Це історія мого сина — Марка Федорова. Історія його служби, важкого поранення, боротьби за життя та того, через що йому довелося пройти після фронту.

Всередині вересня 2024 року мені подзвонили з Центрального військового госпіталя міста Києва.  Мені повідомили що мій син Марк Федоров, матрос 36 окремої механізованої бригади морської піхоти, тяжко поранений на Курщині під Суджую. Начальник відділення інтенсивної терапії повідомив, що поранення надто важке, і сказав приїжджайте у госпіталь. 

Я зі своєю дружиною, одразу поїхав в госпіталь, Марк був при свідомості, і  навіть шуткував. 

Начальник відділення інтенсивної терапії потім сказав щоб ми зайшли до нього в кабінет там він нам повідомив про характер поранення, показав знімки – поранення було надто важке. Від вибуху ворожого дрону Марк отримав поранення малого тазу, кишківника і обох ніг, а також правої руки. Лікар нам повідомив, що шансів на те, що він виживе дуже мало. І ще він сказав, що тільки Бог може нам допомогти, бо в багатьох випадках медицина безсила.

Так почалося життя мого сина Марка Федорова у військових госпіталях та лікарнях України.

Ще в лютому коли почалася війна Марк написав заяву на ім’я президента України щоб йому дали можливість приєднатися до лав захисників України. Тоді він знаходився у СІЗО міста Києва. Тоді йому було всього 20 років. Коли прийняли закон у 2024 році, який дозволяє ув’язненим приєднатися до лав ЗСУ, то Марк знов написав заяву,  пройшов ВЛК та був мобілізований. Як доброволець він підписав контракт, і його прийняли до 36 окремої механізованої бригади морської піхоти. Там він відповідально поставився до бойової підготовки і отримав штормовий берет морського піхотинця. Такі берети заслуговують не всі. Надалі він був зарахований до складу 501 окремого батальйону морської піхоти. Також він опанував ще одну військову спеціальність стрілець-санітар, але основним його завданням було бути штурмовиком.

У складі цього підрозділу він, як штурмовик виконував бойові завдання на Харківщині, Чернігівщині, а потім їх батальйон направили для виконання військової операції в Курській області російської федерації. І саме там під час виконання бойового завдання по захисту України Марк і отримав важке поранення.

Командування характеризувало мого сина, як мужнього та здібного воїна, який не боявся виконувати самі складні завдання. Саме тому його нагородили військовими відзнаками а також орденом мужності третього ступеня. Його побратими теж поважали Марка, і дякували мені, що я виховав такого сина.

І от почалися важкі госпітальні будні. Операція за операцію. Взагалі їх було понад 60. Кожну перев’язку треба було робити під наркозом. 

Після Центрального військового госпіталя у місті Києві його направили в госпіталь місто Ірпінь. Звідти його перевели у Тернопіль. Потім він був на реабілітації в Заліщиках в Тернопільській області. Далі він продовжив лікування у військовому госпіталі ім. Мечникова у м. Дніпро. Звідти Марка знову повернули у центральний військовий госпіталь м. Києва. 

У серпні 2025 року батальйон Марка був розформований, і тоді його направили на ВЛК. Після чого його перевели до іншої частини. Це була військова частина А 4921 108-ї окремої штурмової бригади у батальйоні «Вовки да Вінчі». Марку призначили 30 днів для оформлення звільнення за станом здоров’я.

З висновками ВЛК Марк поїхав на місце дислокації цієї частини. Щоб ви розуміли, у Марка була кластопома (калоприйомник) та два катетери у сечовому міхурі. Саме в такому стані він самостійно повинен був їхати в іншу область, щоб виконати всі бюрократичні умови по зарахування у цей підрозділ, бо інакше він міг бути об’явленим у СЗЧ. Марк прибув до цієї частини і повинен був жити у лісі у землянці. А там навіть здоровій людині важко знаходитись у не зовсім санітарних умовах. Через два тижні Марк попросив своє нове командування направити його на подальше лікування у госпіталь. Замість цього нові командири направили його на повторне ВЛК у військовий госпіталь міста Вінниця. Це при тому,  що у нього на руках вже був висновок ВЛК Центрального військового госпіталя який тільки що він проходив. Марк, як слухняний та відповідальний боєць виконав цю потребу. І у такому важкому стані він самостійно поїхав у Вінницю.

Направлення, яке Марк отримав, було без дати, без підпису командира, без печатки та серійного номера. Тобто направлення було несправжнім. Природно, що з такими документами його в госпіталь не прийняли. Про це Марк повідомив командування. Один з представників командування сказав, що Марк повинен зняти собі квартиру за свій кошт, та зачекати кілька днів, щоб отримати нове направлення.  Проте такого направлення він так і не  отримав. Почали закінчуватися гроші і Марк поїхав просто додому до батьків. І там самостійно звернувся до лікарів у місцевих лікувальних закладах, щоб отримати необхідну медичну допомогу, яка була  вкрай необхідна. Також Марк звернувся до Київської обласної лікарні де пройшов МСЕК і отримав другу групу інвалідності. Потім, щоб оформити необхідні документи він звернувся в ТЦК Голосіївського р-ну. Там дізнався, що він знаходиться у розшуку, як СЗЧ. Після чого Марк одразу звернувся до ВСП і звідти був зарахований до в/ч  а7017. Це вже було м. Черкаси. Прибувши до цієї частини Марк чекав, щоб в/ч а 4921 передало його документи керівництву в/ч  а7017, але командування в/ч а 4921 усі їх загубили. 

Марк знову самостійно поїхав у місто Київ щоб продовжити лікування, бо вже прийшов час робити дуже складну операцію в Київському інституті урології. Незважаючи на дуже високі ризики, найкращі лікарі України заробили чудо, і операція пройшла успішно. Як мені казали лікарі Це була операція унікальна і мала значення навіть для міжнародного досвіду хірургів-урологів.

