Коли в пенітенціарній системі змінюється керівництво, навряд чи справедливо очікувати, що за кілька місяців воно вирішить проблеми, які накопичувалися десятиліттями. Але півтора року — достатній строк, щоб оцінювати вже не наміри, а підходи до управління.
Ми плануємо окремо говорити про медичне забезпечення, умови тримання, дисциплінарну практику, працю засуджених, безпеку установ під час війни, діяльність оперативних підрозділів та інші проблеми Державної кримінально-виконавчої служби України.
Але почати варто з комунікації.
Точніше — з її фактичної відсутності.
І тут важливо одразу назвати відповідального за цей напрям. Пенітенціарну систему в Міністерстві юстиції курує профільний заступник Міністра Євген Пікалов. Тому, говорячи про півтора року роботи «нового керівництва ДКВС», ми говоримо не про абстрактну систему, а про управлінську модель, яка формується під його керівництвом.
За цей час ми не побачили системного діалогу ані з Громадською радою при Міністерстві юстиції України, ані з профільною правозахисною спільнотою.
І це вже не питання особистих відносин між окремими посадовцями та окремими громадськими організаціями. Це питання того, чи потрібна взагалі незалежна громадськість нинішньому керівництву пенітенціарної системи.
10 грудня 2025 року Громадська рада при Міністерстві юстиції України офіційно направила Міністерству орієнтовний план консультацій з громадськістю на 2026 рік.
У супровідному листі одним із пріоритетів прямо було визначено сприяння реалізації прав осіб, які перебувають у місцях несвободи.
І це не було загальною декларацією.
Перші три питання запропонованого Громадською радою плану безпосередньо стосувалися пенітенціарної системи.
Перше — посилення ефективності надання безоплатної правничої допомоги в місцях позбавлення волі.
Друге — проблеми засуджених та осіб, узятих під варту, які опинилися на тимчасово окупованих територіях або були примусово переміщені до Російської Федерації. Пропонувалося обговорити зарахування строку покарання, їхній правовий статус та гуманітарну допомогу.
Третє — звільнення засуджених за станом здоров’я відповідно до статті 84 Кримінального кодексу України та вдосконалення Переліку захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення від подальшого відбування покарання.
Для кожного питання пропонувалися конкретні формати — круглі столи або робочі зустрічі, строки та учасники. До обговорень мали залучатися профільні громадські й міжнародні організації, експерти, представники Центру охорони здоров’я ДКВС та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Тобто Громадська рада запропонувала конкретний майданчик для розмови про конкретні проблеми.
Із трьох запропонованих пенітенціарних питань у ньому залишилося одне — безоплатна правнича допомога в місцях позбавлення волі.
Питання українських в’язнів, які залишилися на окупованих територіях або були примусово переміщені до Росії, — зникло.
Питання звільнення тяжкохворих засуджених — зникло.
Чому саме ці питання не увійшли до остаточного плану, Громадській раді не пояснили.
Формально документ затверджений Людмилою Сугак. Водночас пенітенціарний напрям курує профільний заступник Міністра Євген Пікалов. Тому виникає цілком конкретне питання: хто і на якому етапі вирішив, що ці два питання не потребують консультацій із громадськістю, і якою була позиція профільного заступника Міністра?
Це питання особливо важливе ще й тому, що однією з тем, які Міністерство все-таки залишило у плані, стало «удосконалення засад громадської участі у формуванні та реалізації державної політики».
Виходить парадоксально: Міністерство збирається консультуватися з громадськістю про те, як покращити участь громадськості, одночасно прибравши частину питань, які ця громадськість запропонувала для обговорення.
Є ще одна показова деталь. У єдиному пенітенціарному питанні, яке залишилося у плані, — щодо правничої допомоги людям у місцях позбавлення волі — Департамент з питань виконання кримінальних покарань, Генеральна дирекція ДКВС та Центр охорони здоров’я ДКВС зазначені як структури, що можуть бути залучені «за згодою, за потреби».
Тобто навіть під час офіційно запланованої консультації щодо прав людей у місцях позбавлення волі участь самої пенітенціарної системи не визначена як безумовна.
Дуже точна формула нинішньої комунікації: громадськість — якщо буде потрібно, ДКВС — якщо погодиться.
На цьому тлі варто згадати, як узагалі починалася комунікація з новим керівництвом.
На початку його каденції офіційна сторінка Державної кримінально-виконавчої служби України у Facebook заблокувала представників Громадської ради та членів ГО «Захист в’язнів України». Про це ми писали раніше.
