Сьогодні завершилася історія, з якою ми жили майже три місяці і фактично вдруге повернули батька дитині.
ГО «Захист в’язнів України» займається поверненням депортованих до РФ засуджених, своєчасну евакуацію яких Україна не забезпечила під час повномасштабного вторгнення та які внаслідок цього залишилися на окупованих територіях. Багатьом із них довелося пережити примусову працю, катування, жорстоке та принизливе поводження, а для декого ця історія закінчилася смертю. Україна й досі не спромоглася належним чином врегулювати правовий статус таких осіб, незважаючи на рекомендації Європейської комісії викладені в оприлюдненому 04.11.2025 року Звіті про Україну в межах Пакета розширення Європейського Союзу 2025 року.
У цій статті йтиметься про Данила Т. — чоловіка, якого нам вдалося повернути в Україну та до своєї сім’ї в кінці 2023 року.
Здавалося б, на цьому історія його повернення мала закінчитися. Але майже через три роки нам знову довелося боротися за те, щоб Данило міг бути поруч зі своєю сім’єю — цього разу зі своїм сином. З січня 2026 року мати хлопчика перебуває під вартою у слідчому ізоляторі. Вона фізично не може піклуватися про дитину, однак вироку суду, який набрав законної сили, щодо неї немає.
У травні Данила фактично силоміць посадили до автомобіля ТЦК, при цьому заявивши, що свідоцтво про народження його дитини нібито підроблене. Сина забрали поліцейські до лікарні. У результаті склалася парадоксальна ситуація: мати перебуває в СІЗО, батько проходить військову службу, а дитина, яка має обох батьків, фактично залишилася без їхнього піклування.
Саме тоді ми почали шукати можливість возз’єднати батька із сином. І саме ця справа продемонструвала прогалину в законодавстві про мобілізацію, яка на практиці може мати дуже серйозні наслідки для дітей.
Стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає право на відстрочку для батька або матері неповнолітньої дитини у випадку, якщо другий із батьків, серед іншого, відбуває покарання у місцях позбавлення волі.
Тобто якби щодо матері сина Данила вже був обвинувальний вирок, який набрав законної сили, і вона відбувала покарання, закон враховував би цю обставину. Але вона перебуває під вартою в СІЗО, а це зовсім інший правовий статус. До набрання обвинувальним вироком законної сили особа не може вважатися такою, що відбуває покарання.
З точки зору кримінального процесу така відмінність абсолютно обґрунтована і пов’язана, зокрема, з презумпцією невинуватості. Проблема полягає в іншому: законодавство про мобілізацію не врахувало фактичні наслідки тримання одного з батьків під вартою для його неповнолітньої дитини.
Для дитини немає практичної різниці, чому мама місяцями перебуває за ґратами — у зв’язку із запобіжним заходом чи вже після вироку. Вона однаково не може забрати сина з лікарні, жити з ним, забезпечувати його щоденний догляд та виховання.
Таким чином, Данило фактично залишався єдиним із батьків, який міг піклуватися про сина, але юридичної підстави, яка б повною мірою враховувала цю ситуацію під час мобілізації, закон не передбачив.
Протягом майже трьох місяців ми зверталися до Військового омбудсмана, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його представників, у тому числі тих, хто займається захистом прав дитини. Необхідно було знайти рішення, яке дозволило б Данилу продовжувати військову службу і водночас не залишити його сина без батьківського піклування.
Данило має обмеження щодо придатності до військової служби, тому зрештою за сприяння Військового омбудсмана його вдалося перевести до військової частини за місцем проживання. Там він продовжуватиме службу в режимі, який дозволить після завершення робочого дня повертатися до сина.
Здавалося, найскладніша частина цієї історії вже позаду.
Данило приїхав до Одеси і пішов до лікарні, щоб нарешті забрати дитину. Але сина йому не віддали. Як пояснив лікар, для цього потрібен дозвіл служби у справах дітей.
А далі з’ясувалася обставина, яка стала для нас найбільш тривожною у всій цій історії.
За словами лікаря, хлопчика вже готували до передачі в іншу сім’ю. Більше того, нам повідомили: якби батько не приїхав, уже наступного дня дитину могли передати чужим людям. І це при тому, що батько живий, не позбавлений батьківських прав, не відмовлявся від сина і протягом трьох місяців намагався повернутися до нього. А мати хлопчика в цей час перебуває в СІЗО і навіть не знає, що відбувається з її дитиною та сім’єю.
Ми терміново зв’язалися з представниками Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, які займаються питаннями захисту прав дитини. У цій ситуації вже не можна було чекати чергового офіційного листування — потрібна була негайна реакція.
Сьогодні дитину нарешті передали батькові.
Ми щиро вдячні всім, хто допомагав родині протягом цих місяців. Насамперед Військовому омбудсману та його команді, за сприяння яких вдалося вирішити питання переведення Данила і знайти можливість поєднати проходження ним військової служби з вихованням сина.
Так само ми вдячні Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та його представникам, у тому числі представникам у сфері захисту прав дитини, за включення в цю справу, оперативну реакцію та сприяння у возз’єднанні батька із сином. У найкритичніший момент їхня допомога була особливо важливою.
Ця історія має хороший фінал. Данило продовжуватиме служити, але тепер його син буде поруч із ним.
Однак сама проблема залишається.
Чинне законодавство враховує ситуацію, коли один із батьків уже відбуває покарання у місцях позбавлення волі, але не охоплює випадок, коли він тривалий час перебуває під вартою і з цієї причини фактично не може виконувати батьківські обов’язки.
Цю прогалину необхідно усунути.
Йдеться не про автоматичне надання відстрочки в кожному випадку затримання чи тримання другого з батьків під вартою. Закон може і повинен встановити чіткі умови, які унеможливлять зловживання. Але він має передбачати ситуацію, коли через тривале тримання одного з батьків під вартою інший фактично залишається єдиною особою, здатною забезпечити виховання та догляд за неповнолітньою дитиною.
Це питання не лише мобілізаційного законодавства. Насамперед це питання захисту прав та інтересів дитини.
Сьогодні Данило нарешті забрав сина з лікарні. Вони знову разом. І для нас ця історія символічна ще й тому, що Данила ми фактично повертаємо до його сім’ї вже вдруге.
Вперше — наприкінці 2023 року, коли після окупації, депортації та перебування в Російській Федерації нам вдалося допомогти йому повернутися в Україну.
Вдруге — сьогодні, коли після майже трьох місяців звернень і пошуку рішення батько зміг повернутися до своєї дитини.
Історія Данила показала, що державні інституції здатні знайти індивідуальне рішення навіть там, де закон його прямо не передбачив. Саме завдяки цьому сьогодні батько і син разом.
Але подібні ситуації не повинні щоразу вирішуватися вручну.
Три місяці боротьби за те, щоб дитина могла залишитися зі своїм батьком, — це занадто висока ціна за прогалину в законі.
Читайте також:
#депортація #повернітьменедодому #заручникивійни #катівдовідповідальності
