Ця історія – злиття двох життєвих шляхів, двох свідчень про страждання, біль та боротьбу за виживання в умовах війни. Два чоловіки, які були засуджені в різні часи та в різних регіонах України, але яких об’єднала не лише доля, а й війна.
Перший чоловік народився в Одеській області, виріс в Одесі, і до початку війни відбував покарання в колонії СВК-5. Він хворів на туберкульоз, мав діагнози ВІЛ та гепатит С, і перебував на лікуванні. Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, він, як і решта ув’язнених, залишився в колонії без належної підтримки. Медичні працівники перестали з’являтися на роботу, і колонія залишилася без електрики та води. Їжа готувалася на вуличних буржуйках, а воду подавали лише раз на день. Усе, що можна було використовувати для обігріву та приготування їжі, розбирали на паливо.
Російські військові кілька разів заходили в колонію, погрожуючи знищити її, якщо адміністрація не підкориться. Військові застосовували насильство, погрожували та стріляли, через що ув’язнені опинилися в стані постійного страху. Один із ув’язнених помер від туберкульозу, але через обстріли та відсутність умов для поховання його тіло залишалося непохованим майже тиждень.
Другий чоловік народився в Києві, і його останнє засудження відбулося у 2015 році. Він також страждав на туберкульоз і ВІЛ, був переведений у кілька колоній через стан здоров’я, але врешті залишився у СВК-5, коли почалася війна. Його свідчення перегукуються з першим: колонія була залишена без належної підтримки, світло та вода зникли, а ув’язнені самостійно намагалися вижити. Вони готували їжу на імпровізованих печах і використовували все, що можна було знайти для опалення.
Протягом кількох місяців ситуація ставала дедалі гіршою. Коли російські військові нарешті взяли під контроль колонію, частина ув’язнених намагалася втекти. Один із чоловіків розповідає, як намагався дістатися до української території, але був затриманий російськими військовими. Його зв’язали, погрожували розстрілом, допитували, але врешті-решт передали назад адміністрації колонії, яка жорстоко його побила.
Обидва свідчення розповідають про численні побиття та тортури. В колонії, коли російські війська взяли контроль, ув’язнені неодноразово зазнавали жорстокого поводження від охоронців, колишніх українських співробітників, які перейшли на бік окупантів. Били їх дубинками, ногами та руками, змушуючи терпіти фізичний біль і приниження. Особливо жорстокими були побиття за будь-яку спробу висловити протест або втекти.
Кульмінацією їхніх страждань став етап – коли обидвох, разом з іншими ув’язненими, перевезли в інші колонії на території Росії. Там умови були ще гіршими: бараки непридатні для життя, відсутність лікування, холод і постійний контроль, супроводжуваний знущаннями. Один із чоловіків розповідає, як відмовлявся від ліків, бо побоювався, що на ньому проводять експерименти. Інший же намагався отримати бодай якусь допомогу, але його просто ігнорували або знову били за будь-яку спробу висловитися.
Незважаючи на ці жахливі умови, обидва чоловіки вижили. Один був звільнений у 2023 році після депортації на російсько-грузинському кордоні, інший – в 2024 році після відбуття строку ув’язнення. Їхні свідчення – це не лише про фізичні тортури, а й про боротьбу за виживання, надію на порятунок і повернення додому.
Ці дві історії показують, як війна змінює життя навіть тих, хто вже втратив свободу, і як важливо пам’ятати про людяність навіть у найтемніші часи.
