Свідчення в’язня Єфтифєєва, засудженого на пожиттєве покарання.
Після нападу росії на Україну , на початку березня, приблизно 3-5 числа, я був на прийомі у начальника СІЗО м. Херсона, у Гурякова Ігоря Станіславовича. У мене були до нього питання щодо евакуації засуджених із зони обстрілу. Він мені відповів, що це не можливо, оскільки російські танки стоять зовсім поряд на вулиці. І взагалі, він не має повноважень приймати такі рішення. Через декілька днів до нас дійшла інформація, що з місць позбавлення волі звільняють ув’язнених, які мають воєнну освіту або бойовий досвід. Тоді я знову пішов на зустріч з особистого питання до Гурякова. Сказав що ось є таке розпорядження з ДКВС. А також про те, що президент України заявив публічно про те, щоб звільнили осіб, які мають бойовий досвід, і про організацію опору в будь-якому можливому варіанті. На що отримав відповідь, що це все фейк та брехня. Ще він сказав, що СІЗО – це не військова частина і у бойових діях брати участі не буде. В кінці розмови він мені сказав, що не має права, когось звільняти, а от розстріляти засуджених за умовами військового часу може, і без усяких пояснень. Після бесіди з ним я зв’язувався з командиром нац.бата Дмитром. Вони тримали оборону Херсона разом з тер.обороною, з військкоматом. У всіх була одна відповідь, що ми не приймаємо ніяких рішень щодо установ пенітенціяарної системи. Таким чином, нам не дали ніякого шансу ні на евакуацію, ні на те щоб захищати Батьківщину, ні на те щоб захищати своє життя. Нас просто залишили на поталу окупантам. Нічого іншого ми не могли вдіяти, як лише сидіти замкненими у камерах та чекати на росіян. І цей день настав.
11 травня 2022 року, приблизно о третій годині дня, на територію СІЗО (ВК №61) увійшов російський спецназ під приводом того, щоб припинити бунт в’язнів. Бунт, якого насправді не було. Просто у цей день був опублікован наказ президента України про те, що Херсонське СІЗО вважається захопленим і кожен засуджений на свій страх і ризик може звільнитися навіть у незаконний спосіб. І заподіяні при цьому матеріальні та фізичні збитки не будуть кваліфікуватимуться як злочин.
Спецназ зайшов зі зброєю на наш поверх і одразу застрелили у 5-й камері людину та закинули чотири гранати на коридор. По камерах поклали усіх на підлогу під загрозою розстрілу, якщо хто підніметься без дозволу. Я знаходився на той момент у камері №116 СМРБ. Ми виконали цю команду і в перший день вони до нас не змогли зайти, так як у нас на дверях було додатково 5 замків і ще й електро замок. Вони просто відкрили годівницю, вставили туди автомати, пересмикнули затвори із наказали лежати і навіть не дихати. Але стріляти не стали.
Через три дні під час роздачі їжі, близько 18:00 (годували один два рази на день) вони молотком позбивали замки та наказали всім лягти обличчям у підлогу. Зайшли в камеру і без пояснень причин просто почали бити всіх ногами, тупцювали по всьому тілу та по рукам. Того дня нас залишили зовсім без їжі. Інсценували розстріл, підходили і ставили автомат у потилицю, пересмикували затвори зі словами, а кого ж із них нам сьогодні застрелити?
Росіяни звірствували цілий місяць, а потім замість них прийшли колаборанти. Старі працівники установи, але тепер вони перейшли на сторону ворога, зрадивши Україну.
Раніше вони нібито були більш-менш нормальними, а тепер стали злі, дратівливі, ніби пігулок сказу наїлися. З нашим харчуванням вже трохи нормалізувалося, але ставлення до нас засуджених погіршилося в сотні разів. Постійні провокації і погрози. І якщо не розстрілом то каліцтвом. 
У цей час адміністрація СІЗО змінилася, призначені були нові начальники, заступники, інспектори. У режимників і оперативників на будь-яку нашу незгоду і обурення у бік адміністрації, була одна відповідь – покличемо росіян, і якщо вони вас не застрелять, то ноги вам попрострілюють точно. Весь цей час адміністрація СІЗО щоранку крутила по ретранслятору гімн Росії.
Я не політик і не русофоб, але мій процес обурення накопичувався у мене в середні. Я трохи пишу вірші, співаю пісні, і якось само собою вийшло, що пісні став співати більше українські.
