У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в українських установах виконання покарань почалося те, до чого держава виявилася не готовою. Засуджені масово писали заяви на ім’я Президента України з проханням дозволити їм вступити до лав Сил оборони.

Для одних це було бажання захистити свою країну. Для інших — можливість довести, що вчинений у минулому злочин не позбавляє людину почуття відповідальності за державу. Хтось мав військовий досвід, хтось раніше служив, а хтось був готовий опанувати військову спеціальність із нуля.

ГО «Захист в’язнів України» від початку підтримувала цю ініціативу, збирала звернення засуджених, висвітлювала їхню позицію та наполягала на створенні законного механізму залучення добровольців із місць позбавлення волі до захисту країни.

Наша позиція була і залишається незмінною: захист України є не лише конституційним обов’язком громадянина, а й його правом. Сам факт перебування людини в установі виконання покарань не повинен автоматично позбавляти її можливості стати на захист держави, якщо вона добровільно приймає таке рішення, відповідає встановленим вимогам і готова нести всі обов’язки військовослужбовця.

Проте у 2022 році відповідного механізму не існувало. Держава не могла просто відкрити ворота колоній і направити засуджених до військових частин. Потрібно було визначити, хто може бути звільнений, хто прийматиме рішення, як проводитиметься медичний і професійний відбір, хто контролюватиме таких військовослужбовців та яким буде їхній правовий статус.

Від перших заяв засуджених до ухвалення спеціального закону минуло понад два роки.

Від стихійної ініціативи до статті 81-1 Кримінального кодексу

Правову основу спеціального механізму створив Закон України №3687-IX від 8 травня 2024 року. Він доповнив Кримінальний кодекс статтею 81-1 — «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби».

Закон набув чинності у травні 2024 року і дозволив суду умовно-достроково звільняти окремі категорії засуджених для проходження військової служби за контрактом. Основними умовами стали добровільне бажання людини служити та її відповідність спеціальним вимогам, установленим законодавством про військову службу.

Це не класичне умовно-дострокове звільнення, яке застосовується як заохочення за поведінку або результат виправлення. Для спеціального УДЗ не потрібно чекати, доки людина відбуде визначену частину призначеного строку. Його мета інша — дозволити державі залучити до оборони мотивованого добровольця, який відповідає вимогам військової служби.

Людина не отримує амністію і не звільняється «просто на волю». Вона виходить з установи для конкретної мети — укладення контракту та проходження військової служби.

Чому такого механізму не створили у 2022 році

Відсутність рішення у перші місяці повномасштабної війни не можна пояснити лише небажанням держави почути засуджених.

На початку вторгнення до військкоматів стояли великі черги добровольців, тому держава не відчувала такого дефіциту особового складу, який згодом став одним із головних викликів затяжної війни.

Не було й готової правової процедури. Законодавство не визначало порядку звільнення засудженого саме для служби, його супроводу до частини, укладення контракту, здійснення адміністративного нагляду та відповідальності у разі порушення умов звільнення.

Існували також безпекові та репутаційні побоювання. Українська модель мала принципово відрізнятися від російського вербування людей у колоніях — без примусу, погроз, закритих процедур і фактичного використання людей як витратного матеріалу.

Але чим довше тривала війна, тим очевиднішим ставав парадокс: держава потребувала мотивованих військовослужбовців, а люди, які самі просилися на фронт, залишалися за ґратами без законної можливості служити.

Як працює спеціальне УДЗ

Процедура починається з особистого бажання засудженого. Примусове направлення людини на військову службу в межах статті 81-1 є неприпустимим.

У загальному вигляді шлях із колонії до військової частини має такий вигляд:

заява засудженого → первинний медичний огляд → участь ТЦК і представників військової частини → військово-лікарська комісія → професійно-психологічний відбір → письмова згода командира військової частини → подання матеріалів до суду → судове рішення  → укладення контракту → супровід до військової частини.

Порядок проведення первинного медичного огляду для засуджених, які виявили бажання проходити військову службу, був затверджений Міністерством юстиції у липні 2024 року.

Формально окремі дії повинні здійснюватися невідкладно. Насправді ж велика кількість учасників процесу створює простір для затягувань. Людина може пройти попередні етапи, але чекати на військову частину, документи, ВЛК, подання установи або призначення судового засідання.

