З 2024 року лави ЗСУ поповнили понад 12 300 осіб, які, не відбувши термін, вийшли умовно-достроково і підписали контракт з армією. Про це Фокусу повідомили в Пенітенціарній службі України. Серед них — близько 200 жінок.

При цьому статистику втрат відомство не веде: після укладення контракту колишні засуджені переходять у підпорядкування Міністерства оборони. У службі уточнюють, що охочі приєднатися до ЗСУ, як і раніше, є, проте їхнє число вже не йде на тисячі, як на початку програми.

“Охочі укласти контракт із ЗСУ є, але їхню точну кількість назвати складно — загальної статистики немає. Крім того, не всі, хто ще два роки тому хотів вийти за УДЗ і піти служити, отримали таку можливість: найчастіше через стан здоров’я або через статті, за якими служба в армії неможлива. Багато з них пробують знову. У кожній виправній установі — різна кількість претендентів на УДЗ і подальшу службу”, — зазначив у коментарі Фокус представник Державної кримінально-виконавчої служби України Дмитро Андрєєв.

Але є й зворотний бік медалі, який відомий тільки тим, з ким безпосередньо спілкуються добровольці з колоній. Як стверджує правозахисник, голова організації “Захист ув’язнених України” і представник громадської ради при Міністерстві юстиції України Олег Цвілий, сьогодні охочих іти воювати серед спецконтингенту значно поменшало, знизилася мотивація через те, що їх відправляють винятково в штурмові підрозділи. Потрапити в інші, застосувати свої знання за іншими спеціальностями, окрім як солдат-стрілок, неможливо. До того ж негативно позначається і ставлення до вчорашніх сидельців у підрозділах за місцем служби.

“Я їжджу колоніями і можу сміливо стверджувати, що сьогодні одиниці готові піти добровольцями з тієї категорії ув’язнених, яким це дозволено згідно із законом. Ентузіазм випарувався. Тому що закон обмежує їх тільки штурмовими підрозділами, і тих, хто фізично не може штурмувати лісосмуги, відмовляються брати на службу. Але ж вони могли бути корисні для армії в інших підрозділах”, — каже Фокус Цвілий.

З колонії виходять тільки штурмовиками

Хоч як це парадоксально звучить, але багато заяв від засуджених, які не підпадають під мобілізацію, — від довічників, від тих, кому виповнилося, приміром, 57 років, зазначає правозахисник. Їх не звільняють за УДЗ, кажуть: “Тобі ще три роки, до шістдесяти”.

При цьому серед них є ті, хто впевнений, що здатен бути корисним. Ідеться не тільки про колишніх військових, а й про фахівців — наприклад, дизелістів, які добре знаються на моторах. Деякі прямо кажуть: навіть за обмежень за здоров’ям могли б працювати в тилу — ремонтувати техніку, посилювати автомобілі захисними конструкціями, займатися радіозв’язком або перехопленнями. Адже в армії вистачає завдань, не пов’язаних безпосередньо з передовою.

“Закон, по суті, заточений під штурмові підрозділи. Я ще на етапі його ухвалення говорив: не можна так жорстко обмежувати — люди мають використовуватися за своїми можливостями. У результаті ті, хто міг би бути корисний армії, не йдуть, бо не є штурмовиками: у них немає відповідного здоров’я або фізичної підготовки. І виходить, що такі люди просто не затребувані ЗСУ”, — підкреслює правозахисник.

Однак сьогодні навіть серед тих, хто потенційно міг би служити в штурмових підрозділах, дедалі частіше постає питання: чи варто йти. Після першої, найактивнішої хвилі набору добровольців із засуджених — їх не зберегли, кидали просто в пекло, після якого вижили одиниці.

“Вони бачать ці розслідування, розуміють, що війна затягується, і роблять висновок: їх ніхто не цінує, їх просто відправляють на забій. Якщо раніше навіть люди з проблемами зі здоров’ям готові були йти — хоча б розбирати завали або допомагати в окопах, — то зараз багато хто каже: “Ні, за таких умов ми не підемо”. Тому розраховувати на черги в колоніях уже не доводиться”, — продовжує Цвілий.

Засуджені на фронті: з однієї в’язниці — в іншу

Крім того, як виявилося, вчорашні ув’язнені, які стали військовими, стикаються з дискримінацією і фактично потрапляють з однієї в’язниці в іншу. По суті, продовжують відбувати покарання, але вже в іншому місці.

За словами правозахисника, за такими військовослужбовцями фактично встановлений жорсткий цілодобовий адміністративний нагляд: їм наказано перебувати в певний час у квартирі або казармі, заборонено відвідувати громадські місця — аж до кафе.

При цьому, підкреслює він, подібні обмеження прямо не передбачені законодавством: обов’язку постійно перебувати в частині під безперервним контролем немає. Ба більше, адміннагляд не знімають навіть через рік, хоча за законом це має відбуватися.

Ще одна проблема, на яку звертає увагу Цвілий, — відсутність нормальної ресоціалізації. За його словами, після звільнення колишніх ув’язнених фактично направляють у підрозділи з жорсткою дисципліною, де вони продовжують жити за тими самими неформальними правилами, що й у колоніях.

