціальний механізм статті 81-1. Вона стає громадянином, який може підлягати мобілізації на загальних підставах, якщо є військовозобов’язаним, придатним за станом здоров’я і не має законних підстав для відстрочки. У відкритих роз’ясненнях прямо зазначається, що у 2025 році коло раніше засуджених, які можуть бути мобілізовані, було розширене, зокрема йдеться про осіб, засуджених за нетяжкі, тяжкі та в окремих випадках особливо тяжкі злочини, за винятком визначених категорій. (РБК-Україна)
Але саме тут і виникає питання справедливості та логіки державної політики. Коли людина ще в колонії добровільно проситься на фронт, її шлях залежить від адміністрації установи, ТЦК, ВЛК, військової частини, суду та багатьох документів. Коли ж вона виходить за кінцем строку, її можуть мобілізувати вже без тієї самої довгої процедури, без реальної паузи для адаптації, без можливості доїхати додому, побачити дітей, отримати документи, пройти нормальний медичний огляд у цивільному середовищі, зібрати речі, попрощатися з родиною.
Виходить абсурдна ситуація: коли засуджений хоче служити — система його перевіряє, гальмує і не завжди пропускає. Коли він уже звільнився і тільки вийшов із колонії — система бачить у ньому не людину, яка щойно повернулася в суспільство після ізоляції, а мобілізаційний ресурс, який можна одразу забрати.
Дослідження Правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип» про службу у підрозділах «Шквал» показує, що станом на березень 2026 року механізмом спеціального УДЗ скористалися понад 12 тисяч осіб. Авторки дослідження аналізують не лише нормативну базу, а й повсякденний досвід самих військовослужбовців, фіксуючи розрив між тим, як процедури виписані на папері, і тим, як вони реалізуються на практиці. (Принцип)
Цей розрив має кілька вимірів. Перший — інформаційний. Засуджені не завжди розуміють, куди саме потраплять, який підрозділ їх прийме, чи буде навчальний центр, скільки триватиме підготовка, які ризики служби у штурмових підрозділах, які соціальні гарантії вони матимуть. Другий — процедурний. Неналежно оформлені документи, відсутність довідок ВЛК, відсутність згоди військової частини або інші формальні прогалини можуть призводити до повернення матеріалів або відмов. У згаданому аналітичному матеріалі зазначено, що станом на липень 2024 року в Єдиному реєстрі судових рішень було понад 10 тисяч рішень щодо застосування статті 81-1, і значна частина ухвал стосувалася саме повернення матеріалів через неналежне оформлення — відсутність довідок ВЛК, згоди засудженого, довідки підрозділу ЗСУ тощо.
Третій вимір — дискримінаційний. Колишні засуджені, які вже стали військовослужбовцями, формально мають бути частиною війська, але на практиці їхній статус часто залишається особливим і стигматизованим. Аналітичний матеріал вказує, що загальні норми щодо контрактників стосовно колишніх засуджених не завжди впроваджуються, зокрема йдеться про одноразові виплати, підйомну допомогу, добові, житлові питання.
Тобто держава створила механізм, але не створила достатньо людяної, прозорої та прогнозованої системи його реалізації. Людина з колонії не повинна дізнаватися про реальні умови служби вже після ухвали суду або після прибуття до частини. Вона має отримати повну інформацію до подання заяви: куди її направляють, які ризики, які права, які гарантії, які наслідки відмови, які умови служби, яка підготовка і хто несе відповідальність за її супровід.
Окремо варто говорити про тих, хто звільняється по кінцю строку. Це не менш вразлива категорія. Людина виходить із місця позбавлення волі часто без стабільного житла, без роботи, з розірваними соціальними зв’язками, іноді з проблемами зі здоров’ям, документами, боргами, аліментами, адміністративним наглядом. Якщо біля воріт колонії її одразу зустрічає ТЦК, то це не виглядає як справедлива мобілізаційна політика. Це виглядає як використання найменш захищеної людини в момент, коли вона ще не встигла повернути собі мінімальну автономію.
Держава має право мобілізовувати військовозобов’язаних громадян під час війни. Але право держави на мобілізацію не скасовує обов’язку діяти правомірно, пропорційно і не перетворювати звільнення з колонії на фактичне «перехоплення» людини без можливості реалізувати базові життєві потреби. Якщо колишній засуджений підлягає мобілізації, він має пройти цю процедуру за законом, із належним медичним оглядом, перевіркою документів, можливістю повідомити родину, отримати речі, вирішити питання проживання та правової допомоги. Інакше це не інтеграція людини в оборону країни, а продовження логіки примусу, тільки вже за межами колонії.
Особливо цинічно це виглядає на тлі того, що стаття 81-1 формально побудована саме на добровільності. Засуджений має сам виявити бажання проходити військову службу за контрактом. Закон передбачає його заяву, згоду військової частини, проходження ВЛК і судове рішення. За ухилення від прийняття на військову службу після такого звільнення передбачена сувора кримінальна відповідальність — від п’яти до десяти років позбавлення волі. (Закон України)
Тому держава має бути чесною: якщо вона приймає добровольця з колонії, вона повинна забезпечити йому зрозумілий шлях, належну підготовку, правовий захист і соціальні гарантії. Якщо ж вона мобілізує людину після повного відбуття строку, вона не повинна робити це так, ніби людина ще перебуває під контролем пенітенціарної системи і не має права навіть доїхати додому.
Сьогодні проблема не в тому, що засуджені або колишні засуджені не можуть служити. Вони можуть. Багато хто вже служить. Частина з них воює у спеціалізованих підрозділах, зокрема «Шквал», і бере участь у бойових завданнях. Проблема в іншому: держава досі не визначилася, ким вона їх бачить — громадянами, які мають право на другий шанс і гідну службу, чи зручним людським ресурсом, який можна або не випустити з колонії, або забрати одразу після виходу.
Ця подвійність руйнує довіру. Вона демотивує тих, хто справді готовий воювати. Вона створює відчуття несправедливості серед засуджених, які подають заяви і чекають місяцями, поки система «погодить» їхнє право захищати країну. Вона також порушує питання про права тих, хто вже відбув покарання і має право хоча б на мінімальний перехід до цивільного життя.
Війна не скасовує людської гідності. І якщо держава потребує людей для оборони, вона має будувати політику не на хаотичному виловлюванні найбільш вразливих, а на прозорій, справедливій і передбачуваній системі. Засуджений, який хоче воювати, не повинен проходити через штучні перепони. Колишній засуджений, який щойно вийшов на свободу, не повинен втрачати цю свободу вже біля воріт колонії без можливості доїхати додому.
Людина, яка щойно вийшла з колонії, не повинна втрачати право на базові речі — доїхати додому, побачити родину, підготуватися до служби, зробити усвідомлений вибір.
Бо сьогодні держава опинилася в ситуації, коли вона одночасно не відпускає тих, хто хоче воювати, і не дає вибору тим, кого мобілізує.
А це — стратегічна помилка.
Україна не може дозволити собі втрачати мотивованих людей.
Бо між «змусили» і «пішов сам» — різниця, від якої залежить не лише доля окремої людини, а й результат війни.
Бо справжня сила держави — не лише в тому, скільки людей вона може мобілізувати. А в тому, чи здатна вона навіть під час війни бачити в людині не тільки ресурс, а громадянина.
