Уявіть собі: людинна хвора на рак четвертої стадії, не може самостійно пересуватися, потребує термінового лікування, а держава, замість того щоб забезпечити йому бодай шанс на гідне завершення життя, повертає його в камеру, де інший засуджений теж не може ходити та потребує сторонньої допомоги. Здається, сюжет якогось антиутопічного роману? Ні, це реальність української пенітенціарної системи.
До ГО «Захист в’язнів України» звернувся Х. , довічно засуджений, який хворіє на рак останньої стадії з численними метастазами . Стан критичний, людина не може харчуватися нормально, не може пересуватися, потребує оперативного втручання , якого, звiсно ж, у пенітенціарній системі чекати марно.
Проблема була настільки очевидною, що навіть суд першої інстанції, вирішив звільнити Х. від подальшого відбування покарання за станом здоров’я . Здавалося б, усе – рішення є, людина має можливість хоча якось поборотися за життя.
Але тут у справу вступає прокуратура. Бо як це так? Засуджений, хай навіть помираючий, отримає шанс? Ні, такого допустити не можна! Прокуратура, не замислюючись, подає апеляцію.
Виникають питання: Чи є хоч якийсь сенс тримати в’язня з таким діагнозом у камері? Ні. Чи є шанс, що він доживе до розгляду апеляції? Вкрай сумнівно. Але головне ж не логіка й гуманність, а щоб «за законом» сидів до останнього подиху.
Назад у камеру – вмирати «по правилам»
Відповідно до рішення першої інстанції яке не набрало законної сили через апеляцію прокуратури, Х. повернуто до Вінницької установи виконання покарання №1 .
За інформацією, засуджений добровільно написав заяву про повернення його з лікарні до виправно установи. Як Ви вважаєте чому? А все тому що в лікарні його поклали в одиночну палату куди навіть не заходили лікарі, а хворий не міг підійти навіть до двері.
І, щоб було ще «веселише», після повернення до виправної установи його посадили в камеру разом із засудженим, який також не може самостійно пересуватися . Тобто, в одній камері – двоє людей, які навіть води собі не можуть подати без сторонньої допомоги.
Виглядає як відкритий знущальний експеримент на виживання. У колоніях і тюрмах зневага до хворих в’язнів – звична практика. Але тут рівень цинізму перевершив сам себе .
- Х. потребує операції – не отримує її.
- Суд ухвалює рішення звільнити його – прокуратура каже «чекайте апеляцію».
- Засудженого відправляють до камери, навіть де фізично немає кому допомогти йому вижити .
І нехай тепер виживає як може.
Згідно з Порядком організації надання медичної допомоги засудженим , у разі подання клопотання про звільнення за станом здоров’я людина має залишитися в лікарні , а не повернутися в камеру. Суд уже визнав , що людина настільки хвора, що не може відбуватися покарання . Але ж кого цікавити закон, коли можна просто ігнорувати його?
Якщо найближчим часом Х. не повернуть до медичного закладу, це буде нічого іншого, як смертний вирок, винесений державою . Не судом, не законом, а самою системою, яка настільки безжальна, що навіть приречених тримає за гратами до останнього подиху.
Ситуація чітко показує: в Україні гуманність – це слабкість, а смертельно хворий засуджений – це не людина, а просто «одиниця обліку», яку можна кинути в кут і чекати, поки все «вирішиться само собою».
