Якось у 2008 році мені довелося бути по справах у Латвії в місті Єлгава. Одного дня мені запропонували наступного ранку прийняти участь у міжконфесійному молитовному сніданку. Я одразу погодився. В Єлгаві дуже багато релігійних громад різних конфесій і мені було цікаво познайомитися і поспілкуватися з їх керівниками. На той момент я переймався проблемою єдності церков, бо був упевнений в тому, якщо священники міста візьмуть колективну відповідальність за територіальну громаду, то безліч проблем будуть там вирішені. А це і економіка, і культура, і освіта, і здоров’я, тобто всі сфери життя громади. У тому числі правильно організовані релігійні громади суттєво можуть вплинути на зменшення негативних явищ у суспільстві, таких як корупція, злочинність, наркоманія, алкоголізм, безвідповідальне батьківство, тощо. Церква дуже потужний інструмент в розбудові громадянського суспільства, яка спроможна виховувати свідомих громадян і мотивувати їх до громадського служіння, соціальної роботи та благодійництва.
І ось наступного ранку я пішов до дому молитви однієї баптистської церкви, де мав відбутися молитовний сніданок. О восьмій годині ми почали молитися. Кожен по черзі молився за людей міста Єлгави, просив Бога благословень для міста, прохав про захист і мир для людей, дякував за Божу милість і Його допомогу. Після молитви ми сіли до столу і почали снідати та спілкуватись. Говорили про поточні проблеми релігійних громад, про політику, озвучували ідеї спільного служіння церков у місті. Під час спілкування мене зацікавив один священник. Це був пастор старої п’ятидесятницької церкви Єлгави Яніс Таутвайтіс. Виявилося, що він працює капеланом у місцевій в’язниці суворого режиму. Мені захотілося поспілкуватися з ним поближче, бо я уперше в житті побачив тюремного капелана. Я задав Янісу низку питань. Мене цікавило, як організовано його служіння у в’язниці і хто його фінансує, церква чи держава? Побачивши мою щиру зацікавленість, він мені запропонував відвідати його місце служби. Бо краще один раз побачити, чим сто разів почути. Домовились на наступний день. Капелан Яніс Таутвайтіс сказав на котру годину і за якою адресою мені приходити.
Тюремний капелан Яніс Таутвайтіс
У назначений час мене вже чекали біля входу у в’язницю. Яніс Таутвайтіс без проблем провів мене на територію закладу. Одразу повів мене до храму. Сказав, що тут проводяться загальні богослужіння. Служби тут правлять різні священники, як католики, православні, лютерани та інші. Потім мені показав капличку (молитовну кімнату). Каже, що тут ведеться індивідуальне служіння для в’язнів. До ув’язнених приходять служити капелани-волонтери із різних конфесій. Кожний із засуджених сам обирає собі священника душепастора. Ними можуть бути і священники традиційних церков, так і служителі різноманітних протестантських громад. У капеланів-волонтерів є свій графік відвідин. Вся духовна робота організовується на основі потреб в’язнів та можливостях бажаючих служити у тюрмі священників. Сам Яніс у цьому випадку виступає у ролі менеджера, котрий все це організовує та контролює. Також він мені розповів, що сам починав служіння на волонтерських засадах. А почалося все ще 1989 році, коли він уперше переступив поріг тюрми, щоб проповідувати Святе Євангеліє. Ще був Радянський Союз, але у Латвії зміни у громадському та релігійному житті шли повним ходом. Після розвалу СРСР почалися реформи. Пенітенціарна система реформувалася теж. На рівні держави у кінці 90-тих років було прийнято рішення, що церква у в’язниці конче потрібна, як частина системи. Щоб вирішити всі проблеми та задовольнити релігійні потреби у в’язницях, було прийнято рішення започаткувати інститут тюремного капеланства. Посада капелана була введена до штатного розкладу установ місць позбавлення волі. Все це почали фінансувати з бюджетних коштів на державному рівні. Так у 2003 році Яніс Таутвайтіс став капеланом в’язниці суворого режиму у м. Єлгва.
