Українському в’язню Олександру Федоренко залишалося сидіти в херсонській колонії менше року, коли почалася війна. Спочатку російській окупаційній владі до українських зеків не було справи, навіть коли до колонії прилітали снаряди. Але при відступі їх чогось взяли із собою. Вивезли спочатку до Криму, а потім і до росії, били, знущалися, штрафували за пропаганду АУЄ («арештантський уклад єдиний» — девіз кримінальної субкультури, яка заборонена в РФ. — Прим. ред.) та змушували приймати російське громадянство.

Федоренко від паспорта відмовився, у грудні вийшов на волю, посидів у депортаційній в’язниці і з труднощами зміг повернутися додому через Грузію. Загалом російська окупаційна влада незаконно вивезла з покинутого ними Херсона близько 2500 ув’язнених, для яких росія фактично стала безстроковою в’язницею. Більшість, як і раніше, сидять у колоніях на півдні країни.

«Забутий-занедбаний…»
Олександра Федоренка було засуджено у 2019 році Прилуцьким судом Чернігівської області на три з половиною роки позбавлення волі за крадіжку. Почав відбувати покарання у Бучанській виправній колонії № 85, але у 2020 році її розформували. З Бучі Федоренко етапували на південь України, і війна застала його в ПВК №90 у Херсоні.

— Ми всі стежили за новинами, але я не вірив, що Путін нападе, — розповідає Олександр Федоренко. — Я так і казав: «Пацани, він не ризикне, бо нам почнуть усі допомагати». Я думав, що це очевидно для всіх.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24 лютого 2022 року о четвертій годині ранку його розбудив сусід по бараку і сказав: «Все, брате, прокидайся, Київ крилатими ракетами бомбять».

— Шок, повірити неможливо, — згадує того дня Федоренко. — Телік у нас із цього моменту працював цілодобово. Всі були приголомшені: і зеки, і мусора. Я додому в Прилуки (місто на Чернігівщині. — Авт.) постійно дзвонив, там теж бої були. Сестра сказала: «Саня, вони колонами все їдуть і їдуть». У перші дні росіяни зупинялися, у місцевих їжу просили. І люди їх годували, говорили про солдатів: «Ну там діти їдуть, вони їсти хочуть».

3 березня російські війська остаточно захопили Херсон, після чого для ув’язнених колонії розпочався період невідомості. Вони допитувалися у співробітників ПВК №90, що буде з ними далі, але ніхто нічого не знав і не розумів. Лише за тиждень Людмила Денісова, на той момент омбудсмен України, заявила, що будівлю Херсонського СІЗО (вона розташована в тому числі на території ПВК №90) захопили російські військові, але всіх співробітників та арештантів, які перебували на момент початку війни в ізоляторі, нібито встигли евакуювати в Україну.

Один із ув’язнених ПВК №90, дізнавшись, що його «евакуювали», зміг додзвонитися до офісу Денисової, але чомусь їх покинули, так і не з’ясував.

“Влетіли військові з автоматами, дали п’ять хвилин на збори”
— Шостого березня у нас уже була «Раша-ТВ», глушили навіть радіо українське, — згадує Федоренко про перші нововведення окупаційного режиму. — Ми, як у фільмах про партизанів, шукали по всій зоні точку, де ловить радіо і менше шипить. «Мусора» одразу ж українські шеврони зняли, але прапор [України] у нас висів на санчастині ще довго — півтора місяця.

Начальник ПВК №90 Євген Соболєв з перших днів окупації почав співпрацювати із загарбниками. Нова «влада» призначила його начальником регіонального управління ФСВП по Херсонській області. Половина співробітників з приходом окупаційної влади звільнилася, і нових почали набирати буквально з вулиці.

— Співробітники колонії спочатку взагалі нас не чіпали, можна сказати, не звертали уваги, — продовжує колишній в’язень ПВК №90. — Навіть рупор-балабол не включали. Раніше вранці грав гімн України, потім музика для зарядки, далі лунали якісь оголошення. Але тепер рупор мовчав.

Через російську окупацію до Херсонської області перестала їздити «Нова пошта» (українська компанія, яка надає послуги експрес-доставки документів, вантажів та посилок. — Авт.), а отже, ув’язнені більше не отримували посилки від рідних. Не стало цигарок (вони зникли на всій окупованій території і з’явилися лише за місяць — уже втричі дорожче). За словами Федоренка, «за України баланда через необмежені передачі не потрібна була нікому», а тепер усі зеки перейшли на казенне харчування.

