Історія засудженого С.  — це приклад системного хаосу та бюрократичної безвідповідальності. Він пережив окупацію, депортацію до країни-агресора, катування, а потім добровільно повернувся в Україну, знаючи, що йому доведеться добути свій строк покарання. Його затримали, перевели до Казанівської виправної колонії, але, як з’ясувалося, у державних реєстрах він досі значиться у розшуку, при цьому НЕ як безвісти зниклий при особливих обставинах, а як особа яка ухиляється від вироку суду.

Сьогодні до матері С.  прийшли поліцейські, нервували жінку запитаннями: “Де він ховається?” Проблема в тому, що він не ховається, а відбуває свій законний строк у виправній установі. Але у базах його статус не оновили. Поліція виконує свою роботу, не маючи актуальної інформації, і замість пошуку реальних злочинців, витрачає ресурси на вигадану проблему.

Цей випадок вкотре доводить, наскільки недосконалою є система. Спочатку держава не змогла евакуювати засуджених, унаслідок чого вони потрапили в руки окупантів. Потім, коли людина все ж повертається, вона стикається з новою несправедливістю — продовжує числитися в розшуку, хоча вже сидить за ґратами.

Виправити цю ситуацію можна швидко: достатньо, щоб компетентні органи оновили реєстри. Але, схоже, абсурдність нашої системи полягає в тому, що навіть очевидні речі доводиться “вибивати” через заяви, скарги та розголос. Чи виправлять помилку без тиску громадськості? Чи доведеться матері С.  ще не раз пояснювати поліцейським, що її син уже за ґратами?

В цій історії все нелогічно: відсутність евакуації, депортація, катування, добровільне повернення, а потім ще й абсурдний “розшук” того, кого шукати не потрібно. Це не просто бюрократична помилка — це демонстрація всієї недолугості системи, яка мала б забезпечувати правосуддя та справедливість.