Розкажу вам історію про воїнів, які за різних обставин опинилися за гратами, а потім в окупації. В цій розповіді буде все, і про мужність в’язнів і про малодушних керівників пенітенціарних закладів. Про вірних народу України і про нікчемних зрадників. Це не поезія, а проза, тому тексту буде багато.
Недалеко від Херсона є така собі Державна установа «Дар’ївська виправна колонія № 10». Так склалося, що 22 ветерани АТО відбували там покарання. 24 лютого 2022 року, коли росіяни пішли війною на південь України, наші заґратовані воїни не могли сидіти склавши руки і мусили діяти, тим більше, що ворог був вже на порозі. Ось як про це розповідає один із ветеранів АТО Дмитро Б.: «Коли почалося російське вторгнення в Україну, то адміністрація ніяк не коментувала те, що відбувається, і не мала конкретних відповідей, які ставили ув’язнені щодо ситуації, що склалася. Цього ж дня, ми всі ув’язнені, які були із військових або учасниками АТО, зібралися і пішли до штабу ДВК №10. Ми, як ніхто інший, розуміли, що відбувається насправді, і що для всіх, хто в колонії це добром не закінчиться. Якщо нічого не зробити, то ризик бути вбитим або покаліченим більш ніж реальний. Військова обстановка вимагала радикальних рішень. І ще ми хотіли воювати, стати на захист Батьківщини і нам необхідно було мати таку можливість.
Особисто мене викликали в штаб до начальника колонії на бесіду. Оскільки я колишній військовий і мав авторитет серед певної групи засуджених, особливо серед тих, хто мав бойовий досвід. Начальник просив, щоб я заспокоїв ув’язнених з числа учасників АТО, які активно зверталися до керівництва колонії з вимогою, щоб їм дали можливість захищати Україну. Керівництво установи пояснювало мені, що готується наказ про звільнення з місць позбавлення волі учасників АТО і тих, хто має бойовий досвід або військову спеціальність. І треба лише почекати, коли з Києва прийде відповідне розпорядження.
Увечері 24 лютого, співробітники ДВК №10 вже переодягнулися в цивільний одяг і лише одиниці залишалися у формі. Ті, що залишалися у формі, одразу пішли з роботи і більше в колонії не з’являлися. Ті, які залишилися, перейшли на казармений стан, і їх із роботи не відпускали.
Керівництво не знало, як поводитися в таких ситуаціях, і вони не були до цього готові. Ми ж, військові, знали, як треба діяти, тим паче, що вже проходили подібне і мали досвід.
Ув’язненим ми сказали, щоб вони робили запаси води і в разі обстрілу чи бомбардування, спускалися в підвал. Так само ми дзвонили в Білозерський військкомат і говорили військовим, щоб вони приїжджали і забирали нас. Ми знали, що тероборона ще стримує наступ росіян і в нас ще є можливість до них приєднається.
Минуло 24 лютого, ми, звісно, не спали, оскільки переживали й очікували конкретних дій з боку керівництва колонії.
Адміністрація нас заспокоювала, обіцяла, що нас усіх відпустять, щойно ось-ось зателефонують з Одеси, де було вище керівництво.
Були закриті всі локальні сектори, щоб ніхто з ув’язнених не зміг вийти. Але 25 лютого ми знову пішли в штаб. Я показав начальнику колонії Гусарєву Олександру Юрійовичу скріншот наказу, підписаного начальником департаменту Гречанюком. Де йшлося про те, щоб до 14.00 26 лютого зібрати заяви у всіх ув’язнених, які виявили бажання йти захищати Україну. На що він мені відповів: “Де це ти взяв? Це не папірець і це не документ” Але вже 26 лютого Гусарєв А. Ю. мене викликав і показав мені вже паперовий варіант наказу з печаткою. Я йому відповів, що давайте ми зараз напишемо ці заяви і ви нас усіх випустите. Він погодився, щоб ми писали заяви. Саме це ми і зробили. Але на цьому все й закінчилося.
Під час усіх цих зустрічей було присутнє все керівництво колонії: начальник колонії Гусарєв Олександр Юрійович, перший заступник начальника колонії Остапчук, начальник оперативної частини Кожухар, начальник режиму Васьковський, замполіт Михайлюк та інші. Усе це відбувалося в кімнаті психологічного розвантаження.
Заяви написали 22 ув’язнених, які були учасниками АТО. Як тільки ми написали ці заяви, то начальство сказало нам, щоб ми розходилися. Але наш актив: я, Максим К., Сергій Т., ще з нами був один МНСник, не погодилися з таким розкладом. Ми залишилися і почали сперечатися з начальником колонії. Я йому казав, що він порушує наказ і за це буде покараний, і сяде до в’язниці. Уже минуло три дні, а він усе ще чекає якихось вказівок, коли вже ы так є наказ. На що мені він відповів: “Я, що повинен вас повипускати? А потім мені скажуть, що я «зеків» випустив”. Коротше ось такий діалог у нас із ним був. Наприкінці він сказав: “Давайте розходьтеся. Усе буде нормально. Але ти ж сам розумієш, що всіх двадцять двох не випустять. Звільнять тільки шістьох. Ідіть усіх заспокійте і дивіться, щоб не було бунту”. Ще він сказав, що чекайте, за вами приїдуть. Але ми вже розуміли, що нам брешуть.
Ми пішли по своїх локальних секторах усіх заспокоювати. Я був у третьому секторі, де перебувало 112 осіб.