Після цього Марк проходив післяопераційну реабілітацію в санаторії у м. Чорноморську Одеської області. У нього попереду повинна бути ще не одна складна операція та довга реабілітація. Із санаторію Марка направили в одну із лікарень м. Одеси, так як почалися ускладнення після операції. У нього почалися проблеми з нирками (набряк, запалення). Також почалося запалення в області копчика. Там почалася збиратися рідина. 

31.12.2025 року Марк зміг зателефонувати мені і сказати, що в лікарні його затримали представники ВСП, як СЗЧ. Телефон у нього відібрали, і повезли  в кайданках у м. Гайсин, де розташована в/ч а 4921 108-ї окремої штурмової бригади у батальйон «Вовки да Вінчі». там його посадили до так званої “ями”. Це був такий собі залізний контейнер, без опалення. там навіть тварин не можна тримати. І це був січень, коли стояли морози.  

Коли у справу втрутилась військова омбудсмен Ольга Решетілова, Марка з ями випустили,  і після цього він був прийнятий до військового госпіталя у місті Вінниця. 

У Вінниці йому зробили операцію на куприку,  витягли уламок кістки і лікарі сказали, що коли ця рана загоїться тільки тоді можна бути робити наступну операцію по відновленню прямої кишки.

Марк писав скарги, бо за увесь цей час він не отримував ніякого грошового забезпечення, бо в нього із вересня 2025 року по момент, коли він продовжив лікування в Вінницькому госпіталі не було ніяких виплат. Спілкуватися із тією частиною в/ч а 4921, де він був приписаний, було важко. Його просто футболили. Марку робили якісь невеликі виплати вже у 2026 році, але це були якісь копійки, а не те що йому були повинні виплачувати по закону, як пораненому бійцю при виконанні бойового завдання, як захиснику Української держави. Марка просто обікрали.

Із Вінницького госпіталя Марка направили на реабілітацію місто Бар Вінницької області. 

Марк почав клопотати, щоб командування в/ч а 4921 просто його звільнила з військової служби, бо він вважав, що звільнившись, йому буде легше та безпечніше вирішувати всі питання по своєму лікуванню та організації свого приватного життя. Марк вірив, що йому швидко вдасться оформити пенсію, та отримати виплату від держави, яку дають тим, хто пішов добровольцем не досягнувши призовного віку.

Нарешті 25.03.2026 року Марку видали наказ на звільнення. І тепер він мав стати на військовий облік за місцем реєстрації. Але цього не зміг зробити, бо військова частина А 4921 не повертала йому військовий квиток, бо він десь загубився в бюрократичних хащах горе-командирів. Вони ігнорували дзвінки Марка та смс. На всі звернення Марк отримав тільки відписку від міністерства Оборони, куди він теж звертався, що його справа направлена до Уманського ТЦК, де його мобілізували до війська.

Отримавши цю відписку матрос Федоров Марк Павлович 03.06.2026 року виїхав із м. Бар Вінницької області до ТЦК м. Умані. Йому треба було отримати хоч якийсь папірець, щоб оформити свою законну пенсію.

Вранці 04.06.2026 року Марка знайшли мертвим у готелі “Барвінок”. Поліція і медики, які приїхали, зафіксували смерть, сказали, що Марк помер вночі. Була відкрита кримінальна справа.

Коли зробили розтин тіла, то судмедексперт сказав, що у Марка виявили спайку кишківника та непрохідність (калові маси були навіть у шлунку). Остаточні висновки про причину смерті будуть зроблені десь аж через два місяці. Але і зараз ясно, що ця смерть пов’язана з важким станом здоров’я внаслідок тяжкого поранення.

В Уманському ТЦК виявилося, що Марка ще в січні 25-го року нагородили орденом мужності третього ступеня. І вони сказали, що ми не могли знайти Марка, щоб вручити цю нагороду йому. Але мені зрозуміло, що його ніхто не шукав, бо навіщо напружуватися. Таких, як Марк, і таких героїв багато серед народу України, а чиновників в ТЦК дуже мало, і їм важко всім допомогти. Треба дати належне начальник уманського ТЦК оперативно вирішив питання по організації вручення державної нагороди мені, як батьку. Але отримав Марк її посмертно. Він навіть і не знав, що його нагородили.

Потім почалася епопея з похованням Марка. По статусу він і не цивільний і не військовий. Знову почалися бюрократичні перепони. Військова частина в/ч а 4921 тупо відморозилась, мені сказали, що він звільнений і вони нічого робити не будуть для організації поховання. Рідна 36 бригада морської піхоти сказала, що будуть робити те, що від них можливо, але дали мені знати, що у них просто немає повноважень, бо Марк був переведений до іншої частини. Не хочу зараз розповідати про всі подробиці в організації поховання Але скажу, що це відбулося завдяки допомоги моїх колег, моїх родичів, моїх друзів, священиків УГКЦ, а також просто небайдужих громадян України.

09.06. 2026 року Федоров Марк був з військовими почестями похований у м. Києві на Лісовому кладовищі серед могил інших героїв, які віддали своє життя за народ України.

Всі почесті, на які заслуговує мій син від держави, будуть виконані тоді, коли я, як батько отримаю всі законні виплати за поранення та смерть мого сина.

Ще хочу додати, що Марк пішов добровольцем не заради того, щоб щось отримати від держави. Він був мотивований захищати Україну, бо був патріотом своєї держави та народу України. Він любив свою Батьківщину – і це факт. Але я хочу справедливості. Бюрократи вбивають наших військових.

P.S. Мій син Марк не тільки сином, він був моїм другом.