У травні в ПВК №90 почали звозити засуджених із інших місць. Привезли ув’язнених із Даріївської колонії суворого режиму № 10. Звідти ж росіяни забрали всі ліки та обладнання (лікарня при ДВК №10 вважалася однією з найкращих в Україні з оснащення), а тяжкохворих та лежачих ув’язнених покинули. Їхня доля «Новій газеті Європа» невідома.

 

 

Пізніше до ПВК №90 привезли і засуджених із СВК №5, що у Снігурівці Миколаївської області. Зганяли всіх в одну зону для зручності — більшість співробітників з колоній звільнилися, і в’язнів просто не було кому охороняти. Учасників АТО серед засуджених одразу перевели до «ями» (штрафний ізолятор, напівпідвальне приміщення в ПВК №90. — Авт.).

— Зеки з «п’ятірки» більше двох місяців у сірій зоні були (в районі Снігурівки просування російських військ у напрямку Миколаєва вдалося зупинити. — Авт.), довгий час без світла, їжі та навіть води, — розповідає Федоренко.

В українських колоніях дозволено планшети без сім-карти та із заблокованою камерою. В ПВК №90 навіть працював Wi-Fi, запевняє Федоренко, і весь барак ним користувався. 30 травня в ПВК №90, як і на всій окупованій території, відрубали український зв’язок. Щоб продовжувати спілкування з рідними, зекам довелося купувати «російську сімку», яка продавалася лише за паспортом. Через співробітників передавали паспорти та гроші, а ті купували сімки за межами колонії.

Телефони до окупації були в колонії офіційно заборонені, але ними все одно користувалися. Адміністрація заплющувала на це очі, бо інакше довелося б кожному в’язню забезпечити щоденний дзвінок додому. До того ж, за словами Федоренка, співробітники любили перед великими святами забігти, всіх обшукати, знайти «невраховані» телефони та заробити собі «плюсик».

— Відносини вибудовувалися на компромісах. Це ж тільки у радянських фільмах ти в зону заїхав, тобі тут же морду набили і мало не опустили, — продовжує колишній зек. — У нас навпаки було: ти заїхав, тебе одразу напоїли чаєм, що треба видали та пояснили правила існування у цій зоні. Навіть строгого попиту з тебе спочатку немає, поки ти адаптуєшся.

«У житті не міг подумати, що я так люблю Україну»
З приходом російської влади вольниця закінчилася. У в’язнів відібрали планшети та телефони, а пізніше з колоній окупанти вивезли телевізори та побутову техніку.

— За України зеки мали права, а з приходом Росії всі наші права закінчилися, — продовжує Олександр. — На «сімці» (ГВК №7 у місті Гола Пристань. — Авт.) у туберкульозників влаштовували «маски-шоу», забігали до загону та жорстоко били зеків. В Херсонському СІЗО у камери кидали світлошумові гранати.

Федоренко розповідає, що ув’язненим тоді наказали «не виглядати з камер», а коли один «висунувся в отвір для подачі їжі, йому з автомата голову відстрілили». За словами Олександра, офіційно оголосили, що той зек намагався втекти і був застрелений, коли вже перелазив паркан.

— Нас у 90-ій на початку окупації сильно не били. Ми так подумали з пацанами, що це пов’язано з особистістю Соболя (начальника ПВК №90 Соболєва. — Авт.). Він же господар зони, це його царство. І ми розуміли, що краще не провокувати, — розповідає Федоренко.

У червні адміністрація почала тиснути на ув’язнених, щоб вони оформляли російські паспорти, але в чергу так ніхто й не вишикувався.

ПВК №90 знаходиться на околиці Херсона, майже цілодобово ув’язнені чули звуки боїв на Миколаївському напрямку. Періодично щось сильно вибухало. 27 та 29 серпня українські ракети прилетіли і до самої колонії. Як стверджує Федоренко, потрапили “чітко до складу російських боєприпасів, і він вибухав півтори години, а потім через день у пилораму – там окупанти пилили собі колоди на бліндажі”.

Зекам пощастило, що ніхто з них не постраждав, бо під час обстрілів сховатись у колонії було ніде – тут немає ні бомбосховища, ні навіть підвалів.

— Коли ставало тихо, було ніяково, — згадує Федоренко. — Починали хвилюватися, чому наші не обстрілюють окупантів. Загалом майже всі зеки були за Україну. Приятель, який мене розбудив уранці 24 лютого, потім казав: «У житті не міг подумати, що я так люблю Україну». Були в нас і політичні суперечки, деякі казали, що за РФ жити стане краще, але швидко зрозуміли, що це не так.