І ось увечері того ж 26 лютого, щойно стемніло, нас поодинці, можна сказати, викрали й ізолювали по одному в ДІЗО ПКТ. Загалом заарештували шістьох атовців. Нам не висунули жодних звинувачень. Але пізніше вже після звільнення з окупації, будучи в АВК№83, я в особовій справі побачив документ про моє перебування в ПКТ. З огляду на те, що у мене одні заохочення, то цей документ виглядав дико. У ньому стверджувалося, що я з ножем у руках хотів узяти в полон начальника ДВК №10 Гусарєва Олександра Юрійовича. Абсолютно надумана і брехлива причина нашого ув’язнення в ДІЗО ПКТ. Просто нас шістьох, найактивніших і найпатріотичніших, ізолювали від решти ув’язнених в одиночних камерах, щоб не дати нам домагатися справедливості та правильних дій керівництва колонії щодо ув’язнених під час воєнних дій.»
Ось так почалася наша історія в ДВК № 10. А от, наприклад у Менській виправній колонії № 91, що на Чернігівщині, події відбувалися трохи інакше. Там «зважаючи на те, що всі засуджені в цій установі так чи інакше можуть бути віднесені до групи підвищеного ризику за своєю професійною ознакою, керівництво колонії дозволило добровольцям, які готові захищати батьківщину, вільний вихід з установи для захисту свого життя та життя інших.
Ті, хто виявив бажання, покинули установу та приєдналися до лав місцевої Територіальної оборони. Вони прийняли участь у спротиву та захисті і в подальшому частина цих осіб (44 особи, які брали безпосередню участь в бойових діях) були помилувані Президентом України та залишилися у військових формуваннях ЗСУ. Але інша частина засуджених була повернена в установу. Ці засуджені, маючи бойовий досвід, звернулися з проханням відпустити їх для участі в бойових діях на захист України, але це звернення лишилося без відповіді (https://cripo.com.ua/gangsters/ukrayinski-tyurmy-pid-chas-vijny/)». У менській історії є нюанс. Начальника цієї колонії звинуватили у неправомірних діях та відкрили проти нього кримінальну справу. Поспіль колектив цієї установи узяв його на поруки і таким чином захистив його від подальшого переслідування вищим керівництвом ДКВС. Як би там не було, але він як керівник і громадянин України поступив по совісті і взяв відповідальність на себе за свої дії.
В ДВК № 10 начальник Гусарєв О. А пішов іншим шляхом, бо своя шкура ближча до тіла. Він не тільки не дав можливості ветеранам АТО захищати батьківщину, але нагло здав їх окупантам, став зрадником, колаборантом і тепер знаходиться у розшуку.
Але повернемося до свідка і учасника цих подій Дмитра Б. : «Мене утримували в ДІЗО в камері №2. Нас усіх окремо посадили в камеру через камеру, щоб ми жодним чином не могли спілкуватися один з одним. Нас не виводили ні на прогулянки, ні в лазню. Годували огидно. Давали кукурудзяну кашу з камінням. Ми розуміли, що через окупацію почалися перебої з продуктами, але на таборі такої їжі нікому не давали, як нам. Нате їжте, аби тільки подохли з голоду. Точно так само було з медичною допомогою, по яку я звертався. Мені говорили, що немає лікарів і немає медикаментів. Навіть їжу через годівниці нам давала адміністрація, а не як зазвичай роздавальники їжі з числа ув’язнених. Усе робилося для того, щоб максимально нас ізолювати.
Ми зверталися до чергових у ДІЗО, чому нас тут утримують, з якої причини? Чому не пускають у табір? Ось зайдуть росіяни, а ми атовці прямо відразу їм у руки. На що вони відповідали: “Така вказівка начальника.”
Через ізоляцію ми вже стали погано орієнтувалися в часі. Не знали яке число і який день. Почали помічати, що співробітників колонії стає все менше і менше. Через якийсь час майже всі співробітники ДВК№10 пішли з роботи. Залишилися одиниці. Вони-то і перейшли всі потім у ПВК №90 служити окупантам.
Одного разу я сказав черговому, який був у ДІЗО: “Дивись, уже немає того начальника, який віддав наказ закрити нас тут. Випускай нас до всіх. Що ми тут робимо?” На що він мені відповів: “Усе пацани. Ви вже приплили.”
Я звертався до співробітника ДВК №10 Черемісіна із запитанням. Кажу, ось росіяни вже повністю візьмуть контроль над колонією. Що там із нашими особистими справами? Там же всі документи, довідки, які вказують, що ми учасники АТО. Тим більше там наші заяви, що ми бажаємо воювати за нашу державу проти Росії. Якщо це потрапить до рук окупантів, то це небезпека для нашого життя. Черемісін сказав: “Дімон, не переживай. Усі особисті справи підчищені. Там уже немає нічого подібного.” І він мені нахабно збрехав. Пізніше, вже коли звільнили Херсон і коли я виходив із СІЗО, то я забрав свою особову справу. Там були всі довідки, заяви, моє посвідчення УБД. Але ще до того я переконався, що Чемерисин збрехав. Коли мене допитували росіяни, які представилися співробітниками ГРУ, я не зізнавався, що був військовим і раніше воював. Вони мені кажуть, ага, давай-давай розповідай. Ось твоя особова справа і там є все про тебе, ким ти є насправді. До того ж у нас атовців майже у всіх були військові татуювання. Як нам пізніше розповідали, російські військові поспілкувалися з Євгеном Соболєвим, який був начальником ПВК №90, якого окупанти призначили керувати управлінням таборів так званих республік, і він приїжджав на ДВК №10 з ультиматумом для персоналу. Він їм сказав, що ті, хто не бажає співпрацювати з окупаційною владою, мають звільнитися. Ті, хто залишилися, потім перейшли працювати в ПВК №90.
