Є речі, які не можна вимірювати формальними критеріями.
Життя. Смерть. І пам’ять.

Саме тому норма, закріплена у статті 15-1 Закону України «Про поховання та похоронну справу», яка забороняла поховання на Національному військовому меморіальному кладовищі військовослужбовців із незнятою або непогашеною судимістю, від самого початку виглядала не просто спірною — вона була несправедливою.

Бо держава визнавала цих людей достатньо гідними, щоб вони взяли до рук зброю і захищали країну.
Але недостатньо гідними — щоб бути похованими поруч з іншими.

Цю проблему підняла у своєму зверненні до Офісу Військового омбудсмана ГО «Захист в’язнів України». І вона не залишилась без відповіді.

Офіс Військового омбудсмана зайняв принципову позицію: така заборона є дискримінаційною. Не формально — по суті.
Бо вона створює різні стандарти гідності для тих, хто зробив однакову жертву.

Більше того, Офіс не обмежився оцінкою. Було здійснено офіційне звернення до Комітет Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів з пропозицією виключити дискримінаційну норму із законодавства.

До процесу долучилось і Міністерство у справах ветеранів України, яке підтримало позицію і включилось у напрацювання змін.

Результат — рішення парламенту.

30 квітня Верховна Рада України ухвалила зміни: відтепер військовослужбовці, які мали непогашену судимість, можуть бути поховані на Національному військовому меморіальному кладовищі.
267 голосів — і одна дискримінаційна норма перестала існувати.

Це рішення важливе не лише юридично.

Це — про цінності.

Про те, що держава перестає оцінювати загиблих за минулим.
Про те, що служба і жертва не можуть бути «менш значущими» через біографію.
Про те, що пам’ять не може бути вибірковою.

Особливо в умовах війни, коли до захисту країни долучаються люди з різним життєвим досвідом — у тому числі ті, хто відбував покарання, але зробив свій вибір на користь України.

Окремо хочемо підкреслити: це рішення — результат не випадковості, а правильної взаємодії.

Громадянське суспільство піднімає проблему.
Інституція реагує.
Держава змінює норму.

Саме так має працювати система.

Щира подяка Офіс Військового омбудсмана за принципову позицію і реальні дії.
Окрема вдячність Ірина Яковець — за підтримку, реакцію і готовність не просто почути, а довести питання до результату.

Важливо й те, що це питання залишається на контролі Офісу. А значить — є шанс, що зміни не будуть точковими, а стануть системними.

Ця історія — не про закон. Вона — про гідність.

Про те, що держава вчиться бути справедливою. І про те, що пам’ять — не привілей.
Це право. І воно має бути рівним для всіх.