Півтора року — достатній строк, щоб оцінювати не заяви нового керівництва Державної кримінально-виконавчої служби, а рішення, які воно залишає після себе.

У попередньому матеріалі цієї серії публікацій ми писали про діалог, якого фактично немає: відсутність системної комунікації з профільною громадськістю, дедалі більшу закритість пенітенціарної вертикалі та поступове віддалення від моделі, в якій громадський контроль сприймається як необхідна частина роботи системи.

Але комунікація — лише те, що видно назовні. Значно більше про політику керівництва говорять правила, за якими сьогодні живуть установи.

Ми подивилися, як протягом 2025–2026 років змінювалися Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. Не всі зміни були негативними. З’явилися й необхідні уточнення щодо медичної допомоги, приватності, правничої допомоги та застосування спеціальних засобів.

Але якщо окремо зібрати рішення, які стосуються обмеження прав, незалежного контролю та розширення повноважень адміністрації, вони складаються у доволі послідовну картину. Заборонити. Обмежити. Встановити додатковий дозвіл…

Причому в окремих випадках для цього навіть не змінювався закон. Нове обмеження просто з’являлося у підзаконному акті.

Показова історія сталася з планшетами засуджених.

Ще недавно можливість користуватися планшетом та Інтернетом подавалася як один із кроків до сучасної пенітенціарної системи. Людина, яка роками перебуває за ґратами, не повинна повертатися на свободу у світ, якого вона вже не розуміє. Електронні сервіси, освіта, інформація, підтримання соціальних зв’язків — усе це має прямий стосунок до ресоціалізації.

Наприкінці 2025 року Мін’юст вирішив детальніше врегулювати користування планшетами.

За порушення встановленого порядку працівник установи складає рапорт. Начальник приймає мотивоване рішення. Планшет вилучається. Повернути його можна не раніше ніж через місяць. При повторному порушенні — не раніше ніж через три місяці.

Здавалося б, звичайна режимна норма.

Але є одна деталь. Стаття 132 Кримінально-виконавчого кодексу уже визначає, які стягнення можуть застосовуватися до засудженого. Вилучення планшета на місяць або три місяці серед них немає.

У конструкції, яку створили Правила, є практично все, що властиве дисциплінарному заходу: порушення, його фіксація, рішення начальника, негативний наслідок, строк і можливість оскарження. Тільки стягненням це не називається.

Виникає просте питання: якщо перелік дисциплінарних стягнень визначив законодавець, чи може міністерство своїм наказом фактично створити ще одне, просто давши йому іншу назву?

Ще виразніше новий підхід видно в історії з мобільними телефонами.

На початку 2025 року Мін’юст дозволив працівникам установ проходити на територію з мобільними телефонами та користуватися ними для виконання службових обов’язків. Перелік таких працівників визначає начальник установи.

Рішення цілком сучасне. У XXI столітті смартфон давно став робочим інструментом.

А через кілька місяців для осіб, які відвідують установи для здійснення контролю відповідно до статті 24 Кримінально-виконавчого кодексу, Мін’юст встановив зовсім інші правила: дозволені технічні пристрої мають бути без апаратної підтримки SIM-карт і без доступу до Інтернету.

І тут важливо розуміти: стаття 24 КВК — це не лише про правозахисників чи членів громадських рад. Вона поширюється на Президента України, Прем’єр-міністра, Омбудсмана, Міністра юстиції, Міністра внутрішніх справ, Голову Національної поліції, народних депутатів та їх помічників, прокурорів, членів Європейського комітету із запобігання катуванням та інших визначених законом суб’єктів контролю.

Отже, якщо буквально застосовувати ПВР, навіть Президент України, Міністр юстиції чи Омбудсман, прибувши до колонії для перевірки за статтею 24 КВК, не повинні проходити туди зі звичайним смартфоном із SIM-картою та Інтернетом.

При цьому сам КВК у цій частині не змінювався.

Чим пояснюють таке обмеження? Безпекою: відвідувач теоретично може передати смартфон засудженому або дати йому можливість ним скористатися.

Водночас нам не відомо про зафіксовані випадки таких зловживань під час відвідувань за статтею 24 КВК. Фактично підставою для обмеження став не встановлений факт, а потенційний ризик.

Але такий самий ризик існує і щодо працівників установ, яким у 2025 році користування мобільними телефонами дозволили. Для них Мін’юст встановив правила та визначив коло осіб, які можуть користуватися телефонами. 

Виходить, однаковим ризиком для власного персоналу система управляє, а для зовнішнього контролю — обґрунтовує ним заборону.

У 2026 році схожа історія сталася вже у слідчих ізоляторах. Цього разу — зі свободою віросповідання.

Закон «Про попереднє ув’язнення» гарантує людині право на душпастирську опіку та побачення зі священнослужителем. Закон визначає умови таких зустрічей, але не вимагає отримувати для них окремий письмовий дозвіл слідчого чи суду.

У новій редакції ПВР СІЗО така вимога з’явилася.

Про цю норму ми вже писали окремо. Але поряд із планшетами та незалежним моніторингом вона виглядає вже не як випадкова юридична помилка.

Ми втретє бачимо одну й ту саму конструкцію. Закон встановлює межі. Відомчий нормативний акт робить їх вужчими.

Електронне звернення — через адміністрацію

У 2026 році Мін’юст змінив Порядок надання засудженим доступу до Інтернету. Однією з новацій стала можливість подавати електронні звернення. Сам по собі перехід від паперового листування до електронного виглядає давно назрілим і безумовно позитивним.

Але важливо, як саме цей механізм побудували.