Також ми дізналися про таку версію, чому ув’язнених із ДВК №10 перевезли до ПВК №90. Євген Соболєв мав діалог із Першим заступником начальника ДВК №10 Остпачуком, який на той момент вже виконував обов’язки начальника колонії. (Сам же, колишній начальник Гусарєв різко зник. Чи то на пенсію раптово пішов, чи ще щось). Так от Соболєв сказав Остапчуку, що російські військові згодні зберегти ДВК №10 тільки в тому випадку, якщо тут буде організована для них ремонтна база. Технічні умови промзони колонії дозволяли зробити це. Остапчук відмовився. Тоді Соболєв сказав, що в цьому випадку всіх треба перевозити в ПВК №90. Отож нас і вивезли з ДВК №10 у ПВК №90. Мене вивели з ДІЗО за п’ятнадцять хвилин до завантаження в автобус. Вивели під конвоєм колаборантів і повели в житловий сектор, щоб я забрав речі, а потім посадили в автобус. ДВК №10 вивозили трьома етапами. Заїхали російські військові і перевозили нас цивільними автобусами. Я потрапив у другий етап. Нас підвели до автобуса, моє прізвище назвали першим і відразу посадили мене з речами. Завантаження етапу відбувалося в транспортному відсіку промзони колонії. Всього автобусів було п’ять. У кожному автобусі було двоє російських солдатів із собакою. Їхні автомати були зняті із запобіжників. Нам дали команду не ворушитися, не розмовляти, не дивитися на всі боки, не вставати. Інакше, будуть стріляти без попередження. Перед відправленням їхній старший заходив і говорив конвоїрам: “Зброю зняти із запобіжників, спрямувати на ув’язнених. Стріляти на ураження.” Колону автобусів супроводжувала броньована техніка – БТР, «Тигри». Якого це було числа і який точно місяць не можу сказати, бо я вже не орієнтувався в часі. Їхали ми не довго. Усього хвилин двадцять. Від Дар’ївки до Херсона усього 17 кілометрів. У ПВК №90 нас вивантажили в транспортному відсіку. Росіяни туди не заходили. Приймали нас співробітники ПВК №90. У балаклавах, зі зброєю. Був обшук, зачитували наші особисті справи. Мене відправили в сьомий локальний сектор (там було від 60-ти до 70-ти осіб). Там я побув два тижні. Потім мене, як учасника АТО, відправили в СІЗО м. Херсона (ВК №61). За час, який я провів у ПВК №90, мене один раз зводили в лазню. Медичної допомоги не надали, посилаючись на те, що немає лікарів. У ПВК №90 я зустрів до п’яти колишніх співробітників ДВК №10, які перейшли туди працювати, – Чемерисіна, Валентинович, колишній НВН Серьога (палестинець), Міша (його дружина працювала медиком у ДВК №10. Потім я її бачив у СІЗО Херсона).
У СІЗО Херсона мене перевозили за таких обставин. Викликали мене в оперативну частину, яка була зовсім поруч із нашим локальним сектором. Там було два оперативних співробітники Черник і Демченко (начальник оперативної частини управління). Вони сказали мені, що зараз мене вивезуть. Я поцікавився, куди і з якого приводу? Мені відповіли, що це не важливо. Тоді я попросив дозволу піти і забрати свої речі. Але вони сказали, що вони тобі вже не знадобляться. Із ПВК №90 у СІЗО нас вивезли учотирьох. Мене, Антона С. і двоє інших ув’язнених. Перевозили нас місцеві колаборанти у звичайному старому конвойному Уазику. На нас одягли кайданки. Щойно нас привезли в СІЗО, то одразу повели до кабінету першого заступника Рожука. Він вийшов глянув на нас і запитав охоронців: “Ви їх били?”. Вони відповіли, що ні. Він каже: “Тоді побийте, а потім до мене”. Нас вивели в кімнату для огляду і почали бити. Били нас семеро співробітників СІЗО. Били нас по черзі хвилин по п’ятнадцять. Удари наносили кийком і пластиковою трубою. Оскільки нас ставили обличчям до стіни на розтяжку, то всі удари припадали по ногах, сідницях і спині. Побили нас по два рази. Хлопців повели, а мене залишили і повели в кабінет до Рожука. Він подивився на мене і сказав: “Я знаю, чим ти займаєшся.” Я запитав, чим же? Він каже: “Ти мені ще будеш запитанням на запитання відповідати? Ти ще посміхаєшся? Тобі, напевно, мало всипали? А ну дайте йому ще!” Мене знову вивели і знову побили. Знову привели до Рожука. Я знову посміхався. Йому це не сподобалося, і він наказав ще раз мене побити. “Я знаю, чим ти займаєшся. І з тобою ще будуть розмовляти. До тебе ще приїдуть.” Такими фразами він говорив. Це весь наш діалог. Після цього побиття гематоми на моєму тілі залишалися ще протягом двох місяців. Мене звинувачували у співпраці із ЗСУ в якості корегувальника. Думали, що я був організатором обстрілів ПВК №90.
З цього приводу зі мною спілкувалися начальник СІЗО Тютюрай, начальник режиму Ковальчук, перший заступник начальника СІЗО Рожук. Так само приїжджали до мене оперативні працівники Черник і Демченко. Ще мене допитували представники ФСБ. Я був максимально ізольований, і годували мене тільки співробітники СІЗО. Поруч із СІЗО в колишньому штабі управління базувалися російські нацгвардійці у складі ста п’ятдесяти осіб. Вони там ночували, розташувавшись на трьох поверхах. У липні їх було вже чоловік двадцять або трохи більше. Це я дізнався від нашої госпобслуги, які носили їм їжу, яку для них готували на харчоблоці СІЗО.