Через це спеціальне УДЗ, яке мало стати швидким воєнним механізмом, іноді перетворюється на довгий коридор погоджень.

Докладніше про практичні перешкоди ми писали в матеріалі «Держава не відпускає тих, хто хоче воювати, але мобілізує тих, хто щойно вийшов на свободу». У ньому описано парадоксальну ситуацію: засуджений, який добровільно проситься на службу, може місяцями чекати на проходження процедури, тоді як після повного відбуття строку його можуть одразу мобілізувати на загальних підставах.

Чи може засуджений самостійно обрати підрозділ

Свобода вибору тут обмежена.

Представники військових частин можуть приїжджати до установ, проводити співбесіди, оцінювати досвід, фізичну підготовку та мотивацію кандидатів. Для продовження процедури необхідна письмова згода командира військової частини на прийняття конкретної людини на службу.

Засуджений може висловити бажання служити у певному підрозділі, а військова частина — погодитися його прийняти. Проте це не означає необмеженого права самостійно обрати бригаду, посаду чи військову спеціальність. Остаточне рішення залежить від результатів відбору, стану здоров’я, підготовки людини та потреб Сил оборони.

Проблема виникає тоді, коли засудженого фактично ставлять у залежність від того, чи приїде до його установи представник певної частини і чи буде адміністрація зацікавлена оперативно організувати процедуру.

На нашу думку, держава має забезпечити прозорий і доступний механізм рекрутингу, за якого місце відбування покарання не визначатиме реальну можливість людини потрапити до війська.

Чому колишні засуджені служать у спеціалізованих підрозділах

Законодавство передбачило проходження служби такими військовослужбовцями у відповідних спеціалізованих підрозділах.

Однією з причин є встановлення адміністративного нагляду, виконання якого під час служби пов’язане з командуванням військової частини. Зосередження військовослужбовців у спеціалізованих підрозділах спрощує організацію контролю, обліку та проходження служби.

Водночас такий підхід викликає правозахисні запитання.

Окремий підрозділ може допомогти в організації служби на початковому етапі. Але він не повинен перетворюватися на постійну форму стигматизації, за якої людину незалежно від її бойового досвіду, професійних якостей і тривалості служби продовжують сприймати насамперед як «колишнього в’язня».

Військовослужбовець, який виконує бойові завдання, отримує поранення, рятує побратимів і захищає Україну, повинен оцінюватися за своєю службою, а не лише за минулим вироком.

Де служать добровольці з місць позбавлення волі

Найвідомішими стали підрозділи під загальною назвою «Шквал», створені у складі різних бойових бригад. Водночас добровольці з місць позбавлення волі служать не лише в підрозділах із такою назвою.

На сайті ГО «Захист в’язнів України» зібрані матеріали про військовослужбовців, які проходили службу у  «Шквалі», «Артан ХХХ», «Алькатрасі», Третьому армійському корпусі,  морській піхоті, в окремому штурмовому полку «Арей» та інших бойових формуваннях. 

Одна з таких історій — історія  Марка Федорова, сина нашого співробітника Павла Федорова .

Ще у лютому 2022 року, перебуваючи в Київському слідчому ізоляторі, двадцятирічний Марк написав заяву з проханням дозволити йому стати на захист України. Тоді закон не давав такої можливості. Після ухвалення спеціального механізму у 2024 році він знову подав заяву, пройшов ВЛК, уклав контракт і був направлений до морської піхоти.

Марк опанував спеціальність стрільця-санітара, виконував бойові завдання і дістав тяжке поранення під час операції в Курській області. Його історія — це не романтизована розповідь про «виправлення війною», а складна історія служби, поранення, лікування і боротьби за гідне ставлення до військовослужбовця після фронту.

Повністю її можна прочитати в матеріалі «Сповідь батька. Посмертний орден і втрачене життя: історія морпіха Марка Федорова».

На сайті ЗВУ також опублікована історія молодшого сержанта Андрія Чижевського, позивний «Бумер», який добровільно пішов служити з Бориспільської виправної колонії №119 і загинув, захищаючи Україну у спецпідрозділі «Шквал» 72-ї окремої механізованої бригади та історія молодшого сержанта Дмитра Гоянюка позивний «Ліфт».