Етап через Дніпро у невідомість
У жовтні 2022 року російські війська розпочали великий відступ з правого на лівий берег Дніпра. Вивозячи награбоване з музеїв, адміністративних будівель та просто приватних будинків, військові чомусь вирішили забрати заодно й українських засуджених.

Навіщо вони знадобилися Росії — загадка, відповідь на яку поки що знайти не вдалося. «В основі всієї цієї дивної історії з вивезенням ув’язнених звичайне нехлюйство. П’яний десантник в якусь мить вирішив, і все», — вважає виконавчий директор міжнародної правозахисної організації UnMode Айдана Федосик.

— Нас протягом трьох днів перевезли до «сімки», — розповідає Федоренко. — Переправлялися через Дніпро паромом біля зруйнованого Антонівського мосту. Перед нами був етап, пацани тільки переправилися, росіяни там хотіли під шумок [між двома етапами ув’язнених] щось своє [військову техніку] перетягнути — одразу приліт.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Потім у російських ЗМІ розповідали, що Україна обстріляла мирних мешканців та журналістів. «Хоча які мирні у комендантську годину? Ми посиділи в окупації та переконалися, що наші стріляють чітко в ціль, тому про себе не переймалися», — каже колишній в’язень.

Коли етап, яким їхав Олександр Федоренко, прибув до ГВК №7, виявилося, що там людьми забито навіть підвали. Спали де доведеться. Потім уже стали собі нари варити з підручного матеріалу і «якось розквартувалися».

Федоренко пробув у Голій Пристані два тижні. Ніхто не розумів, що буде далі, ніхто не питав, чи згодні засуджені кудись їхати. Навпаки, за словами Олександра, наголошували, що ставлення до зеків буде за законом військового часу: якщо щось не так, можуть застрелити.

20 жовтня заступник начальника колонії оголосив українським в’язням, що надійшов наказ підготувати всіх до евакуації.

— Зазвичай підготовка до етапу протягом десяти днів відбувається, але нас “пощастило” вже наступного дня, — продовжує Федоренко. — Я потрапив у першу партію. Навіть речі до ладу не зібрав, братва лише навздогін встигла мені сигарети дати. До нас ще зайшов у «локалку» (огороджений двір біля барака. — Авт.) мужик, весь у броні та з кулеметом, обвішаний стрічками з патронами. Сказав: «Значить так, пацани, ми вас веземо, якщо щось не так, то стріляємо. Мені не важлива якість, мені важлива кількість. Скільки я вас взяв, стільки й довезу, хай навіть у вигляді трупів, — мені начхати».

Зазвичай у зеків на етапі перевозиться ціле господарство: чайник, ковдра, туалетне приладдя, білизна, спортивний костюм, тапки та інші речі. Але тоді дозволили взяти лише один пакет, і багато чого довелося покинути.

Виїхали до Сімферополя о 17 годині. Етап складався із десяти автозаків, у кожному по 40 осіб. Коли проїжджали Чонгар (незаконний прикордонний пункт між Україною та Росією, сьогодні там працюють лише російські прикордонники, український пункт був повністю розбитий танками під час вторгнення 24 лютого. — Авт.), їхній конвоїр взяв мішок із особистими справами, в які були вкладені паспорти українських засуджених. і пішов до прикордонників.

Жодних міграційних карт, за словами Федоренка, їм не видали, та й взагалі до них ніхто не заглядав. За годину конвоїр повернувся до автозаку з тим же мішком, і етап рушив далі.

Концтабір совдеповський: «Сцяти можеш, срати ні!»
У Сімферопольському СІЗО-1, у народі відомому як «ефесбешний» (США включили цей ізолятор до списку санкцій у зв’язку з тортурами політв’язнів), гостей з Херсонської області прийняли дуже жорстко: бити почали відразу.

— Я спускаюся сходами автозаку, мене відразу хапають і скидають на землю, — згадує Федоренко. — «Мордою на підлогу! До стіни! Звертатися тільки «дозвольте звернутися» та «громадянин начальник»! В очі не дивитись!» — кричали вертухаї, щедро відважуючи удар за ударом. Жодної людини не минула ця доля: хоч раз, та вдарили. Кому як пощастило.

