Закінчення строку покарання для багатьох українських засуджених, депортованих із тимчасово окупованих територій України, не означає звільнення. Замість повернення додому їх переводять до російських центрів тимчасового утримання іноземних громадян (ЦВІГ), де вони можуть перебувати місяцями, а іноді й роками без визначеної перспективи повернення.
ГО «Захист в’язнів України» протягом кількох років займається питаннями повернення громадян України, які опинилися в російських місцях несвободи. До організації надходять сотні звернень від самих утримуваних та їхніх родичів. Наразі на нашому супроводі перебуває близько 100 громадян України, щодо яких ми звернулися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з проханням сприяти їхньому поверненню.
Серед тих, хто опинився в ЦВІГах, — різні категорії українців. Це засуджені, яких примусово вивезли з українських колоній під час окупації, громадяни, які відбули покарання в російських установах, а також цивільні особи, які через відсутність документів або інші обставини опинилися під контролем російських міграційних органів.
Особливо показовою є ситуація з депортованими засудженими. Росія примусово перемістила їх з українських установ виконання покарань на свою територію, а після закінчення строку покарання фактично позбавила можливості повернутися додому. Люди, які вже відбули призначене судом покарання, знову опиняються за ґратами, цього разу на підставі міграційних процедур.
При цьому адміністративне утримання може тривати невизначений час. Людина не знає, коли її звільнять, яким маршрутом вона зможе повернутися в Україну та хто відповідальний за вирішення її ситуації. Відсутність документів, неможливість видворення або складнощі з організацією повернення фактично перетворюються на підстави для подальшого позбавлення свободи.
Окремою серйозною проблемою є медична допомога. Серед громадян України, які перебувають у таких центрах, є люди з хронічними та тяжкими захворюваннями, які потребують постійного лікування, медичного спостереження або госпіталізації. В умовах закритої установи вони повністю залежать від адміністрації та не можуть самостійно отримати необхідні медичні послуги.
Відсутність належної медичної допомоги, своєчасного обстеження та необхідних препаратів створює безпосередні ризики для життя і здоров’я утримуваних. Особливо небезпечним є переривання лікування туберкульозу, ВІЛ-інфекції, вірусних гепатитів та інших захворювань, що потребують безперервної терапії.
Тривале перебування в ЦВІГах також має тяжкі психологічні наслідки. Люди перебувають у постійній невизначеності, не маючи можливості планувати власне життя, підтримувати повноцінний зв’язок із родиною чи розраховувати на конкретну дату звільнення.
Для депортованих українських засуджених ситуація є особливо абсурдною. Вони не обирали переїзд до Росії, не перетинали кордон добровільно і не мали можливості самостійно визначати місце свого перебування. Їх примусово вивезли з окупованих територій, а згодом почали застосовувати до них міграційні процедури як до іноземців, перебування яких у Росії необхідно врегулювати.
Примусове переміщення захищених осіб з окупованої території на територію держави-окупанта заборонене статтею 49 IV Женевської конвенції, за винятком передбачених нею обставин. Стаття 76 цієї Конвенції також передбачає, що захищені особи, обвинувачені у правопорушеннях, мають утримуватися на окупованій території, а в разі засудження — відбувати покарання там само.
Таким чином, примусове вивезення українських засуджених до Росії може становити воєнний злочин, а подальше утримання після завершення строку покарання потребує окремої оцінки щодо законності та обґрунтованості позбавлення свободи.
Водночас проблема не обмежується лише колишніми засудженими. У російських ЦВІГах перебувають і громадяни України, які не відбували покарання, але фактично позбавлені можливості залишити установу та повернутися на Батьківщину. Незалежно від причин потрапляння до таких центрів, кожна людина має право на гуманне поводження, належну медичну допомогу, правовий захист і свободу від свавільного утримання.
ГО «Захист в’язнів України» здійснює індивідуальний супровід звернень, встановлює обставини перебування громадян у російських установах, збирає необхідну інформацію та звертається до компетентних державних органів щодо сприяння їхньому поверненню. Проте вирішення цих питань часто залежить від багатьох чинників, на які самі утримувані та їхні родини не мають впливу.
Ми вважаємо, що питання повернення громадян України з російських центрів тимчасового утримання іноземців потребує системного підходу. Необхідно забезпечити облік таких осіб, встановлення їхнього місцеперебування та стану здоров’я, визначення реальних механізмів повернення, а також окрему увагу приділити людям, які потребують термінової медичної допомоги.
Не менш важливо документувати обставини примусового переміщення, подальшого позбавлення свободи та можливого жорстокого поводження. Ці факти мають отримати належну правову оцінку, зокрема в межах розслідування міжнародних злочинів, вчинених проти громадян України.
Людина, яка відбула покарання, повинна бути звільнена, якщо немає інших законних підстав для її утримання. Громадянин України, примусово вивезений на територію держави-агресора, не повинен роками залишатися в закритій установі через неможливість організувати його повернення.
За кожним із близько 100 звернень, які нині супроводжує ГО «Захист в’язнів України», стоїть людина, що чекає на повернення додому. Для багатьох із них це питання не лише свободи, а й збереження здоров’я та життя.
Повернення цих людей має бути не питанням невизначеного очікування, а конкретним завданням, яке потребує узгоджених дій державних органів та міжнародних партнерів.