Такі історії важливі не для героїзації самого факту перебування людини у в’язниці. Вони показують інше: минулий вирок не визначає автоматично того, як людина поводитиметься в умовах війни і що вона буде готова зробити заради країни.

Окремим питанням стало вшанування пам’яті добровольців, які загинули, захищаючи Україну. Після перших випадків загибелі військовослужбовців, звільнених за статтею 81-1 Кримінального кодексу України, з’ясувалося, що чинне законодавство не давало однозначної відповіді щодо можливості їхнього почесного поховання на Національному військовому меморіальному кладовищі та військових меморіальних кладовищах. ГО «Захист в’язнів України» порушила це питання перед Військовим омбудсманом, ініціювавши внесення відповідних змін до законодавства. Наша позиція була принциповою: якщо людина загинула, виконуючи військовий обов’язок і захищаючи незалежність України, її минуле не може бути підставою для позбавлення військових почестей. Пам’ять про таких військовослужбовців має вшановуватися на рівні з усіма іншими захисниками України. Законодавство про військові меморіальні кладовища було оновлено у 2026 році, визначивши порядок почесних поховань загиблих захисників України.

Скільки засуджених уже долучилося до війська

За даними Міністерства юстиції, станом на початок 2026 року суди задовольнили близько 12 тисяч клопотань про спеціальне умовно-дострокове звільнення, а засуджених направили до військових частин.

Це вже не експеримент і не поодинокі випадки. Йдеться про тисячі людей, які пройшли встановлену законом процедуру, уклали контракти та стали військовослужбовцями.

Водночас сама загальна цифра не дає повної картини.

У відкритому доступі немає систематизованої статистики про:

• кількість поданих заяв;
• кількість відмов на різних етапах;
• тривалість проходження процедури;
• кількість кандидатів, яких не прийняли військові частини;
• кількість поранених, загиблих і зниклих безвісти;
• кількість нагороджених;
• переведення між підрозділами;
• звільнення зі служби за станом здоров’я;
• кількість випадків повторного притягнення до кримінальної відповідальності;
• подальшу ресоціалізацію після завершення служби.

Без цих даних неможливо об’єктивно оцінити ефективність механізму. Відкритість статистики потрібна не для дискредитації таких військовослужбовців, а для виявлення проблем і вдосконалення системи.

Жінки, звільнені для проходження військової служби

Спеціальний механізм поширюється не лише на чоловіків.

За даними, оприлюдненими станом на 12 березня 2026 року, серед приблизно 12 тисяч засуджених, які долучилися до війська через спеціальне УДЗ, було 180 жінок.

Жінки також проходять медичний огляд, професійний відбір і процедуру судового звільнення. Конкретне місце служби та посада залежать від їхньої підготовки, стану здоров’я, військової спеціальності та потреб відповідної частини.

Не варто зводити службу жінок лише до підрозділів зв’язку, медичного забезпечення чи логістики. Законодавство не повинно ґрунтуватися на стереотипах про «чоловічі» та «жіночі» військові професії. Визначальними мають бути професійні якості, рівень підготовки, фізична та психологічна готовність, а також вимоги конкретної військової посади. Практика вже довела, що жінки успішно виконують бойові завдання не лише в підрозділах забезпечення. Серед них є операторки FPV-дронів, розвідниці, штурмовикині та командирки, які на рівні з чоловіками беруть участь у бойових діях і демонструють високий професіоналізм.

Хто не може скористатися спеціальним УДЗ

Українська модель передбачає кримінально-правові обмеження. Спеціальне звільнення не застосовується до осіб, засуджених за визначені законом категорії особливо небезпечних злочинів.

До них, зокрема, належать:

• умисне вбивство двох або більше осіб;
• вбивство, вчинене з особливою жорстокістю або поєднане зі зґвалтуванням чи сексуальним насильством;
• злочини проти основ національної безпеки України;
• окремі особливо тяжкі корупційні кримінальні правопорушення;
• злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості;
• терористичні злочини;
• окремі інші злочини, прямо визначені законодавством.

Тому твердження, що Україна «випускає з колоній усіх без розбору», не відповідає дійсності.

Кандидат проходить не лише юридичну перевірку, а й медичний, професійно-психологічний та військовий відбір. Потрібна також згода військової частини і рішення суду.