За словами колишнього в’язня, етапи йшли кілька днів, і жорсткість прийому залежала від зміни співробітників: «хтось бив жорстоко, хтось нехотя, були випадки, коли били до втрати свідомості». Етап Федоренко приїхав уночі, зеків вишикували біля стіни, всіх обшукали, але догола не роздягали (на відміну від тих, що приїхали, вже засвітло). Побиття продовжилося і далі.

— Я перший був у камері, — розповідає Федоренко. — Зайшов співробітник, я стою навпроти нього, не дивлюся, як вони сказали. Він мені каже: “Дивися на мене!”, я піднімаю очі, і він мене відразу б’є кулаком в обличчя. Раз, другий… Розбив мені губу, падла… Кричить: «Сцяти можна, срати ні!» Отак нас рашка зустріла. Він все це в кожній камері робив: бив пацанів і волав як псих.

Сімферопольське СІЗО Федоренко називає «совдепівським концтабором».

«Весь час ходили наглядачі, кожні дві хвилини заглядали в вічко, стукали палицею по залізних дверях камери, щоб ніхто не смів прилягти на нари.

Там до нас уже сиділи люди, яких за щось затримали. Їм  не давали пити, не годували і забороняли курити. Вони виходять на прогулянку, а там їх забивають. Повертаються – їх знову б’ють. Краще взагалі не виходити з камери, але як? – Розповідає він про умови перебування там.

Зеків із Херсонської області незабаром відправили далі по етапу, попередньо обшукавши та вивернувши усі сумки. Тих, хто їм не сподобався, знову били. За словами Федоренка, на деяких просто стрибали.

«У них хоч злодіїв і купа, але не по-людськи все»
Їх знову завантажили до автозаків і до кінцевого пункту — ВК-2 в Усть-Лабінську Краснодарського краю — вони дісталися вночі через 20 годин. На календарі було 22 жовтня. “Відразу шмон, відібрали все у всіх, аж до медикаментів, блокнотиків, фотографій – все”, – згадує Федоренко. На той момент йому до закінчення терміну покарання залишалося півтора місяці, і він попросив видати йому квитанцію зі списком речей, які взяли на зберігання.

– Мені ж звільнятися скоро! Та й усім іншим так мали зробити. Але нічого не дали, — обурюється Федоренко. — У нас для зручності перевірки всі цигарки в одному мішку були складені, більше ми його не бачили. У людей із ВІЛ та туберкульозом усю терапію забрали.

Поруч із Федоренком стояв «господар зони», і йому пообіцяли всі речі (пуховик, кросівки, спортивний костюм, джинси та інше) записати «на квиток», але зрештою нічого не віддали. «Я потім вийшов у робі, валянках та шапці-вушанці. І все таке холодне, жах. А в Україні ми на зоні у цивільному одязі ходимо», — розповідає колишній в’язень.

Після обшуку Федоренка та інших українських ув’язнених відправили на бесіду до оперчасти. Там з’ясовували ставлення до спецоперації та Путіна, а також дивилися татуювання. На кожного, хто мав зірки та інші символи злодійського світу, оформили адміністративний протокол і виписали штраф у 1500–2000 рублів за пропаганду АУЄ.

— Ми так і не зрозуміли… Це що, щодня можна людей штрафувати? Татуювання ж не зникне, – дивується мій співрозмовник.

— Один прийшов з дпиту, каже, штрафанули за зірки на руках на півтори тисячі, а на колінах ще не бачили — також тисячі на півтори потягнуть.

Не пощастило й сусідові Федоренка по бараку, що мав на грудях татуювання: череп у німецькій касці та орел, як на гербі Німеччини. «Його ще в Сімферополі розділи, поклали обличчям у підлогу і кричать: «Увага, фашист!». А я йому в Херсоні дав армійські шкарпетки ЗСУ, довгі, теплі, зручні. Він мені казав, що колись через ці шкарпетки «прилипне». І ось у Сімферополі він якраз у них і опинився… Били його, на щастя, не дуже сильно, знали через позначку на особистій справі, що він суїцидник», — згадує Федоренко.

Наступного дня всіх прибулих розподілили по загонах. Карантина не було. Місць у бараках теж не було, нари зліплювали, переробляли, як могли.

— Порівняно з нашим українським табором у російському жахливі умови, — розмірковує Федоренко. — Братва прийшла до нас, принесла чай, цигарки. Телефони під забороною, передача раз на три місяці, злидні навколо і морок, загальна озлобленість якась. Але до нас вони нормально поставилися. Якщо міркувати за поняттями, то зеки завжди поза політикою. Російські зеки, навпаки, дивувалися багато чому, захоплювалися умовами у наших колоніях. У нас якось все по-людськи, по злодійським поняттям влаштовано. А у них хоч злодіїв  купа, але не по-людськи все.