Потім мене повели в камеру. У СІЗО мене помістили на сьомий пост. Це ДІЗО ДПК. У камері не було ліжка. Мені не дали ні тарілки, ні ложки, ні чашки. Пізніше мені принесли ліжко і матрац. На мені була тюремна форма, капці і більше нічого. Увечері підійшов черговий працівник і сказав, щоб я давав тарілку. Мене мали годувати. Я відповів, що тарілки в мене немає. Він каже, ну так і сиди. Потім він пішов. Протягом двох днів ніхто до мене не приходив. На третій день принесли мені пластикову тарілку і ложку. Насипали їжу, і я нарешті поїв. Через чотири або п’ять днів з моменту, як я був у СІЗО, до мене приїхали російські військові. Їх було троє, і вони були озброєні. Вони були в балаклавах і представилися співробітниками ФСБ. Вивели мене з камери і привели в кабінет начальника СІЗО Тютюрая. Зі мною привели хлопця азербайджанця на ім’я Еміль. У нього були вогнепальні травми. Його звинувачували в тому, що він фотографував пересування російської техніки. Мене звинувачували в тому, що я коригувальник. Допит був стандартний. Хто, що, звідки, коли, за яких обставин? Допит тривав години три. Спілкувалися зі мною коректно. Не били. Наступного дня до мене знову приїхали троє російських військових. Один був із учорашніх, я його впізнав за голосом. Двоє інших були новими. Один із позивним “Сєва”, інший із позивним “Чорномор”. Ці вже мене били. Спочатку поклали переді мною аркуш паперу і поставили пляшку з водою на стіл. Сказали: “Пиши.” Я відповів, що не потребую посади корегувальника. Тоді вони мене вивели на вулицю, де стояло три машини росіян. Чорний “Шевроле”, «Тигр» і ще якась. Російських військових було до п’ятнадцяти осіб. Мені одягли мішок на голову й обмотали скотчем. Посадили в машину і повезли. Їхали ми години дві чи півтори. Перед тим як мене садили в машину, я їм сказав: “Пацани, стріляйте мене тут, щоб даремно не витрачатись солярку”. Проїжджали через міст (можливо залізничний), через дві колії залізниці. Привезли мене в будівлю схожу на районний відділ поліції. Підігнали машину ззаду будівлі впритул до входу. Мене завели в камеру. Там була тільки лавочка, умивальник і все. З мене зняли мішок, розмотали скотч. Знову дали папір, ручку, пляшку води і знову сказали: “Пиши.” Добу ніхто до мене не приходив. Наступного дня до мене прийшли троє. Один був полковник ГРУ, інший чеченець і теж полковник, третій незрозуміло хто. Перше, що вони запитали: “Тебе вже били?” Кажу, що ні, не били. Вони мені: “Значить будуть.” Мене били шестеро людей. Били по всьому тілу. Руками, ногами, прикладами. Били години півтори. Наприкінці побиття мене вдарили електрошокером. Найсильніших травм мені завдали в районі голови (ліва скроня біля ока) і травмували променеву кістку лівої руки (ближче до зап’ястя). Наслідки відчуваються досі. Мені прикладали до голови пістолет. Пересмикували затвор. Один із них із позивним “Сєва”, казав мені, що треба мені відрізати руку, де було військове татуювання морської піхоти з гаслом “Вірний назавжди!”. Усі мої татуювання були сфотографовані й поміщені в особову справу ще нашими колаборантами. Чеченець мене питав, за що я воюю. Я йому кажу, а чеченці в 90-тих роках за що воювали? Ось і я воюю за свою країну. А якщо ти тепер за Росію воюєш, то воюй собі далі. Найактивнішим у побитті був цей “Сєва”. Решта просто виконували наказ, але без натхнення. Потім мені дали умитися. Схоже було, що мені поламали ніс. Було багато крові. Знову мені одягли мішок на голову, зв’язали скотчем руки (цього разу спереду) і повезли назад у СІЗО. Там знову закрили в камеру (сьомий пост, третя мала камера). Я звертався по медичну допомогу, під час перевірок. Медики приходили, я просив їх мені допомогти. Одну з медпрацівників я впізнав. Це була дружина одного працівника з ДВК № 10. Вона мені сказала, що у них наказ, навіть не підходити до мене. З камери мене не виводили, ні в лазню, ні на прогулянки. Так я просидів ще тижнів зо три (майже місяць) і мене знову відвезли до ПВК №90.
Загалом у СІЗО я побув півтора місяця, а потім, коли мене повернули назад у ПВК №90, то вже помістили не в ДІЗО, а у внутрішню в’язницю СІЗО №2 в нульову камеру (карцер). Там я знову був повністю ізольований від усіх. Їжу мені приносив працівник ПВК №90. Медичної допомоги не надавали. Ніхто мене не відвідував. Єдино, хто до мене приходив, то це оперативник Демченко. Він сказав, що мій телефон, який вилучили ще під час мого прибуття з ДВК №10, уже дослідили. Усе зі мною зрозуміло. Твої подільники дали проти тебе свідчення, і з тобою ще будуть розбиратися. Я відповів, що давайте дійте, таке ми вже проходили. Там я побув ще тижні три. І мене знову вивезли до Херсонського СІЗО. Це було 23 серпня. Наступного дня був день незалежності України. Знову мене помістили в одиночну камеру на першому поверсі на сьомому посту в СІЗО м. Херсона. Перед цим мене побили. Поставили обличчям до стіни на розтяжку і били по всьому тілу. Зокрема й по голові. Били четверо людей, не довго, хвилини півтори. Попередили, що якщо я проявлю активність і буду привертати до себе увагу, то мене поб’ють. Усе це робилося за вказівкою Рожука. Через три дні перевели на другий поверх в одиночну камеру. До самого звільнення до мене вже не було ніякої уваги і не застосовували жодних дій. Я так само дізнався, що приїжджала моя мама і їй сказали, що мене тут немає.