Спеціальне УДЗ — це не амністія

Це один із найпоширеніших міфів.

Людині не «списують» вирок і не оголошують її невинуватою. Суд звільняє її від подальшого відбування покарання з конкретною метою — для проходження військової служби за контрактом.

Якщо протягом невідбутої частини покарання військовослужбовець вчиняє нове кримінальне правопорушення, суд призначає покарання з урахуванням попереднього вироку за правилами сукупності вироків.

Також це не означає, що людина може укласти контракт, вийти з колонії, а потім довільно відмовитися від служби. Вона набуває статусу військовослужбовця і несе відповідальність за військові кримінальні правопорушення на загальних підставах.

Правова нерівність, закладена у початкову модель

Ухвалення статті 81-1 стало важливим кроком, але перша редакція механізму створила окрему категорію військовослужбовців із суттєво звуженими правами.

Вони служили, виконували бойові накази, зазнавали поранень і ризикували життям нарівні з іншими. Проте мали значно менше можливостей отримати відпустку, перевестися до іншого підрозділу або звільнитися зі служби за обставин, які для інших військовослужбовців могли бути законною підставою.

Таку модель важко було назвати справедливою.

Минуле засудження може бути підставою для особливого порядку прийняття на службу або певного періоду нагляду. Але воно не повинно невизначено довго виправдовувати обмеження прав людини, яка вже стала військовослужбовцем і виконує обов’язки із захисту держави.

Саме тому ГО «Захист в’язнів України» разом з іншими правозахисниками, військовослужбовцями та експертами порушувала питання про необхідність перегляду дискримінаційних обмежень.

Що змінив Закон №4931-IX

11 травня 2026 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №15225 щодо проходження військової служби особами, звільненими за спеціальною процедурою.

14 липня 2026 року Верховна Рада ухвалила його як Закон №4931-IX, а 4 серпня документ повернувся з підписом Президента України.

Закон розширив права військовослужбовців, які були звільнені з установ виконання покарань за статтею 81-1.

Зокрема, він передбачив:

• право на щорічну основну відпустку тривалістю 15 днів;
• можливість переведення між підрозділами;
• розширення підстав для звільнення з військової служби;
• усунення частини прогалин, пов’язаних із проходженням служби після поранення або погіршення стану здоров’я.

Однак говорити про повне і безумовне зрівняння всіх прав поки що зарано.

Щорічна основна відпустка надається за рішенням командира лише після того, як військовослужбовець прослужив щонайменше один рік і щодо нього припинено адміністративний нагляд. Відпустка може бути поділена на частини, основна з яких повинна становити щонайменше 10 днів. Також діє загальне обмеження щодо одночасної відсутності не більше 30 відсотків особового складу відповідного підрозділу.

Отже, новий закон суттєво покращив становище цих військовослужбовців, але не стер усіх відмінностей між ними та іншими категоріями військових.

Поранення, лікування і переведення

Однією з найболючіших проблем початкової моделі було становище людей, які після штурмових завдань отримували тяжкі поранення або захворювання.

Військовослужбовець міг уже не відповідати вимогам до служби у штурмовому підрозділі, але водночас не мати ефективного механізму переведення на посаду, сумісну з його станом здоров’я та досвідом.

Це створювало ситуацію, у якій держава спочатку залучала людину до найважчих бойових завдань, але не завжди могла запропонувати їй гідне продовження служби після поранення.

Зміни 2026 року розширили можливості переведення між підрозділами з урахуванням стану здоров’я та бойового досвіду.

Але ефективність цих норм залежатиме від практики командування, роботи ВЛК і реальної наявності відповідних посад.

Право, яке існує лише на папері, але не може бути реалізоване через відсутність процедури або небажання посадових осіб, не є повноцінною гарантією.

Українська модель і російське вербування: принципова різниця

Будь-яке порівняння України та Росії у цій сфері потребує точності.

Сам факт залучення людей із місць позбавлення волі до війська не робить дві моделі однаковими.

Український механізм побудований навколо кількох правових запобіжників:

Добровільність. Процедура починається із заяви самого засудженого.

Закон. Умови звільнення визначаються Кримінальним кодексом та іншими законами України.