Він розповів, що перед приїздом українців місцевих зеків попередили, щоб вони «гостей» не провокували. Спершу з ними навіть заборонялося пити чай. Краснодарським сидільцям розповідали, що везуть триста військовополонених, але потім вони самі побачили, що заїхали звичайні зеки, такі, як і вони.

У ВК-2 відносини всередині колонії були загалом нормальні. Чого не скажеш про інші місця, куди відвезли в’язнів із Херсонської області.

“З приводу війни всі російські зеки в рожевих окулярах”
В ВК №2 у Олександра Федоренка складнощі були переважно технічні: непросто зв’язатися з рідними і майже неможливо переслати гроші з України — доводилося викручуватися через треті руки, щоб отримати переказ.

— У деяких хлопців забрали пігулки, а мені свої вдалося зберегти, — розповідає Федоренко. — Я потім пішов у санчастину спитати про терапію. Хто зна скільки мене в Росії протримають. Щоб усвідомлювати, на що розраховувати. Мене вразила система звернення до лікаря. Як у нас? Засвербіло щось, йдеш у санчастину, заходиш до лікаря до кабінету. А тут тебе працівник колонії запускає, випускає. Все дуже напружено, просто до лікаря не потрапити.

Найбільше Федоренко вразило «віконце у стіні з коридору до [лікарського] кабінету». «Думаю: якесь воно надто низьке. А наступного разу зайшов і побачив, що через нього уколи зекам роблять. Лікар у кабінеті, а зеки йому через це вікно голі дупи підставляють», — каже він.

При цьому українські в’язні відмовлялися щепитися від коронавірусу. “Ну а що? У Росії нормально лише «Новичок» можуть зробити», — жартує Федоренко.

На другий день до нього прийшов отрядник (співробітник колонії, начальник загону ув’язнених. — Авт.) і запитав:

— Громадянство [російської] федерації братимеш?

– Не буду.

– Чому?

— Я етнічний українець, хочу залишитися громадянином України.

– Це погано. Не звільнишся тепер, — пригрозив отрядник Олександрові.

Місцеві ув’язнені розповіли йому, що іноземців після відбуття терміну покарання за воротами колонії зазвичай зустрічає міграційна служба та одразу відправляє до депортаційної в’язниці.

За словами Федоренка, серед українських засуджених були ті, хто взяв російські паспорти, але ці люди постійно проживають на окупованій території Херсонської області, і вони просто не мали іншого способу повернутися додому. Звільняли таких без проблем.

— Ми намагалися з’ясувати, з якою метою нас сюди привезли, — згадує Федоренко. — Нам навіть казали: зачекайте, пацани, не нервуйте, скоро ви все дізнаєтесь. Але ми так і не дізналися.

Незважаючи на попередження отрядника, Федоренко написав заяву, що відмовляється від громадянства РФ, оскільки збирається повернутися до України. Він розумів, що якщо взяти паспорт, то можна і до російської армії потрапити.

— До нас приїжджав представник ПВК «Вагнер», це був уже другий приїзд, як я зрозумів, — каже Федоренко. — Керівництво ВК-2 наперед знало, що він приїде. З усіх бажаючих зібрали заяви. У першу партію завербувалися  300 осіб, у другу вже при нас — 270. Декого, щоправда, відсіювали за станом здоров’я. Багато хто говорив, що воювати вони не хочуть, а цю нагоду використовують, щоб втекти із зони. Наші [українці] при мені не записувалися.

За словами Федоренка, російські зеки з приводу війни всі в рожевих окулярах. «Втім, їх зрозуміти також можна, — каже він. — У російських колоніях такі жахливі умови, що використовуватимеш будь-яку можливість втекти звідти хоч кудись. Я їм говорю, що їх у м’ясорубку на Бахмут відправлять, там загиблих вже більше половини з усіх завербованих, а вони відмахуються! Кожен думає, ящо й уб’ють, то не його. Деякі згодні й померти, аби одразу, щоб не мучитися. Та й сподіваються, що їхня сім’я гроші потім отримає».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Судді в Росії самі нічого не вирішують, як я зрозумів»
Федоренко мав надію уникнути депортаційної в’язниці, бо його український паспорт зберігся в особистій справі. Росіяни самі привезли в’язня на територію своєї держави, і він був упевнений, що прикордонникам його паспорт показували. До звільнення 9 грудня 2022 року Федоренко готувався як до етапу: склав тарілку, чашку, рушник, капці, туалетне приладдя.