За два або три тижні до 11 листопада 2022 року з ПВК №90 почали вивозити ув’язнених у ЗВК №7. Мене теж попередили, що будуть і мене вивозити. Уже не було ні світла, ні води, ні їжі (або було дуже мало). 10 листопада ввечері було підірвано телевежу, яка знаходилася в безпосередній близькості до СІЗО. Так само я чув, що в СІЗО заїжджала техніка. Швидше за все вони щось вивозили (речі, провізію, техніку). Було чутно, що містом рухаються колони військової техніки.
11 листопада в СІЗО не було нікого з персоналу. Мене відкрили ув’язнені. Я пішов у штаб, розкрив кабінет спец. частини через вікно. Там я знайшов свою особову справу, паспорт, ідентифікаційний код та інші документи. Усе забрав із собою… »
А тепер познайомимося з тими самими подіями, але вже з уст іншого ветерана АТО Сергія Т. : «24 лютого я зустрів російське вторгнення в Україну в ДВК №10 у восьмому відділенні. Через два дні помічник замполіта почав збирати заяви в тих ув’язнених, які виявили бажання воювати. Він так само повідомив, що ці заяви будуть відправлені в електронному вигляді. Потім через якийсь час він сказав, що потрібні наші довідки про склад сім’ї. Ми так само їх написали. Потім нас, учасників АТО зібрав у штабі начальник оперативної частини Кожухар. Потім підійшов перший заступник начальника колонії Остапчук, і ми по новій почали писати ці заяви. Так само ми давали довідки, хто ким служив, у який період і де. Більше нічого не відбувалося. Ми намагалися якось вплинути на те, щоб отримати відповіді на наші заяви, але марно. 28 лютого шістьох ув’язнених із числа атовців закрили в ДІЗО. Їх ізолювали, щоб вони не підбурювали всіх інших ув’язнених із числа військових. Ми були на “взводі”, бо розуміли, що відбувається і чим загрожує для нашої країни російське вторгнення. Ми дуже хотіли йти воювати і захищати нашу Батьківщину. Я намагався поводитися спокійно і стримував свої емоції. Але все одно через місяць за наказом Остапчука мене теж ізолювали в ДІЗО. Формально вони мене посадили в ізолятор за користування мобільним телефоном. Хоча начальник колонії Гусарєв з моменту початку війни дозволив усім ув’язненим безперешкодно користуватися телефонами, щоб ми могли спілкуватися зі своїми родичами.
У ДІЗО ми були повністю ізольовані й могли дізнаватися новини тільки через інших людей. Так ми дізналися, що в колонію заходили росіяни. Точно цю дату не пам’ятаю.
Ми спілкувалися з прапорщиками, які чергували в ДІЗО. Один із них (Саша) став колаборантом. Три інші прапорщики звільнилися. Ще про одного прапорщика є інформація, що йому вдалося прорватися до наших і він зараз воює в ЗСУ.
20 травня мене вивели з ДІЗО, сказали збирати речі і вивезли в ПВК №90. Туди нас перевозили місцевим автобусом. В автобусі нас було тридцять осіб. Усього автобусів було сім. Конвоювали нас двоє озброєних росіян із собакою. Колону супроводжували два БТР, чотири «Урали» і два джипи. Переїзд зайняв десь півгодини. У ПВК №90 нас вивантажили, і ми стали чекати розподілу. Дивилися наші особисті справи. Там виявилася вся інформація, яку ми давали під час написання заяв про бажання йти воювати. Хоча начальник ДВК №10 Гусарєв нам говорив, що він почистив наші особисті справи. Нас ізолювали від інших ув’язнених і помістили в “стакан”. Нас було чоловік 15. Там ми простояли близько півгодини. Потім нас розподілили у відділення №8. Там перебувало 90 осіб. Нас атовців розкидали по різних відділеннях. 13 відділення було повністю в одноосібному підпорядкуванні Соболєва. Це були його робітники. Дізнавшись, що в мене теж є спеціальність, мене призначили працювати на промзоні за “спасибі”. У промзону щодня заїжджали лісовози російські. У деревообробному цеху ліс пиляли на брус для влаштування бліндажів. У промзоні працювало до дев’яноста ув’язнених. У міру того, як ЗСУ наступало на позиції росіян, обсяг оброблюваного лісу зменшувався.
Одного разу до мене причепився у відділенні черговий прапорщик. Я стояв на вулиці і курив з іншими ув’язненими. Була спека і я був без футболки. Прапорщик зажадав, щоб я одягнув футболку, оскільки це він вважав порушенням форми одягу. Я не підкорився і послав його куди подалі. Він поскаржився начальнику режиму і мене відвели в чергову. Там мене били троє співробітників ПВК №90. Мене поставили обличчям до стіни на розтяжку і п’ять разів ударили кийком по сідницях.