Медичний і професійний відбір. Самої заяви недостатньо.

Згода військової частини. Командир повинен погодитися прийняти конкретного кандидата.

Судовий контроль. Остаточне рішення про умовно-дострокове звільнення ухвалює суд.

Офіційний статус. Після укладення контракту людина стає військовослужбовцем Збройних Сил України або іншого передбаченого законом військового формування, отримуючи відповідні обов’язки, забезпечення та соціальні гарантії.

Кримінально-правові обмеження. До програми не допускаються особи, засуджені за визначені законом категорії злочинів.

Російська практика вербування у колоніях, навпаки, неодноразово супроводжувалася непрозорістю, погрозами, примусом, закритими рішеннями про помилування та використанням завербованих у надзвичайно ризикованих штурмах.

Але принципова відмінність української моделі не означає, що її не потрібно критикувати. Навпаки, саме демократична держава повинна постійно перевіряти, чи справді добровільність залишається добровільністю, чи не виникає адміністративного тиску, чи не стають спеціалізовані підрозділи формою дискримінації та чи отримують військовослужбовці належне лікування і соціальний захист.

Чи справді добровольці з колоній «воюють краще за інших»

У публічному просторі можна почути протилежні крайнощі.

Одні стверджують, що колишні засуджені — це нібито неконтрольовані та небезпечні люди. Інші романтизують їх і представляють мало не як ідеальних штурмовиків, готових на будь-яке завдання.

Обидва підходи є хибними.

Серед них, як і серед будь-якої великої групи військовослужбовців, є люди з різною мотивацією, підготовкою, психологічною стійкістю та особистим досвідом. Є приклади героїзму, успішної служби і лідерства. Є поранені та загиблі. Є випадки самовільного залишення частини, непокори та інших військових правопорушень.

Але окремі злочини не можуть автоматично характеризувати всіх військовослужбовців, звільнених за статтею 81-1. Так само окремі героїчні історії не повинні приховувати системних проблем.

Об’єктивна оцінка можлива лише на основі відкритих і порівнюваних даних: кількості військовослужбовців, тривалості служби, втрат, поранень, нагород, дисциплінарних порушень, кримінальних проваджень та результатів подальшої ресоціалізації.

Такої повної статистики суспільство поки що не має.

Найпоширеніші міфи

Міф 1. Засуджених примусово відправляють на фронт

Спеціальне УДЗ застосовується лише після особистого волевиявлення засудженого. Примус або адміністративний тиск суперечать суті механізму.

Водночас держава і громадськість повинні контролювати, щоб добровільність не ставала формальною, особливо в умовах повної залежності людини від адміністрації установи.

Міф 2. На службу випускають усіх без винятку

Закон містить перелік злочинів, засудження за які виключає можливість спеціального УДЗ. Крім того, кандидат проходить медичний, професійно-психологічний і військовий відбір.

Міф 3. Усім засудженим автоматично списують покарання

Ні. Рішення ухвалює суд щодо конкретної людини. Звільнення застосовується для проходження служби і не означає скасування вироку або визнання особи невинуватою.

Міф 4. Після виходу з колонії людина може відмовитися служити

Після укладення контракту вона набуває статусу військовослужбовця та несе встановлену законом відповідальність за порушення порядку проходження служби.

Міф 5. Усі вони служать виключно штурмовиками

Багато добровольців дійсно розпочинали службу у штурмових підрозділах, однак це не означає, що всі вони виконують однакові бойові завдання. Конкретна військова посада визначається залежно від потреб військової частини, рівня підготовки, військового досвіду, стану здоров’я та професійних навичок військовослужбовця.

Водночас практика різних військових частин відрізнялася. Так, 3-тя окрема штурмова бригада від самого початку заявила про принципову відмову від дискримінаційного підходу до добровольців із числа засуджених. Командир 2-го штурмового батальйону Дмитро Кухарчук («Сліп») неодноразово наголошував, що в бригаді не створювали окремих «батальйонів засуджених» чи аналогів російського «Шторм Z». Навпаки, добровольців інтегрували до звичайних бойових підрозділів по одному або двоє на відділення, оцінюючи їх насамперед за професійними та особистими якостями, а не за минулим вироком. На переконання Дмитра Кухарчука, саме така модель дозволяє людині відчути себе повноцінною частиною бойового колективу і доводити свою цінність не минулим, а службою.