16 вересня 2022 року, десь близько дванадцятої години дня я заспівав гімн України. Цього ж дня у мене з передачі вилучили сало. Ніколи такого не було, щоб воно було забороненим. На той момент я думав, що вони хотіли просто спровокувати мене на конфлікт. Провокація їм не вдалася. Проте о другій годині дня до моєї камери прийшла гоп-команда під керівництвом першого заступника начальника СІЗО. Вони з матюками вишикували усіх, хто був у камері. Вивели двох засуджених, Пижева і ще когось, та побили у прогулянкових двориках. Потім наказали мені підійти до годівниці, одягли наручники та вивели на коридор.
На коридорі мене поставили лицем до стіни, почали мене смикати та кричати, щоб я поставив ноги на ширину плечей. Я поставив, почали бити по ногах і кричати, щоб я розсунув ноги ще ширше. Коли ноги були майже на шпагаті, голова вперта в стіну, руки закуті у кайданки, то почали бити палицею. Я обернувся і спитав, що це відбувається? Мені Миколайович (у них він був ДПНС) сказав, що ти на нього напав і всі це бачили. Я йому заперечив, що я не в змозі таке зробити. Яким чином, коли я стою на шпагаті, в кайданках. Кажу , що мабуть напав на вас, як Україна на Росію? Після чого удари посилилися і я втратив свідомість. Прийшов до тями вже у прогулянковому дворику. Перший заступник кричав до мене, що це тобі не Україна, а матушка Росія! На що я відповів: «А коли нас встигли телепортувати? І в якому місті я перебуваю? Це Москва чи Пітер? На дворі ж Херсон. А Херсон – це ж Україна!» І знову продовжилося побиття. Коли я знову прийшов до тями, то той самий голос мене спитав: « Невже ти так любиш Україну?» Я прийшов до тями від того, що мене б’ють. Потім той же голос запитав: « За що ж ти її так сильно любиш? Тобі ж довічне ні за що дали?» Я відповів, що мати люблять не за щось. А тому, що вона є. А якщо він свою маму любив за шоколадні цукерки, а за фантики продав, то це його проблеми та й знову знепритомнів. У камеру потрапив уже близько 19 години. Зрозуміло, що сильно побитий. Через тиждень після цього випадку, мене повели на комісію з покарань. Але перед цим вирішили обстежити на медичній частині.
Коли вели до медичної частини, мені стало зле. Нач.медчастини не міг намацати та поміряти мені пульс. Тричі міряв тиск. А він скакав від 80/60; то до 160/190. Лікар сказав, що такого бути не може, і вирішив зробити кардіограму серця. Зробив її три рази. Потім мені зробили три якихось ін’єкцій, дали нітроглецерин, валідол і дві якісь мікстури. Діагноз мені не сказали, але начмед сказав, що моє лікування займе мінімум три-чотири місяці. І не факт що це мені допоможе. Цього дня на карцер мене не закрили і відвели до камери. Почали лікувати, давали по два уколи на день і по три рази пігулки. Так було протягом місяця. Лікування припинилося з моменту, допоки не прийшов до мене старший опер і між іншим, з посмішкою запитав: « Ну, що? Більше не будеш українські пісні співати?» Я сміючись, без задньої думки відповів, що буду співати поки не здохну.
Через півгодини зайшов наряд, одягли на мене кайданки і відвели до карцера. У карцері лікування відповідно не було і на третій день мені стало погано, почав втрачати свідомість, набрякли не тільки руки та ноги, а й обличчя і тіло. Я не скаржився на стан здоров’я але один з роздавачів їжі побачив, як я падав і доповів про це ДПНС. Через кілька днів цей ДПНС мені сказав, що три рази порушував питання перед начальством про те, що я хворий і не можу далі перебувати в ізоляторі. На третій раз йому відповіли, щоб за мене більше не згадували. І, що я сам винен в тому, що доспівався та допатякався.
Згодом Херсон звілнили. Мене перевели до Одеського СІЗО. І я продовжую відбувати своє пожиттєве покарання. Здоров’я моє не відновилося, серце працює з перебоями, але все так же любить Україну.

 Засудженого до довічного позбавлення волі з Миколаївського СІЗО  в подальшому відправили продовжувати відбувати покарання в саму страшну українську установу виконання покарань в Темнівську ВК-100. Виходить, що страждання цього засудженого продовжаться далі. Можливо хто з керівництва ДКВС прочитавши цю інформацію поцікавиться долею засудженого. Під загальною увагою можливо хоч до нього буде людське відношення.  Хоча надія слабка..  

Павло Федоров