18 травня 2026 року у Києві відбулося прощання з молодшим сержантом Дмитром Гоянюком, позивний «Ліфт», друзі його називали «Ліфтьор» — військовослужбовцем стрілецького спеціалізованого батальйону «Шквал» військової частини А4773, який загинув 14 липня 2024 року поблизу населеного пункту Прогрес Покровського району Донецької області.
Поховання Героя відбулося на Берковецькому кладовищі у Києві. Провести Дмитра в останню путь прийшли рідні, сусіди, побратими, друзі та небайдужі люди.
🕯️🇺🇦 З Дмитром прощалися з військовими почестями.
Втім між датою загибелі та похованням минуло майже два роки.
Лише 1 липня 2025 року тіло Дмитра Гоянюка було повернуто в Україну в межах процедури репатріації тіл загиблих. Після цього родина змушена була пройти важкий та тривалий шлях офіційного підтвердження особи, включаючи проведення ДНК-експертиз та очікування результатів.
Для родин загиблих військових такі процедури стають окремим випробуванням. Місяці, а іноді роки невідомості, очікування, надії та страху перетворюються на постійний психологічний тягар. Люди не можуть нормально пережити втрату, поки не повернуто тіло та офіційно не підтверджено загибель близької людини. Особливо боляче це для сімей, які роками живуть між вірою, що рідна людина може бути живою, та страхом отримати остаточне підтвердження смерті.
🕯️ Щирі співчуття родині та близьким.
🇺🇦 Світла пам’ять Герою.
Дмитро Гоянюк добровольцем пішов захищати Україну з Райківецької виправної колонії №73 після набрання чинності положеннями статті 81-1 Кримінального кодексу України, які дозволили окремим категоріям засуджених добровільно долучатися до лав Збройних сил України.
Саме перша хвиля рекрутів із місць позбавлення волі стала однією з найвмотивованіших. Багато з них пішли воювати не через примус чи безвихідь, а через власне рішення захищати країну в один із найважчих періодів її історії.
Ось вони, перші, вмотивовані добровольці з в’язниць. Нажаль майже ніхто з них не залишився в живих через недолугі накази, але то інша тема для статті…
За Дмитром не бігали ні співробітники, ні поліція, ні ТЦК. Його ніхто не змушував. Він міг просто дочекатися завершення строку та повернутися до цивільного життя. Але обрав інший шлях — добровільно пішов на фронт. Захищати рідних, близьких та українську ідентичність.
Історія Дмитра Гоянюка є особливо показовою на тлі того, що у перші місяці повномасштабної війни частина представників силових структур, чиновників та людей, яким суспільство довіряло власну безпеку, втекли з країни, перейшли на бік ворога або сховалися за посадами та кабінетами.
Натомість людина, яку суспільство звикло оцінювати через призму вироку та стигми, виявилася готовою віддати за Україну найдорожче — власне життя.
Тема участі колишніх засуджених у захисті держави досі залишається складною та часто сприймається крізь упередження. Однак історії таких людей, як Дмитро Гоянюк, демонструють, що гідність, мотивація та готовність до самопожертви не визначаються соціальним статусом чи минулими помилками.
🕯️🇺🇦 Честь Герою! Вічна пам’ять!!!