Міф 6. Військова служба автоматично «виправляє» людину

Війна не є програмою ресоціалізації і не може замінити державну політику підтримки.

Служба може дати людині новий досвід, професію, соціальні зв’язки і відчуття відповідальності. Але після поранення, звільнення зі служби або завершення війни їй усе одно можуть знадобитися лікування, психологічна допомога, документи, житло, підтримка родини та допомога з працевлаштуванням.

Які проблеми залишаються

1. Нерівний доступ до процедури

Можливість скористатися статтею 81-1 досі значною мірою залежить від активності адміністрації установи, своєчасного приїзду представників військових частин, швидкості проходження медичного огляду, оперативності розгляду справи судом, а також позиції прокурора, який бере участь у судовому розгляді.

На практиці саме заперечення прокурора нерідко стає вирішальним фактором для відмови у застосуванні спеціального умовно-дострокового звільнення, навіть якщо засуджений успішно пройшов медичний відбір, отримав позитивний висновок, а бойовий підрозділ уже підтвердив готовність прийняти його на службу.

Показовим є один із кейсів ГО «Захист в’язнів України», коли мотивований доброволець успішно пройшов відбір до штурмового підрозділу «Артан ХХХ»  у складі спецпідрозділу «Артан »Головного управління розвідки Міністерства оборони України, однак прокурор заперечив проти його умовно-дострокового звільнення, після чого суд відмовив у задоволенні клопотання. Цей випадок наочно демонструє, що навіть за наявності підтримки військової частини та готовності людини виконувати бойові завдання остаточний результат нерідко залежить від суб’єктивної правової позиції сторони обвинувачення, а не від єдиних і передбачуваних критеріїв застосування статті 81-1.

Саме тому одним із наступних кроків реформи має стати формування єдиної судової практики та чітких критеріїв для прокурорів і судів, щоб право добровольця на розгляд його клопотання не залежало від регіону чи особистої правової позиції окремого прокурора.

2. Бюрократичні затягування

Велика кількість етапів дає змогу фактично блокувати процедуру, не видаючи формальної відмови, яку можна оскаржити.

3. Залежність від адміністрації колонії

Саме адміністрація організовує значну частину процесу. Це створює ризик, що людей, які працюють на виробництві або забезпечують життєдіяльність установи, можуть неохоче відпускати на службу.

Такі випадки потребують документування. Без підтверджених даних не варто стверджувати про їх масовість, але сама конструкція процедури створює відповідний ризик.

4. Відсутність прозорої процедури оскарження

Людина повинна отримувати письмове рішення на кожному ключовому етапі: за результатами медичного огляду, відбору, розгляду адміністрацією та військовою частиною.

Без письмового рішення неможливо ефективно оскаржити бездіяльність або необґрунтовану відмову.

5. Стигматизація у війську

Окремий підрозділ не повинен означати довічне тавро. Після певного періоду бездоганної служби військовослужбовець повинен мати реальну можливість переведення і професійного розвитку на загальних засадах.

6. Поранення і подальша служба

Необхідно забезпечити реальне, а не декларативне переведення поранених на посади, сумісні зі станом здоров’я.

7. Недостатність відкритих даних

Держава має регулярно публікувати знеособлену статистику, яка дозволить оцінити результативність програми без розголошення чутливої військової інформації.

8. Ресоціалізація після служби

Після закінчення служби ці люди не повинні залишитися між двома системами: пенітенціарна система вже не відповідає за них, а ветеранська політика може не враховувати їхнього специфічного правового та соціального становища.

Докладний аналіз невирішених питань опублікований у матеріалі ЗВУ «Від мобілізації до ресоціалізації: які проблеми статті 81-1 досі залишаються невирішеними».

