Після окупації Херсонщини російські військові почали переміщувати українських засуджених із захоплених установ виконання покарань. Частину з них перевезли до Чонгара, де на базі захопленого об’єкта прикордонної та митної інфраструктури окупанти облаштовували новий слідчий ізолятор. Будувати в’язницю змусили самих українських засуджених.
За свідченнями, задокументованими ГО «Захист в’язнів України», на будівельних роботах одночасно могли перебувати приблизно від 60 до 100 засуджених. Вони виконували роботи з переобладнання приміщень під камери та іншу інфраструктуру майбутнього СІЗО. Частину людей розміщували в пансіонаті «Коралл», звідки їх доставляли на будівництво.
Українські засуджені, які опинилися під контролем окупаційної влади, не могли вільно залишити місце утримання або самостійно повернутися на підконтрольну Україні територію. Відмова від роботи могла обернутися покаранням. Один із опитаних розповів, що після спроби відмовитися від виконання робіт його позбавили можливості телефонувати родичам і робити покупки, погрожували позбавленням заробітної плати та поміщенням до дисциплінарного ізолятора. Як покарання використовували також додаткову понаднормову роботу.
Так українські засуджені опинилися в ситуації, коли їхню працю використовували для розбудови російської пенітенціарної системи на окупованій території України.
Однак примусова праця була не єдиним порушенням, про яке згодом розповіли колишні ув’язнені Чонгарського СІЗО.
На українських в’язнях відпрацьовували удари.
У січні 2023 року в Чонгарському СІЗО шістьох ув’язнених вивели в коридор і змусили стати в положення «розтяжки». Після цього почалося побиття. Один із чоловіків отримав переломи трьох ребер, удари в живіт і потилицю, розсічення голови та втратив свідомість.
Це сталося орієнтовно 15 січня 2023 року. Про пережите чоловік розповів представникам ГО «Захист в’язнів України», які документують порушення прав українських засуджених на тимчасово окупованих територіях.
За його свідченням, до Чонгарського СІЗО регулярно прибувала спеціально екіпірована силова група. Самі ув’язнені називали її «зондер-командою». Чоловіки в масках, яких свідок описував як військових і спецпризначенців, приїздили приблизно раз на місяць. Їхня поява означала для утримуваних загрозу чергового побиття.
Але цей випадок не був єдиним.
Інші колишні ув’язнені Чонгарського СІЗО, опитані ГО «Захист в’язнів України», незалежно один від одного розповіли про регулярні приїзди спеціальних підрозділів, застосування фізичного насильства та залякування.
Один зі свідків повідомив, що приблизно раз на тиждень до установи приїздив спецпідрозділ, який він називав «Гром». За його словами, співробітники били ув’язнених і «відпрацьовували удари».
Інший чоловік описував схожу практику. За його свідченням, представники «Грому» прибували зустрічати нові етапи ув’язнених, а також навідувалися до установи приблизно раз на два тижні або раз на місяць. Вони заходили до камер, застосовували фізичну силу, відпрацьовували силові прийоми та залякували людей.
Один із потерпілих назвав мету таких дій «режимом насильства і страху».
Ув’язнених били не лише під час прибуття до установи чи за порушення встановлених правил. Зі свідчень випливає, що насильство могло застосовуватися без конкретного дисциплінарного приводу — як спосіб демонстрації влади над людьми, які не мали можливості захиститися.
Особливо жорстоким було використання так званої «розтяжки». Людину змушували стояти у виснажливому положенні, після чого завдавали ударів. У такому становищі ув’язнений був практично беззахисним перед озброєними людьми.
Наслідки побиття не обмежувалися болем і страхом. Один із потерпілих розповів, що після отримання переломів ребер і травми голови йому надали лише бинт та йод. Інші опитані також повідомляли про ненадання належної медичної допомоги після побиття. За одним зі свідчень, медики пояснювали це відсутністю необхідних ліків.
Таким чином, людина, яка зазнала насильства з боку представників силових структур, могла залишитися фактично без лікування отриманих травм.
Задокументовані ГО «Захист в’язнів України» свідчення дозволяють говорити не лише про окремі випадки побиття. Повторюваність описаних дій, регулярність прибуття силових груп, використання однакових способів фізичного впливу та залякування вказують на практику насильства, яка потребує ретельного розслідування.
Катування заборонені за будь-яких обставин. Міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини не допускають застосування фізичного чи психологічного насильства до осіб, позбавлених свободи. Вчинення катувань у зв’язку зі збройним конфліктом за наявності відповідних правових ознак може становити воєнний злочин.
ГО «Захист в’язнів України» продовжує документувати свідчення людей, які пройшли через російські місця несвободи. Зібрані матеріали мають значення для встановлення обставин можливих воєнних злочинів, ідентифікації причетних осіб та притягнення винних до відповідальності.
Зламані ребра, розсічена голова, втрата свідомості — це не дисциплінарні заходи і не забезпечення порядку в установі. Це насильство над людиною, яка перебуває під повним контролем тих, хто його застосовує.