Йдеться не про приватний профіль посадовця, а про офіційний інформаційний ресурс державного органу. Замість того щоб відповідати на критичні коментарі, спростовувати нашу інформацію фактами або запросити до професійної дискусії, було обрано простіший варіант — заблокувати.
Сам по собі цей випадок можна було б пояснити рішенням адміністратора сторінки. Але через півтора року він виглядає вже не таким випадковим.
Системного механізму комунікації з профільною правозахисною спільнотою немає. Частина запропонованих Громадською радою пенітенціарних питань не потрапляє до плану консультацій. Представників громадськості блокують на офіційному інформаційному майданчику.
Ці речі починають складатися в одну картину.
Це не про «Захист в’язнів України. І тут принципово важливо не звести проблему до нашої організації.
Ми не пишемо цю статтю тому, що нас образило блокування у Facebook. Питання значно ширше: яке місце відведено незалежній громадськості в пенітенціарній політиці, яку сьогодні формує керівництво Міністерства юстиції?
Профільні правозахисні організації, монітори, адвокати та експерти майже неминуче є незручними співрозмовниками для пенітенціарної адміністрації. Вони приходять не лише з пропозиціями. Вони приходять із конкретними установами, прізвищами, документами, медичними висновками та фактами. Питають, чому людина не може потрапити до лікаря, чому не відправляється кореспонденція, чому засуджений не отримує матеріали дисциплінарного провадження, чому в різних установах однакові норми закону фактично працюють по-різному.
Саме для цього і потрібен незалежний громадський контроль.
Але сьогодні проблема комунікації накладається на значно серйознішу тенденцію — посилення силової та правоохоронної складової пенітенціарної системи.
На нашу думку, модель, яка формується під керівництвом профільного заступника Міністра Євгена Пікалова, дедалі більше тяжіє до поліцейської логіки: внутрішня безпека, оперативна діяльність, контроль і вертикаль управління отримують дедалі більшу вагу, тоді як незалежний зовнішній контроль та діалог із громадськістю відсуваються на другий план.
І це вже не лише наша оцінка.
Єврокомісія вже попередила про ризик
У листопаді 2025 року Європейська комісія оприлюднила звіт щодо України в межах Пакета розширення ЄС.
Окрема частина оцінки стосувалася пенітенціарної системи.
Єврокомісія зазначила, що катування та жорстоке поводження залишаються предметом занепокоєння у пенітенціарній системі України, а розслідування таких випадків мають бути оперативними, ефективними та незалежними.
Але для нинішньої реформи особливо важливе інше застереження.
Європейська комісія звернула увагу на створення підрозділів внутрішньої безпеки та наголосила, що ефективність таких заходів має ретельно контролюватися, щоб забезпечити суворе розмежування функцій тримання під вартою та правоохоронних повноважень. Водночас розслідування катувань і жорстокого поводження мають здійснювати незалежні та неупереджені органи.
Це фактично те, про що громадські організації попереджали раніше: пенітенціарна система не повинна перетворюватися на ще один правоохоронний орган.
Ми вже детально аналізували ці висновки Єврокомісії у матеріалі «Права людини та верховенство права: чому Єврокомісія розкритикувала тюремну реформу України».
І саме тут питання комунікації набуває зовсім іншого значення.
Якщо держава розширює внутрішні силові та контрольні механізми, незалежний зовнішній контроль має ставати сильнішим, а не слабшим.
Чим більше повноважень отримує закрита система, тим більше вона потребує зовнішнього нагляду, прозорості та можливості поставити їй незручне питання.
Яку систему ми будуємо? Внутрішня безпека потрібна. Оперативна робота потрібна. Безпека персоналу та засуджених потрібна.
Проблема не в самому існуванні цих інструментів.
Проблема — у балансі.
Пенітенціарна система — це не поліція за колючим дротом. Її завдання не закінчується охороною, оперативною роботою та забезпеченням режиму. Це також права людини, медицина, реабілітація, ресоціалізація та підготовка людини до повернення у суспільство.
Саме тому одночасне посилення силової складової та звуження простору для незалежної громадськості є небезпечною тенденцією.
Незручний коментар можна заблокувати. Незручне питання — не включити до плану. Незручну громадську організацію — не запросити до розмови.
Але проблеми людей за ґратами від цього не зникають.
Півтора року — достатній строк, щоб оцінювати не заявлені наміри, а напрям руху.
Тому наше питання до профільного заступника Міністра юстиції Євгена Пікалова сьогодні вже не лише в тому, чи готовий він говорити з громадськістю.
Питання значно принциповіше:
яку пенітенціарну систему він будує в Україні — відкриту європейську систему, де незалежний громадський контроль є необхідною частиною управління, чи закриту силову вертикаль, для якої громадськість стає зайвою?