Незадовго до дня звільнення до колонії приїжджав співробітник із міграційної служби та розмовляв з усіма херсонськими зеками, які звільнялися у грудні. Він зібрав їхні дані, заявивши, що «думатиме, що з ними [в’язнями] робити».

У заповітний день на КПП дівчина-поліцейський віддала Федоренком документи, у тому числі паспорт та довідку про звільнення з Голопристанської ІЧ-7 (є в розпорядженні редакції), 2000 рублів на квиток та 700 рублів на одяг. Федоренко сподівався, що йому повернуть його речі, адже серед них був пуховик, але довелося виходити у робі.

— Виходжу та бачу цього мужика з міграційки, — згадує Олександр. — Я одразу зрозумів, що мене зараз відвезуть до міграційної в’язниці.

На Федоренка прямо на місці склали протокол про порушення правил перебування іноземних громадян на території РФ та повезли до суду.

«Зайшов я до кабінету судді вже наприкінці робочого дня, – розповідає Федоренко. — Там чоловік літній у сорочці без піджака.

— Це що вже суд так почався?

– Так, – відповідає.

— А де мій адвокат? Де прокурор?

— То навіщо тобі адвокат? Чим він допоможе тобі? – здивувався суддя».

Федоренко пояснив судді, як він тут опинився, і запропонував написати заяву, що протягом 24 години зобов’язується залишити територію Росії.

— Він усе вислухав і каже: Ну, розумієш, не можу я тебе відпустити. Судді в Росії самі нічого не вирішують, як я зрозумів, — робить висновок Олександр.

Судді, які виносили рішення щодо вчорашніх зеків, депортованих з України

 

 

 

«На щастя, випустили мене з цієї держави – однієї великої в’язниці»
Після суду пристави відвезли Федоренка до міграційного центру до Новоукраїнського. Про дату депортації ніхто нічого не знав, і Федоренко, який щойно звільнився з колонії, став таким чином безстроковим бранцем депортаційного центру.

— Доля наша була зовсім незрозуміла, — каже він. — Були там і ті, хто чекав на депортацію з лютого 2022 року. Я просидів півтора місяця, і 25 січня 2023 року близько шостої вечора мене нарешті випустили. Випускали нас без грошей, у тюремних робах і на ніч дивлячись. Загалом начебто провокація — до першого кіоску, чи що? Дякую, люди допомогли мені з одягом, а сестра через мої тюремні зв’язки змогла переслати мені з України гроші.

Разом із ще одним звільненим вони зняли номер у готелі біля ЦВСІГ, а вранці Федоренко купив на ринку спортивний костюм та куртку. Він постійно спілкувався із правозахисниками, які порадили йому виїхати до Грузії та обіцяли допомогти дістатися звідти до дому. Федоренко купив квиток на потяг до Владикавказу, а потім доїхав до знаменитого КПП у Верхньому Ларсі.

— Показую прикордонникам свій паспорт та довідку про звільнення, а вони начебто вже знали, що можуть їхати такі люди, — розповідає він. — Завели мене до кабінету, де прапорщик докладно розпитав, а потім усе кудись дзвонив.

Прикордонник пояснив Федоренко, що ув’язнених, які звільнилися, без паспорта з Росії не випустять.

— «Та й по тобі ще відповіді не дали», — сказав він, і в мене на цих словах серце впало, — згадує Федоренко. — Але, на щастя, мене випустили з цієї держави — однієї великої в’язниці. Чоловік на фурі перевіз мене через кордон. А там гори довкола — я вперше в житті гори бачив. Ще й із Росії вирвався. Це було відчуття щастя.

P.S.
Федоренко дістався попуткою до Тбілісі, де правозахисники купили йому авіаквиток до Молдови, звідки він уже по землі доїхав до рідних Прилук. «Кілька людей виїхали до України таким самим шляхом, — розповідає він. — Зараз знову затишшя, нікого не випускають. Пацани, які сидять у ЦВСІГ у Новоукраїнському, кажуть, що він забитий херсонськими зеками, що звільнилися. Їх там чоловік 80 у квітні було. Ходять чутки, що тих, хто матиме паспорти, випустять. Родичі знаходять способи передати з України до Росії документи своїм зекам, але їх тримають у міграційній в’язниці».

ОРИГІНАЛ СТАТТІ