У лазню нас водили по п’ятницях. Але ми милися переважно на “промці”. Там була така можливість. На промзоні ми перебували без супроводу. Контроль був на вході і виході, а також кожні дві години був обхід по робочих місцях. Російських військових не було, весь контроль здійснювали колаборанти. Четверо з них були з ДВК №10. Це Валентинович (начальник ДПК), Черемісін (вони були кумами), третій – це теж родич Черемісіна (той до нього звертався “батя”). Четвертий – Серьога-палестинець.
У середині червня мене відправили в ДІЗО, звинувачуючи мене у підготовці до втечі, якої насправді не було. У цьому ще звинуватили п’ятьох засуджених і зняли з робіт у промзоні. Мене і ще двох ув’язнених повели в штаб. Нас по черзі почали викликати в оперчастину. Перші двоє були там зовсім не довго. Мене викликали третім. Допитував мене якийсь підполковник. Не наш точно. Нібито з ДНР. По батькові Олександрович. Переді мною поклали канат і сказали, що це річ док про підготовку до втечі. Я сказав, що не маю до цього жодного стосунку. Тоді цей підполковник сказав, щоб мене відвели в “стакан”, щоб я там подумав. Мене туди відвели. І тут заходить Черемісін. Наказав мені стати обличчям до стіни на розтяжку і почав бити перевернутою палицею, щоб удари наносити ручкою. Бив по спині, по руках, ногах, сідницях. Один раз я впав, тому що мене він ударив під коліно. Крикнув: “Вставай! Я тебе пам’ятаю. Ти ще на десятці «кіпіш» піднімав”. Бив він мене хвилин п’ять. У склянці мене залишили до вечора. Коли стемніло, мене відправили в ДІЗО на чотирнадцять діб плюс три доби ДПК. Усього сімнадцять діб ізоляції. У ДІЗО до мене був закритий доступ, щоб ніхто не заходив. Потім мене відправили назад у восьме відділення. На промзону мене більше на роботи не виводили.
Одного разу я бачив, як у п’ятому відділенні, яке було навпроти нас, жорстоко побили хлопця. Це було в той момент, коли в колонію приїжджав Соболєв. Цього засудженого побили за те, що він крикнув “Слава Україні!”. Його забили до втрати свідомості і затягли в локалку. Я не знаю, хто це був і що з ним далі було мені невідомо.
Наприкінці літа у всіх засуджених брали тест ДНК в обов’язковому порядку.
Начальник відділення пропонував приймати російське громадянство. Я відмовився. Із тринадцяти осіб із моєї кімнати троє написали такі заяви. Перед референдумом нас зібрав “відповідач за барак” і сказав, що якщо ми не підемо голосувати, то нас заб’ють до смерті. Але нічого такого не було. На референдум ми не ходили. Я здружився з Максимом К. Ми прийняли рішення триматися разом.
10 жовтня ми вступили в суперечку з прапорщиком (Віталя з ДВК №10, молодий). Прапорщик помітив у мене військове татуювання на правій руці і обізвав мене бандерівцем. Я цьому прапорщику набив морду. Він викликав по рації підмогу. Нас відвели в чергову частину, завели в боксики. Роздягли мене до гола. Почали обшукувати весь одяг. Мене вдарили ззаду по голові. Я втратив свідомість. Прийшов до тями від того, що мене били ногами семеро працівників колонії. Я два рази втрачав свідомість. На мене виливали воду з відра, щоб я прийшов до тями і продовжували бити. Мені повернули з одягу светр, штани, шльопанці. У боксику ми пробули до ранку. Крім нас там були ще двоє ув’язнених. Вранці нас закували в кайданки й удвох із Максимом посадили в машину та вивезли в СІЗО м. Херсона на вул. Перекопську. Пізніше від співробітників установи я дізнався, що одного з тих ув’язнених, що були з нами в боксиках, до СІЗО не довезли. Він помер. Начебто це був хлопець із Соледара (Серьога-борода). Він воював в “Айдарі”.
До СІЗО ми доїхали. Я був ще в більш-менш при свідомості, а Максу було зовсім погано. Він втрачав свідомість. У СІЗО нас вивантажили, і я Макса підтримував під пахви. Прийшла жінка з медчастини, глянула на нас і заойкала. Нас поставили обличчям до стіни, і черговий прапорщик нас обшукав. Нас потім із Максимом закрили в ДІЗО в камеру №9. Там ми сиділи безвилазно, повністю ізольованими. Незабаром почалися етапи. Частину ув’язнених привозили з ПВК №90, а з СІЗО навпаки в ПВК №90 і далі в ЗВК №7 на лівий берег Дніпра.
За міжкамерне спілкування, яке було заборонено, мене і ще кількох ув’язнених вивели в коридор ДІЗО. Мене закували в наручники двоє прапорщиків, зав’язали очі і повели. Куди мене вели я не знаю. Привели в якесь приміщення. Трьох співробітників, які там перебували, я впізнав (Саша-палестинець, Володимирович, а третього зараз не згадаю). Спочатку мене били кийками. Били в область грудей і по правій руці. Казали, ти що такий крутий вояка? Бандерівець. Казали, що ми зараз тобі це татуювання виріжемо. Я був зафіксований на стільці і не міг рухатися. Я погано пам’ятаю подробиці, бо все було в тумані. Тим більше, що я не зовсім оговтався після попереднього струсу мозку. На руку мені поклали мокру ганчірку. Підключили дроти і катували струмом. Просто встромляли дроти в розетку, а іншими оголеними кінцями дроти торкалися мене. Я від цих ударів струмом втрачав свідомість. Мене били по обличчю, щоб привести до тями. Вони ставили мені запитання. Запитували, скільки на таборі атовців із ДВК №10. Усе це тривало близько години. Пізніше я дізнався, що це приміщення було катівнею, де мучили людей. Не з числа ув’язнених, а з тих, кого привозили з міста. А ще ми чули з Максимом, що чергові, перемовляючись по рації, говорили, що заїжджає катафалк. Таке повторювалося з періодичністю кожні три дні. На початку листопада я зчепився з черговим у ДІЗО. Мене вивели з камери. І в коридорі побили. Потім нас перевели в іншу камеру і під час переведення в цю камеру№7 мене знову побили. У камеру до нас поселили ще двох засуджених.