Що необхідно змінити далі

На нашу думку, наступний етап розвитку механізму має включати:

• встановлення чітких строків для кожного етапу процедури;
• обов’язкове письмове повідомлення засудженого про всі рішення та причини відмови;
• ефективний порядок оскарження бездіяльності адміністрації, медичних органів і посадових осіб;
• створення єдиної системи рекрутингу, доступної в усіх установах виконання покарань;
• недопущення утримання засудженого в колонії лише через його залучення до внутрішнього виробництва або господарського обслуговування;
• регулярний незалежний моніторинг добровільності рекрутингу;
• перегляд доцільності тривалого адміністративного нагляду щодо військовослужбовців, які довели дисциплінованість під час служби;
• реальну можливість переведення до інших підрозділів і на інші посади;
• повноцінне медичне забезпечення, реабілітацію і підтримку після поранень;
• поширення на цих військовослужбовців усіх належних ветеранських гарантій;
• державну програму ресоціалізації після звільнення з військової служби;
• публікацію знеособленої статистики про результати застосування статті 81-1.

Роль ГО «Захист в’язнів України»

Для ГО «Захист в’язнів України» ця тема не почалася з ухвалення закону у 2024 році.

Ще у 2022 році ми отримували та висвітлювали звернення засуджених, які просили дозволити їм захищати країну. Ми наполягали, що серед людей у місцях позбавлення волі є ветерани, колишні військовослужбовці та свідомі громадяни, готові взяти на себе відповідальність за оборону України.

Після запровадження спеціального УДЗ наша робота не завершилася.

Ми:

• збираємо інформацію про практичне застосування статті 81-1;
• консультуємо засуджених та їхні родини;
• документуємо випадки затягування і необґрунтованих перешкод;
• лобіюємо та аналізуємо зміни законодавства;
• порушуємо питання рівності прав військовослужбовців;
• розповідаємо історії добровольців, поранених і загиблих;
• привертаємо увагу до лікування, реабілітації та ресоціалізації після служби;
• виступаємо за прозорий, добровільний і недискримінаційний порядок залучення засуджених до Сил оборони.

На сайті організації створено окрему рубрику «Добровольці з в’язниць», у якій зібрані аналітичні матеріали, інтерв’ю, історії військовослужбовців і публікації про проблеми реалізації спеціального УДЗ.

Не «спокута кров’ю», а право на відповідальність

Мобілізацію засуджених часто намагаються описати словами «спокута», «другий шанс» або «змити провину кров’ю».

Ми вважаємо таку риторику небезпечною.

Україна не повинна вимагати від людини померти, щоб довести право на повагу. Військова служба не є додатковим покаранням і не може бути способом розрахуватися з державою власним життям.

Людина, засуджена за злочин, уже несе покарання, визначене судом. Якщо закон дозволяє їй добровільно стати військовослужбовцем, вона повинна отримати не роль витратного матеріалу, а повноцінний правовий статус, належну підготовку, забезпечення, лікування і соціальний захист.

Саме в цьому полягає головна відмінність демократичної моделі від каральної.

Не всі засуджені — це колишні цивільні

Війна показала ще одну несподівану категорію добровольців. Це військовослужбовці, які вже воювали, були засуджені за військові кримінальні правопорушення, відбули покарання і знову добровільно повернулися на фронт. Їхні історії свідчать, що реформа статті 81-1 — це не лише про засуджених цивільних, а й про пошук державою механізму повернення мотивованих захисників України до війська за умови усунення причин, які раніше призвели до їхнього вибуття зі служби.

Історії успіху:

Одним із найкращих прикладів успішної інтеграції добровольців із місць позбавлення волі є історія військовослужбовця з позивним «Білка», який проходить службу у 3-й окремій штурмовій бригаді.

Він добровільно скористався механізмом спеціального умовно-дострокового звільнення, однак не погоджувався вступити до будь-якого підрозділу лише заради виходу на свободу. За його словами, він свідомо шукав бойову бригаду, якій довіряв, і дочекався рекрутингу саме Третьої штурмової. При цьому адміністрація колонії не хотіла його відпускати, оскільки він був одним із найкращих працівників установи. Лише завдяки наполегливості рекрутингової групи бригади він зміг укласти контракт.

Особливо показовими є його слова про ставлення до колишніх засуджених у підрозділі:

«У Третій штурмовій ми всі рівні один одному. Не було жодних зауважень чи насмішок, що ти “з тюрми”. Ми всі військовослужбовці, не ділимося на касти».