Унаслідок цього, стикаючись із можливими порушеннями, такі військовослужбовці опиняються в уразливому становищі і часто не наважуються скаржитися — зокрема звертатися до військового омбудсмена.

“Я не кажу, що вони там усі святі. Бувають різні ситуації: хтось випив пляшку пива, хтось ішов із полігону і виявив у кишені невикористані набої, дорогою їх вистріляв, і за це їх у якусь яму по коліно з водою саджають, або прив’язують до дерева, або догола роздягають. Це неадекватне покарання. А моніторити всі ці порушення — це надскладно, у нас доступу немає в частини”, — зазначає Цвілий.

При цьому, за словами правозахисників, поскаржитися на можливі порушення в частинах таким добровольцям вкрай складно. Телефони у них, як правило, вилучають, а доступ до зв’язку надають рідко і під контролем старших. Чітких часових рамок для розмов немає.

Навіть щоб подати скаргу — наприклад, звернутися до військового омбудсмена, — необхідно пройти складну процедуру: надіслати звернення електронною поштою, оформити електронний підпис і дотриматися низки формальностей. Однак далеко не всі здатні розібратися в таких вимогах, і тим паче не в усіх є цифровий підпис.

Більшість колишніх засуджених на службі, по суті, залишаються в уразливому становищі. У них обмежені можливості для переведення в інші підрозділи або отримання нової спеціалізації — наприклад, навчання на оператора БПЛА.

За словами співрозмовників, змінити підрозділ для них практично нереально: у неформальній логіці системи це можливо лише через нове правопорушення або самовільне залишення частини (СЗЧ), що, вочевидь, тільки погіршує їхнє становище.

Кому не дають другого шансу на фронті

Очевидно, що чинна система потребує перегляду. Насамперед — самих критеріїв відбору добровольців, які сьогодні залишаються надто жорсткими і багато в чому недосконалими, вважає правозахисник.

Йдеться не тільки про вікові або медичні обмеження, а й про перелік статей Кримінального кодексу, які автоматично закривають шлях до армії. Нині служити не можуть засуджені за тяжкі та особливо тяжкі злочини — проти національної безпеки, умисні вбивства (двох і більше осіб або з особливою жорстокістю), сексуальне насильство і зґвалтування (ст. 152-156 КК), тероризм, наркозлочини, а також тяжкі корупційні правопорушення.

Сьогодні в УДЗ для служби в ЗСУ відмовляють, зокрема, через колишні судимості. Ідеться, наприклад, про випадки, коли людину було засуджено багато років тому за ст. 117 КК (зараз — ст. 152, зґвалтування), вона відбула покарання, але не встигла погасити судимість. Згодом вона знову опинилася в колонії вже в іншій справі — і саме наявність тієї, старої статті стає підставою для відмови у виході на службу.

За словами Цвілого, схожа ситуація спостерігається і з засудженими до довічного позбавлення волі за ст. 115 (умисне вбивство), особливо з тими, хто вже провів за ґратами 15-20 років. Серед них, стверджує правозахисник, чимало мотивованих людей, готових служити. Однак єдиний шлях до звільнення для цієї категорії — помилування, яке застосовується вкрай рідко.

Парадокс, додає він, полягає і в тому, що на фронт не відпускають засуджених за низкою інших статей — наприклад, за посягання на життя правоохоронця (ст. 348 КК). Такі люди зобов’язані повністю відбути термін і не можуть розраховувати на участь у службі через чинні законодавчі обмеження. В той же час, наприклад, співробітники правоохоронних органів засуджені за катування людей можуть бути звільнені для проходження служби в ЗСУ. Такий підхід виглядає як надмірно жорсткий і породжує питання про справедливість системи.

Без прав і без захисту: реальна служба засуджених

Служба в ЗСУ для засуджених стала новою реальністю — але без системної підтримки. У них, по суті, немає ні юридичного супроводу, ні профільних організацій, які допомагали б у разі загибелі, полону, зникнення безвісти або інвалідності. Родичі часто залишаються без зв’язку з командуванням і не можуть отримати навіть базової інформації про долю близького — усе залежить від конкретної частини.

“У них практично немає можливості звільнитися. Навіть пораненому з інвалідністю списатися — велика проблема. Люди без кінцівок продовжують числитися в частині, а тим часом їм потрібен догляд — візки, засоби гігієни, реабілітація, і на це потрібні гроші”, — зазначає співрозмовник.

За його словами, без змін у законодавстві розраховувати на нову хвилю добровольців не доводиться. Йдеться про розширення можливостей служби — не тільки в штурмових підрозділах, а також перегляд обмежень за статтями і створення більш гнучкої системи розподілу.

Паралельно формується й інша практика: ті, хто не зміг вийти за УДЗ, після звільнення все одно опиняються в армії. За словами правозахисника, біля колоній чергують представники ТЦК, і щойно за ворота виходить звільнений, його одразу хапають і везуть на ВЛК. У результаті на службу можуть визнати придатними навіть тих, чий стан здоров’я або минулі статті раніше вважалися перешкодою.

Раніше Фокус писав, 

Командир “Артан Х” розповів, як воюють засуджені за вбивство.