Єлгавська в’язниця суворого режиму
Задача тюремного капелана організувати духовну та душпастирську роботу у в’язниці так, щоб максимально задовольнити потребу ув’язнених. Але Яніс Таутвайтіс не зупинився на цьому. Як справжній євангеліст він організував повноцінне власне служіння в самій в’язниці. Парафіянами цієї релігійної в’язничої громади стала майже третина засуджених. Я відвідав їх богослужіння. Хоч пастор Яніс і був членом найстарішої в Єлгаві п’ятидесятницької громади, його богослужіння у в’язниці було схоже на те, як проходить служба в харизматичних церквах. Сучасні електроінструменти, група прославлення з модними християнськими хітами і тому подібне. В його групі прославлення грали і співали хлопці ромської національності. І не дивно. Це їхня стихія. Де музика і пісні, там і вони. Потім мене запросили до проповіді. Я їм свідчив про своє особисте спасіння і як багато може зробити віра. Після спільної і індивідуальних молитов ми просто спілкувалися. Далі була екскурсія по в’язниці. На території я зустрічав в’язнів і питав у них, чому вони сьогодні не відвідали служіння. Основна відповідь була: «Я православний.» Це мене ще більш упевнило в тому, що духовна робота з засудженими повинна бути максимально індивідуальною. Кожна людина – це всесвіт, і її душу не пропишеш у ПВР (правила внутрішнього розпорядку). Один священник не в змозі виконати такий великий об’єм роботи, але об’єднана Церква – це зробити спроможна. Капелан Яніс Таутвайтіс сказав: «Тюрма – це дуже деструктивне місце, і життя ув’язнених там далеко не солодке. Робота нелегка, але є в Бог, щоб черпати в Ньому сили і долати проблеми. Я не один.» І це є беззаперечний факт. З Богом можливо все, і все можливо віруючому.
А як в Україні справи відносно тюремного капеланства? Слава Богу, щось зрушилось з місця. Якщо в міністерстві оборони військове капеланство організовано та узаконено, і справи з кожним роком йдуть у гору. То в пенітенціарній системі все рухається надто повільно. Я думаю, що це з причини того, що різні конфесії сприймають один одного, як конкурентів, а не співробітників. Таке явище природнє, коли релігійні громади борються за кількість своїх парафіян. Але це конче неправильно і не по-християнськи. На першому місці повинна бути боротьба за спасіння душ, щоб виривати грішних із безодні пекла та наставляти спасенних на праведний путь. Якщо керівники релігійних громад не можуть домовитись діяти спільно, і кожен хоче бути духовним гетьманом, то держава сама повинна поставити умови їхнього служіння у закладах позбавлення волі. Я за те, щоб досвід, який я бачив у Єлгаві, став прикладом.
Із новин я бачу, що міністерство юстиції України, а саме ДКВС починає активізувати співробітництво з церквами. Це дуже тішить. Але треба дивитися далі і розуміти, що роль церкви у зменшенні злочинності, зменшення рецидиву злочинців після відбування покарання та в ре-соціалізації засуджених має набагато більший потенціал, чим це сприймається зараз. Наприклад в Грузії клопотання тюремного священника є вагомим аргументом при УДО (умовно-дострокового звільнення). Це рівноцінно досудової доповіді офіцера пробації. І це прописано в процесуальному кодексі.
Держава повинна забезпечити прямий доступ священства до грішників у тюрмах на законодавчому рівні, щоб не було ніяких перепон. А то я пам’ятаю випадок, коли в ЗВК №58 керівництво колонії на свій розсуд додумалось до того, що відвідувати богослужіння – це заохочення за добру поведінку і послух. Це що треба мати в голові, щоб дійти до такого? Бог Отець дав Сина свого Ісуса Христа для спасіння людства. Він сам прийшов до грішників, а не навпаки. Світло приходить у темряву, а не тьма до світла. І добра звістка приходить до тих де плач, безнадійність і відчай. А не навпаки!
Церква має стати частиною пенітенціарної системи і інститут тюремного капеланства треба впроваджувати терміново і негайно. Бог ще на початку сказав: «Хай буде світло!» Так хай вже воно буде. Тим більше, що завіса в храмі дві тисячі років як розірвана і Бог вийшов до людей. Хто наважиться бути Йому перешкодою. Хіба, що дурень.
