, 24 квітня 2026
Після візиту до Сумської виправної колонії №116 члени моніторингової групи помітили за собою стеження. Виявилося, що правозахисників переслідував співробітник оперативного відділу установи виконання покарань. Пояснити своїх дій він не зміг.
Є речі, які майже ніколи не потрапляють до офіційних звітів. Їх не пишуть сухою мовою у доповідних записках, не виносять у пресрелізи, не обговорюють на колегіях. Але саме такі епізоди найточніше показують, як насправді функціонує пенітенціарна система України.
23 квітня 2026 року завершилася серія моніторингових візитів до установ Харківської та Сумської областей. Кілька закладів поспіль, без пауз і без “зручних” маршрутів. Це були не формальні поїздки для галочки. У низці установ доводилося ставити незручні питання, перевіряти документи, аналізувати організацію праці засуджених, умови тримання, нарахування виплат, медичне забезпечення та дії адміністрацій.
Коли проходиш такі візити один за одним, швидко зникає ілюзія, що проблеми є поодинокими. Стає очевидно інше: йдеться не про випадковості й не про окремі прояви “людського фактору”. Йдеться про систему. Вертикальну, закриту, взаємопов’язану.
Після завершення моніторингового візиту до Державної установи “Сумська виправна колонія №116”, близько 14:00, повертаючись до готелю, ми помітили автомобіль білого кольору з номерним знаком ВМ 5123 СТ, який рухався слідом. Авто тримало дистанцію, повторювало маршрут, реагувало на зміну напрямку руху. Щоб переконатися, що це не випадковий збіг, ми змінили маршрут, стали у провулку, слідом заїхав білий автомобіль і зупинився.
До водія підійшов представник нашої моніторингової групи. Він представився та попросив пояснити мету переслідування. За кермом перебував чоловік у формі Державної кримінально-виконавчої служби, який показав посвідчення. Виявилося, що це співробітник оперативного відділу тієї ж установи, яку щойно відвідали монітори. Чіткого пояснення своїм діям він надати не зміг.
І саме тут починається головне.
Це не історія про одного працівника у формі. Це історія про рішення. У структурі з жорсткою субординацією оперативний співробітник не їздить містом за громадськими моніторами з власної ініціативи. Такі дії або прямо санкціоновані, або є частиною мовчазно схваленої практики.
І це не перший випадок. Подібні епізоди вже фіксувалися після відвідувань установ Північно-Східного міжрегіонального управління. Коли повторювані речі стають звичними — вони перестають бути інцидентами й перетворюються на метод.
Постає закономірне питання: чому система реагує саме так?
Не через зауваження щодо фарби на стінах чи стану приміщень. Не через побутові дрібниці. Причина значно глибша.
Моніторингові групи працюють там, де система є найбільш вразливою: у сфері праці засуджених, де нерідко є ознаки примусової праці; у питаннях виплат, які не відповідають реальному обсягу виконаної роботи; у нарахуванні єдиного соціального внеску, що інколи має формальний характер; у внутрішніх фінансових потоках, які не люблять публічності; у сфері харчування, що часто не відповідає навіть базовим стандартам; у випадках жорстокого поводження, які не потрапляють до офіційної статистики.
Система може роками жити з критикою умов утримання. Може ігнорувати зауваження щодо побуту. Але вона дуже нервово реагує тоді, коли хтось починає рахувати гроші, аналізувати документи та ставити питання про відповідальність.
Саме в цей момент правозахисник перестає бути “незручним відвідувачем” і стає загрозою.
Тоді з’являється “супровід”. Не прямий тиск, не відкрите затримання, не публічний конфлікт. Натомість сигнал: ми вас бачимо.
Однак у цієї історії є ще один принципово важливий аспект. Уся моніторингова група мала не лише статус громадських контролерів, а й належні посвідчення журналістів. До складу групи входили помічник народного депутата, член Громадської ради при Міністерстві юстиції України Сергій Зуйков, член Громадської ради при Міністерстві юстиції та журналіст Олег Цвілий, а також помічник народного депутата та журналіст Андрій Діденко.
Тобто йдеться не лише про осіб, які здійснювали громадський контроль за діяльністю пенітенціарних установ, а й про представників медіа, що виконували законну професійну діяльність: збирали інформацію, документували факти, готували матеріали про дотримання прав людини та діяльність державних органів.
А отже, будь-яке незаконне стеження, перешкоджання роботі, тиск чи переслідування членів такої групи може мати не лише дисциплінарні наслідки, а й ознаки кримінального правопорушення, пов’язаного з перешкоджанням законній професійній діяльності журналістів. Коли посадові особи забувають про це, вони ризикують перейти межу між “внутрішньою ініціативою” та відповідальністю перед законом.
Окремої уваги заслуговує кадрове питання. Останніми роками пенітенціарну систему дедалі більше заповнюють вихідці з підрозділів внутрішньої безпеки поліції та суміжних силових структур. Люди, які мають досвід оперативного контролю, стеження та внутрішніх розслідувань, але часто не мають належного розуміння специфіки виконання покарань, ресоціалізації, прав людини та міжнародних стандартів поводження з ув’язненими.
У результаті колонії та слідчі ізолятори починають сприйматися не як установи, де держава виконує покарання в межах закону, а як закриті об’єкти силового адміністрування. Замість розвитку сучасної пенітенціарної моделі система отримує логіку оперативного режиму: контроль, підозра, страх перед зовнішнім наглядом і ворожість до громадського контролю.
Саме тому за правозахисниками їдуть після моніторингу. Саме тому замість відповідей виникає стеження. Саме тому замість відкритості — тиша.
Але поки є публічність, формальністю це не стане. І якщо після серії візитів у Харківській та Сумській областях реакція системи виглядає саме так — значить, були поставлені правильні питання.
Ті питання, на які вона досі не готова відповідати.