Для більшості адресатів засуджений не надсилає звернення безпосередньо. Воно подається на електронну поштову скриньку, визначену адміністрацією установи. Адміністрація видає талон-підтвердження, а потім протягом установленого строку сама направляє звернення адресату. Звернення до державних органів, громадських організацій, органів місцевого самоврядування та посадових осіб адміністрація ще й супроводжує власними листами.

Для окремих адресатів — зокрема Омбудсмана, ЄСПЛ, Міжнародного кримінального суду, суду, прокурора, захисника та Комісії з розгляду скарг на неналежні умови тримання — передбачена гарантія, що такі звернення не підлягають перегляду. Але сам механізм їх передачі все одно залишається організованим через установу.

І саме проти такої моделі ми заперечували ще на стадії проєкту.

22 червня 2026 року до Мін’юсту були подані пропозиції, в яких прямо зазначалося: якщо технічний контроль над каналом передачі повідомлення здійснює адміністрація, то «адміністрація установи [залишається] посередником між засудженим та органом, до якого подається звернення». По суті, виникає ризик не усунення старої проблеми, а переведення її з паперового в електронний формат.

Ми пропонували іншу модель: після ідентифікації засудженого адміністрацією людина повинна отримати можливість самостійно увійти до незалежної державної системи та безпосередньо направити звернення адресату — без використання електронної поштової скриньки установи і без доступу адміністрації до змісту повідомлення.

У перспективі пропонувалося створити «Електронний кабінет засудженого» — персональний захищений канал, через який можна було б звертатися до Омбудсмана, судів, прокуратури, адвоката, ЄСПЛ, МКС, Комісій та інших органів, отримувати відповіді безпосередньо у своєму кабінеті й мати автоматичне підтвердження дати, часу та реєстраційного номера звернення.

Пропозицію не врахували. Наказ Мін’юсту №1857/5 від 9 липня 2026 року набрав чинності 28 липня, і в остаточній редакції адміністрація установи залишилася частиною механізму передачі електронних звернень.

Тут знову постає те саме питання, яке проходить через усю цю статтю: якщо сучасні технології дозволяють забезпечити прямий і захищений канал між людиною та державним органом, навіщо залишати пенітенціарну адміністрацію посередником?

Бо цифровізація сама по собі ще не означає відкритість. Якщо між засудженим і адресатом залишається та сама адміністрація, паперовий конверт просто замінили електронним.

Ще одна історія останнього року спочатку виглядала як безумовно позитивна.

В Україні запрацювали Комісії з розгляду скарг на неналежні умови тримання. Їхнє завдання — встановити факт та/або строк перебування людини в неналежних умовах та прийняти рішення про застосування передбачених законом заходів реагування.

Водночас ключова частина компенсаційного механізму досі залишається незавершеною. Закон № 4093-IX передбачив як один із заходів відшкодування скорочення строку, необхідного для умовно-дострокового звільнення, заміну покарання більш м’яким або зняття судимості, однак реалізацію цього механізму законодавець пов’язав із внесенням відповідних змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів. Тому повноцінний механізм компенсації, заради якого створювалися Комісії, досі не запрацював.

Про те, як цей механізм працює на практиці, скільки людей звертаються до Комісій, які рішення вони отримують і чи призводить це зрештою до реального поновлення прав, ми готуємо окреме дослідження.

Тут нас цікавить інше — хто саме входить до цих Комісій і хто перевіряє їхню відповідність встановленим державою вимогам.

У липні 2025 року Кабмін змінив правила їх формування. Для представників громадських і благодійних організацій, підприємств, установ, організацій та окремих громадян встановили вимогу щонайменше трьох років професійного досвіду у сфері права або захисту прав людини. Вони мають становити не менше половини складу Комісії. З’явилися також територіальна вимога та заборона одночасно входити до кількох Комісій.

Контроль за дотриманням цих вимог поклали на Департамент з питань виконання кримінальних покарань.

На папері це виглядає як спроба зробити Комісії професійнішими.

Але коли ми почали з’ясовувати, хто фактично входить до їхнього складу, у відповідях окремих Комісій виявилася важлива деталь: після зміни Положення їхній склад не переглядався. 

Це саме по собі ще не означає, що конкретна Комісія не відповідає Положенню. Але тоді виникає інше питання: хто і коли перевірив цю відповідність?

Чи мають члени необхідний професійний стаж? Чи дотримана встановлена пропорція? Чи не входить одна людина одночасно до кількох Комісій? Чи виконана територіальна вимога?

І якщо склади після зміни правил навіть не переглядалися, то як саме здійснювався контроль, прямо покладений на Департамент?

Але ще цікавіше те, кого держава взагалі не допускає до такого контролю.

Членом Комісії не може бути людина, яка раніше перебувала в СІЗО або відбувала покарання. Причому це обмеження не пов’язане лише із судимістю: навіть її погашення чи зняття не відкриває людині шлях до Комісії. Більше того, під заборону потрапляє і той, хто колись перебував у СІЗО, але надалі міг узагалі не бути засуджений.

Натомість прямої заборони для колишніх працівників пенітенціарної системи Положення не містить. І на практиці колишні працівники ДКВС до складу таких Комісій входять.

Якщо причина — судимість, чому обмеження залишається після її погашення або зняття?

А якщо потрібна компетентність у питаннях умов тримання, чому власний досвід перебування в місці несвободи автоматично дискваліфікує людину?

Особливо парадоксально це виглядає поруч із вимогою мати професійний досвід у сфері права або захисту прав людини. Положення одночасно забороняє членство адвокатам.

Тобто потрібна правова компетентність — але адвокат не може. Потрібне розуміння умов тримання — але людина, яка сама їх пережила, не може.

Колишній працівник системи — може.

Тут уже постає цілком закономірне питання про обґрунтованість і пропорційність такого різного ставлення.