Юлія (32 роки), відмовляється називати своє справжнє ім’я, щоб убезпечити Юрія, каже: “Я була у розпачі. Як це могло статися? Чому його не евакуювали, коли це ще було можливим? І яке право росіяни мали на те, щоб його утримувати у своїх в’язницях? Це ж не законно! Це ж воєнний злочин.”

За даними Міністерства юстиції України та неурядових організацій, у 2022 році в 11 установах позбавлення волі, на територіях які окупували російські війська, перебувало близько трьох тисяч українських в’язнів.

Приблизно дві третини цих заґратованих було вивезено до Росії.

Але між тим, російська влада одного за одним звільняє тих, хто відбув покарання, але на шляху їхнього повернення на Батьківщину є багато перешкод.

Їхні розповіді показують, з яким ставленням під час війни стикається група громадян, які часто є відкинутими та затаврованими суспільством, та знаходять підтримку лише у своїх сімей та деяких малочисельних громадських організацій.

«Ми вас розстріляємо»

Юлія каже, що Юрій ніколи не розповідає про те, що з ним насправді відбувається в російських колоніях, щоб не травмувати її.

Проте колишні ув’язнені малюють жахливу картину того, як це відбувалося насправді. Вони розповідають про жорстоке поводження з ними росіян, про побиття, катування, відсутність медичної допомоги, про психологічний тиск на них з метою спонукати їх прийняти російське громадянство та працювати на них…

Інший ув’язнений Юрій Пацура, засуджений за розбій у Херсонській області, каже: «Нас били тільки за те, що ми українці».

Доповідь, яка була підготовлена ​​Данським інститутом проти катування і групою неурядових організацій України  після проведення близько сотні опитувань постраждалих українських в’язнів, показала «систематичний і широко поширений характер фізичних і психологічних тортур та іншого жорстокого поводження з ув’язненими».

У звіті примусове переміщення цивільних ув’язнених до Росії було визнано військовим злочином.

«Вони змусили нас під дулом кулеметів та автоматів сідати в їхні автозаки. Вони кричали нам: «Якщо ви будете чинити опір і відмовлятиметеся сісти в машину, яка везе вас до росії, то ми вас просто розстріляємо», — сказав Пацура. Вони постійно повторювали, що їм важлива наша кількість, а не якість, в якій нас привезуть до своїх тюрем. Їм було байдуже, чи ми будемо живими, чи мертвими.

Російська пенітенціарна служба і російський посередник з прав людини відмовилися коментувати це питання у відповідь на запит Agence France-Presse.

– «Всі мовчать» –

«Нас били просто за те, що ми українці», – каже Юрій Пацура, ще один ув’язнений, який сидів за крадіжки в Херсонській області.

У звіті, заснованому на більш ніж ста інтерв’ю, підготовленому Данським інститутом проти тортур і консорціумом неурядових організацій, встановлено «систематичний і широко поширений характер фізичних і психологічних тортур та іншого жорстокого поводження з ув’язненими».

У доповіді йдеться, що примусова передача цивільних полонених до Росії може бути військовим злочином.

“Змусили нас під дулами зброї. Непокірним сказали: якщо ви будете чинити опір і не сядете в машину, яка вас везе в Росію, ми вас просто розстріляємо”, – сказав Пацура.

Російська пенітенціарна служба та російський уповноважений з прав людини Тетяна Москалькова не відповіли на запит AFP про коментарі. Всі мовчать.

Заступник міністра юстиції України Олена Висоцька визнала, що повернення на Батьківщину українських в’язнів є другорядним щодо інших депортованих, яким віддається пріоритет.

Вона пояснила, що за шкалою пріоритетів йдуть «діти, потім військовополонені, потім цивільні полонені».

Минулого року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента Росії Володимира Путіна за підозрою у вчиненні військових злочинів у зв’язку з незаконним переміщенням українських дітей до росії, але ці звинувачення Кремль відкидає.

Юрист громадської організації “Захист в’язнів України” Ганна Скрипка повідомила, що готує аналогічну скаргу до Міжнародного кримінального суду, щоб висвітлити цих “відкинутих” Українською державою та депортованих до Росії.

Вона вважає, що українська влада не виконує своїх обов’язків щодо цих громадян України.

Вона сказала: «Всі все знають і всі мовчать… Вони для них просто зниклі без вісті».

У маленькому офісі, який вона ділить з колегою в Києві, телефон не змовкає, оскільки їй постійно дзвонять родичі колишніх ув’язнених з проханням повернути їхніх близьких назад в Україну.

«Нас ніхто не підтримує»

Організація з шести членів сформувала мережу волонтерів, у тому числі всередині росії, які втручаються кожного разу, коли українського в’язня звільняють з місць позбавлення волі в росії.

Ті, кого звільнили, стикаються з величезною проблемою, яка полягає в тому, щоб переконати українську владу в достовірності своєї особи, бо у них часто немає ніяких документів, а отримувати російське громадянство вони відмовляються.

Багато з них проводять тижні в очікуванні у буферній зоні на російсько-грузинському кордоні, поки українська влада перевіряє їхні особи.

«Коли їх засуджували, не було жодних проблем з моєю ідентифікацією, — каже Пацура. — Але коли потрібно підтвердити, що ми справді громадяни України, щоб ми мали можливість повернутися у свої сім’ї, то вони не можуть цього зробити .”

Отримавши дозвіл на в’їзд до Грузії, вони знову чекають там, поки українська влада надасть їм проїзні документи.

«Це дуже складна ситуація, коли з тобою нікого немає, коли тобі ніхто ні в чому не допомагає», – пояснив Пацура.

Ольга Романова, яка курує російську організацію «Русь Сидящая», виступаючи в Берліні, де вона живе в еміграції, сказала, що коли українських в’язнів звільняють, «їх викидають на вулицю… в тюремній формі». Виходячи на волю, вони покладаються виключно на допомогу волонтерів. Романова розповіла, що колишні в’язні “без грошей, часто без взуття. У тих, хто є інвалідами, немає навіть візка”.

Пацура залишився в Грузії, щоб допомагати іншим звільненим в’язням © Vano SHLAMOV / AFP

«Буду жити як нормальна людина»

Раніше українські в’язні, які відбували покарання на окупованих українських територіях, могли спробувати повернутися в країну через єдиний пропускний пункт між росією та Україною за допомогою волонтерів, але останнім часом все змінилося.

Пункт перетину був закритий після того, як ЗСУ зайшли на територію Росії 6 серпня цього року.

Провівши два роки в виправній колонії окупованого Мелітополя, Ганна Приткова змогла повернутися в Україну через гуманітарний коридор, який до останнього часу був відкритий.

Вона повернулася в Україну і стоїть щаслива на Київському вокзалі яскравого червневого дня. Це стало можливим після того, як волонтери з ГО “Захист в’язнів України” змогли передати її документи через кордон, щоб вона нарешті мала можливість повернутися на підконтрольну Україні територію.

“Я повернулася додому, щоб бути з дітьми, я знайду роботу і буду жити як звичайна людина”, – сказала вона AFP, яка зустріла її на Київському вокзалі в червні.

Такі ж прагнення мають і інші, і Юлія теж з нетерпінням чекає, коли її чоловік Юрій відбуде решту свого терміну ув’язнення. Це болісні очікування.

«Як же важко постійно гадати, чи він живий… чи вже не живий, а може його вже вбили росіяни», — каже вона, намагаючись зберегти «надію на те, що все буде гаразд».