Цей досвід підтверджує і позицію командування Третьої штурмової бригади. Командири неодноразово наголошували, що принципово відмовилися від створення окремих «підрозділів колишніх засуджених». Добровольців інтегрували у звичайні бойові відділення, де їх оцінюють за професіоналізмом, дисципліною та бойовими якостями, а не за минулим вироком. Такий підхід демонструє, що успішна адаптація можлива без стигматизації та ізоляції.

Не менш показовою є відповідь «Білки» на запитання, де йому психологічно важче — у колонії чи на передовій:

«У зоні бойових дій мені спокійніше, ніж у тюрмі… У тюрмі ти ніхто, для адміністрації ти як раб, який працює на колонію».

Його історія вкотре підтверджує: ефективність військовослужбовця визначає не минуле, а мотивація, підготовка, підтримка командирів і ставлення бойового колективу.

Ще одним прикладом успішної інтеграції добровольців став батальйон «Алькатрас», створений у складі 93 окремої механізованої бригади. Командири підрозділу неодноразово наголошували, що головним критерієм оцінки військовослужбовця є його дисципліна, бойова підготовка та готовність виконувати завдання. Досвід «Алькатрасу» вкотре довів, що за належного відбору, навчання та командування колишні засуджені здатні ефективно діяти у складі регулярних бойових підрозділів.

Історія— це не лише історія окремого підрозділу. Це історія людей, які отримали право довести свою відданість Україні не словами, а службою. За два роки вони пройшли шлях від суспільної недовіри до бойового братерства, а їхній приклад став одним із найпереконливіших аргументів на користь того, що другий шанс може бути виправданим тоді, коли людина добровільно бере на себе відповідальність за захист своєї держави.

Окреме місце серед історій успіху посідає штурмовий підрозділ  «Артан ХХХ»  у складі спецпідрозділу «Артан» Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Це перший спеціалізований бойовий підрозділ, сформований із добровольців, звільнених за статтею 81-1 Кримінального кодексу України. За два роки його військовослужбовці пройшли десятки бойових операцій на найскладніших напрямках, брали участь у штурмових діях, спеціальних операціях і розвідці. Багато бійців були нагороджені державними відзнаками, отримали поранення, а окремі віддали життя, захищаючи Україну. Досвід «Артан Х» став одним із найпереконливіших доказів того, що за умови добровільності, ретельного відбору, професійної підготовки та сильного командування колишні засуджені можуть бути ефективними, дисциплінованими та мотивованими військовослужбовцями.

Висновок

За два роки спеціальне умовно-дострокове звільнення пройшло шлях від складного правового експерименту до механізму, через який до Сил оборони долучилися близько 12 тисяч людей.

Цей результат доводить, що початкові заяви засуджених у 2022 році не були порожнім жестом. Тисячі людей справді були готові служити, і багато з них підтвердили це не словами, а участю в бойових діях, пораненнями, нагородами та власним життям.

Закон №4931-IX став важливим кроком до усунення несправедливих обмежень. Військовослужбовці отримали більше прав на відпустки, переведення і звільнення зі служби. Але реформа ще не завершена.

Потрібно скоротити бюрократичні процедури, забезпечити прозорість відбору, виключити адміністративний тиск, надати ефективні механізми оскарження, гарантувати належне лікування та реабілітацію поранених, створити систему підтримки після завершення служби, а також переглянути надмірно вузьке коло осіб, які можуть бути звільнені для проходження військової служби за статтею 81-1 КК України. Чинні законодавчі обмеження потребують індивідуального підходу та переоцінки, щоб право добровільно захищати Україну не залежало виключно від формальної кваліфікації злочину, а враховувало особу засудженого, його поведінку, ступінь виправлення, військову придатність і реальну готовність виконувати бойові завдання. Саме на необхідності такого підходу ГО «Захист в’язнів України» наголошувала у публікації «Право на надію є. Права захищати Україну немає».

За два роки реформа довела головне: минулий вирок не визначає майбутнє людини. Його визначають її вчинки. І якщо військовослужбовець чесно виконує бойові завдання, рятує побратимів, отримує поранення або віддає життя за Україну, він має оцінюватися суспільством не за минулим вироком, а за своєю службою.

Головний принцип має бути простим: людина, яка стала на захист України, не перестає мати права через своє минуле.

Після укладення контракту вона є не «в’язнем у військовій формі», а військовослужбовцем України.

І держава і суспільство повинні ставитися до неї відповідно.