11 листопада двері нашої камери відкрила прибиральниця. І ми опинилися на волі. Я з Максимом пішли до моєї тітки. А потім повернулися в СІЗО.
Коли вже зайшли наші, то я зустрів усього сімох атовців. Двоє були з ДВК №10, решта з ПВК №90.»
Тепер ще одне свідчення Максима К.: «24 лютого я перебував у ДВК№10. У перші дні початку війни ми самі приходили і стояли під штабом по дві-три години, щоб дізнатися в адміністрації, що ж насправді відбувається і які ж наші подальші дії. Ми ветерани АТО, які з тих чи інших причин відбували свій термін. Відбували ми свій термін нічого не порушуючи. Але, коли почалася війна, ми ветерани і основна маса притомних ув’язнених розуміли, що буде і як буде.
З першого дня ми писали заяви, щоб нам дали можливість приєднається до ЗСУ для захисту Батьківщини. Заяви ми передавали першому заступнику начальника колонії полковнику Остапчуку Сергію. Але вже 29 лютого кацапи зайшли в колонію. Остапчук Сергій повідомив, що наші заяви відсканували і передали електронною поштою. А самі заяви знищили. Так само з його слів ми дізналися, що наші особисті справи мали “почистити”.
27 лютого мене, як найактивнішого патріота, посадили в ДІЗО, інкримінуючи організацію бунту і звинувачуючи мене в тому, що я надаю загрозу представникам адміністрації колонії. Рапорт про моє стягнення мені приносив таємно один із прапорщиків, і я побачив, що він був складений і підписаний першим заступником начальника колонії полковником Сергієм Остапчуком.
У ДІЗО я перебував в одиночній камері №6 протягом трьох місяців. Мене не виводили ні на прогулянки, ні в лазню. Тільки через місяць, зі скандалом мене нарешті повели помитися. Загалом за три місяці в лазні я був разів шість. По медичну допомогу я не звертався. По-перше, у мене були свої ліки, а по-друге, лікарів у колонії вже не було. Спочатку мені призначили 14 діб ДІЗО, а потім, не змінюючи камери, я сидів ніби в ДПК. Годували погано, каша без жирів, суп (та сама каша, але розбавлена водою). Хліб ділили, буханець на 12 осіб. Передачі були заборонені. Я знав, що росіяни заходили в колонію. Усі ці новини мені розповідав черговий прапорщик. У мене були нормальні з ним стосунки. Він говорив, що перебуває тут тільки заради нас. Він був патріотично налаштований. Я передав йому номер телефону своєї дружини, щоб він зміг повідомити їй про мене. 28 травня мене вивели з ДІЗО. Наказали взяти особисті речі і прямувати на завантаження в автобуси. В автобусах нас було по 70 осіб. Всього автобусів було близько п’яти. Усіх із восьмого відділення ДВК №10 перевозили в ПВК №90. Конвоювали нас росіяни. Переїзд зайняв близько години. У ПВК №90 ми прибули опівдні, а потім на сонці без води довго сиділи і чекали, що буде далі. Тільки о 16.00 почалося наше приймання. Обшук, огляд особистих речей, звірка особистих справ. Особові справи виявилися не підчищеними. Усі записи, які робив полковник Остапчук Сергій, були збережені. Саме він нас раніше допитував і просив детально розповідати Хто? Де? Коли? і в якій якості воював. Усі ці папірці були збережені в наших особистих справах. Оперативні працівники, побачивши ці записи, переморгувалися між собою і кивали один одному головами.
Мене відправили в локальний сектор №4 у 12 відділенні. Вони думали, що до атовців там буде упереджене ставлення. У цьому відділенні було від 80 до 90 осіб. Система була не камерна. Там були кімнати. У моїй кімнаті нас було дванадцять.
Я одразу почав звертатися до адміністрації, щоб мене депортували на підконтрольну Україні територію. Свої вимоги я обґрунтовував на тому, що в рф я нічого не порушував, тому маю відбувати покарання виключно в українській колонії. Тижнів за два чергові працівники (їх було четверо) установи завели мене в «дєжурку» і побили кийками, щоб я більше не докучав їм зі своїми вимогами. Спочатку мене поставили обличчям до стіни і завдали удару кийком по спині. Я розвернувся, щоб з’ясувати, з якої причини до мене застосовується фізична сила і спецзасоби. Але вони продовжили наносити мені удари по руках і ногах. Кожен завдав по мені від трьох ударів кийком. Сказали мені, що ти ж зрозумів, що нікуди ніхто не поїде. Ви вже приїхали. Після всього в мене залишилися сліди побоїв, але в медчастину я не звертався. По-перше, там не було ліків. А по-друге, якби я зняв побої, то, до чого б це призвело? Знову у «дєжурку» і продовження побиття? Ще одного хлопця з нашого відділення за те, що він крикнув: “Слава Україні!”, посадили в ДІЗО і там сильно побили.
Тижнів за два мене знову побили працівники колонії. Цього разу за те, що я відстав від строю. Коли ми йшли з їдальні, то я передав іншому ув’язненому баночку пісної олії і трохи солі. Це була невелика частина передачі, яку я отримав через знайомих. Передаючи це масло і сіль, я, природньо, трохи відстав від строю. Охоронець (його ми називали Ліда) відразу мене повів у «дєжурку». У зміні був начальник режиму, охоронець на прізвисько “Відро”. Вони покликали ще чотирьох людей із чергової зміни. Вони завдали мені кожен по три-чотири удари кийком. Удари наносили по ногах і по тулубу.
У серпні у всіх брали мазок із внутрішньої сторони щоки і з носа. Судячи з усього, це був тест ДНК. Спочатку всі згодні на цей тест пішли в санчастину. Потім медики прийшли у відділення за всіма небажаючими робити тест. Нас таких було шестеро. Я спробував відмовитися, але мені пригрозили побиттям. Медсестра, яка робила цей тест, сказала, що відмова тільки «через «дєжурку»».
На початку жовтня черговий «Віталік» (прапорщик, мешканець Чорнобаївки) мабуть з глузду з’їхав трошки. Наша розмова з ним почалася на “алеї”. Він стверджував, що Росія вже перемагає, що Херсонщина вже назавжди буде в Росії. Я заперечив і сказав, що зовсім скоро ЗСУ звільнять Херсон. За це він мене і Сергія Т. (теж атовець), який був зі мною, відвів у чергову. Там ще було шестеро охоронців. Мене затягли в “боксик”. Вони вчотирьох мене і Сергія били хвилин сорок. Сергія били окремо від мене в сусідньому боксіку. Я це чув. Часом я втрачав свідомість, але вони продовжували мене бити. Після побиття ліва сторона мого тіла була повністю чорною. Такою ж була спина і ноги. Охоронець Віталій говорив, що атовців треба різати. Він узяв ніж і порізав мені шию і руку. Була від порізу пробита гортань. Один із молодих охоронців говорив Віталіку: “Він же здохне.” А той відповідав, що якщо це станеться, то нічого страшного не станеться. Він знає смітник, де можна буде заховати труп. І моє тіло ніхто не знайде. Я це чув, будучи в напівпритомному стані. У мене не було сил чинити опір або якось реагувати на те, що відбувається. У “боксіку” мене і кинули. Там я пролежав до ранку. Наступного дня за нами прийшли співробітники установи (раніше вони працювали в ДВК №10) і нас посадили в машину і повезли. Везли нас довго (принаймні мені так здалося. Привезли нас у Херсонське СІЗО. Мене відмовлялися приймати в санчастину. Медик протестувала і відмовлялася мені та Сергію надавати допомогу. Сергія не різали, але катували струмом. Нарешті мені надали медичну допомогу. Зашили рани. За тим мене відправили в ДІЗО. Спочатку я був один у камері. Нари були відстебнуті. А ввечері до мене в камеру вже привели Сергія Т. Це було третє чи четверте жовтня. Нас утримували постійно закритими, нікуди не випускали. Мене більше не били, а Сергію іноді діставалося. Періодично до нас у ДІЗО заходив один із представників адміністрації СІЗО (рудий такий). Він нам погрожував розстрілом. Усіляко словесно принижував.
У перших числах листопада привезли етап із ПВК №90. Їх приймали жорстоко. Били. Частину помістили в ДІЗО (осіб 15) і там били. Ми це чули.
10 листопада були дуже потужні вибухи біля СІЗО. Підірвали телевежу.
11 листопада нам відкрили камеру, і ми вийшли на свободу. Охорони не було. Усі порозходились хто куди. Ми з Сергієм пішли до його тітки. Там жили два дні. Потім ми пішли на блокпост ЗСУ і пояснили, хто ми. Нас направили на блокпост біля залізничного вокзалу. Майор Тоцький відвіз нас у СБУ. Там нас вислухали, записали адресу, де ми живемо, і відпустили. Наступні дні ми приходили відмічатися в СІЗО. Потім наше питання вирішилося.»
Ось вам, шановні три свідчення. Цього вже досить, щоб мати уявлення про те, що відбувалося з ветеранами АТО, які опинилися за гратами та ще й в окупації. Ну, що будемо робити якісь висновки? Особисто для мене вони такі:
1. Українське законодавство не було відкориговане після 2014 року. Тоді вже була така ситуація, коли місця позбавлення волі потрапляли в окупацію. Невже восьми років не вистачило, щоб зробити висновки і підготуватися до подібних випадків? Тим більше, коли в 2021 році загроза повномасштабного вторгнення росії в Україну була більш ніж очевидною.
2. Коли вже в Україні керівники будуть діяти за принципом – «не люди для закону, а закон для людей»? Чому, коли небезпека для життя людей більш чим очевидна, не стає підставою для рішучих дій, щоб максимально убезпечити їхнє життя? Для чого людей тримати за гратами, коли держава не має змоги захистити їх?
3. Як так сталося, що в державних установах така кількість зрадників? Звідки така кількість колаборантів, цих шлунків на двох ногах? Не думаю, що на територіях, де не було окупації їх менше. Просто вони ще не проявили себе. Чи ведеться якась робота, щоб неблагонадійних службовців вичистити з державних установ?
4. Воїн, завжди залишається воїном, навіть, якщо він за гратами. Це і є дух України, який не зламати. На таких тримається наша держава.

Можна багато поставити запитань і довго чекати на них відповідей. Думаю буде краще, якщо в нашому суспільстві кожен буде думати, як зробити, щоб Україна була державою з верховенством права і з усіма механізмами, що захищають права людини та її життя.