12 жовтня 2026 року на офіційному сайті Президента України оприлюднено Указ № 1038/2026, яким затверджено Національну стратегію у сфері прав людини на період до 2035 року. Документ визначатиме пріоритети державної політики у сфері прав людини на найближчі дев’ять років. Водночас аналіз результатів громадських консультацій та остаточної редакції Стратегії викликає серйозні запитання щодо того, наскільки пропозиції громадянського суспільства вплинули на її зміст.

Міністерство юстиції України оприлюднило звіт про результати електронних консультацій разом з інформаційною таблицею розгляду пропозицій.

За інформацією Міністерства юстиції України, в електронних консультаціях щодо проєкту Національної стратегії взяли участь 23 учасники, серед яких  відділ у справах душпастирства  у Пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ, Наталія Покиньчереда, БО «ЛЕГАЛАЙФ-УКРАЇНА»,  Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю (ВОЛНА), громадська організація  «Центр громадянського представництва «”Життя”», Українська Гельсінська спілка з прав людини, ГО ЗАХИСТ В’ЯЗНІВ УКРАЇНИ, Громадська Рада при Міністерстві юстиції України, БО «ТБ ЛЮДИ УКРАЇНИ», Громадська організація “Інсайт” та Благодійна організація “Марш Жінок”, Тетяна Печончик Центр прав людини ZMINA, Представництво Міжнародної організації з міграції в Україні, Благодійний фонд “Право на захист ”, Офіс Військового омбудсмана,  ГО “Лабораторія цифрової безпеки”, ГО “Центр “Соціальна Дія”, Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, Коаліція організацій, ГО Gender Stream, ГО «Fight For Right», Національний ЛГБТІ-консорціум #LGBTI_PRO, ГО “ЦГП “Альменда”, Юрфем.ua, БО “100 відсотків життя”. 

На 368 сторінках документа зібрано 606 позицій із пропозиціями та зауваженнями учасників громадського обговорення.

За результатами аналізу таблиці, 549 позицій (90,6%) не враховано, 36 (5,9%) враховано частково і лише 21 (3,5%) позначено як враховану. Окремі пропозиції повторювалися в поданнях різних організацій, тому йдеться про кількість розглянутих позицій.

Окремо ми проаналізували результати розгляду пропозицій Громадської ради при Міністерстві юстиції України — консультативно-дорадчого органу, створеного саме для забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики.

Із 29 пропозицій Громадської ради Мін’юст позначив як враховані дві, одну — як враховану частково, а 26  — як невраховані.

Звичайно, не кожна пропозиція громадськості обов’язково має бути прийнята. Проте настільки високий відсоток відхилених зауважень закономірно порушує питання про результативність громадського обговорення та реальний вплив громадянського суспільства на формування державної політики у сфері прав людини.

Ще більше запитань виникає під час порівняння пропозицій, які Міністерство юстиції офіційно визнало врахованими, з остаточним текстом Стратегії.

Прикладом є пропозиції ГО «Захист в’язнів України» та Громадської ради при Міністерстві юстиції щодо правового захисту українських засуджених, яких Росія незаконно перемістила або депортувала з установ виконання покарань на тимчасово окупованих територіях.

Йдеться про людей, які на момент російської окупації відбували покарання за вироками українських судів. Вони перебували в установах виконання покарань, не мали можливості самостійно залишити місця несвободи, а після встановлення російського контролю частину з них примусово перемістили до інших установ на окупованих територіях або депортували до Російської Федерації.

Масштаб цієї проблеми правозахисники обґрунтували конкретними даними. У пропозиції № 58 зазначалося, що під час окупації у 2022 році близько 3100 засуджених залишилися на тимчасово окупованих територіях, із яких щонайменше 1700 були депортовані з установ Херсонської області до Російської Федерації. Також наведено приклад депортації засуджених із Приморської виправної колонії № 145 у Бердянську.

При цьому такі особи зазнали примусової праці, катувань та інших форм жорстокого поводження, а після повернення до України визнаються потерпілими у кримінальних провадженнях щодо незаконної депортації.

Однак визнання особи потерпілою у кримінальному провадженні не означає автоматичного отримання спеціального статусу, передбаченого законодавством про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

Саме на цю правову прогалину ГО «Захист в’язнів України» та Громадська рада при Міністерстві юстиції звернули увагу під час громадських консультацій.

У пропозиції № 58 до операційної цілі 21 було запропоновано прямо зазначити:

«Нормативне врегулювання соціального та правового захисту прав осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, залишається недостатнім та таким, що не враховує ситуацію з позбавленням особистої свободи цивільних осіб, а також осіб, які під час відбування покарання були незаконно переміщені, депортовані або продовжили утримуватися під контролем держави-агресора, що також обмежує доступ таких осіб до державної підтримки».

Пропозиція була спрямована на те, щоб держава прямо визнала існування окремої категорії постраждалих та необхідність усунення законодавчих перешкод для отримання ними належного правового статусу і державної підтримки.

В офіційній інформаційній таблиці навпроти пропозиції № 58 Міністерство юстиції зазначило: «Враховано. Змінено редакційно». Аналогічну позначку отримала пропозиція № 87, подана Громадською радою при Міністерстві юстиції.

Проте в затвердженій Стратегії запропонованої конкретизації немає.

В операційній цілі 21, безпосередньо присвяченій забезпеченню прав осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії, жодного разу прямо не згадано засуджених, яких Росія незаконно депортувала або примусово перемістила з українських установ виконання покарань. Не визначено й проблеми отримання ними відповідного правового статусу та доступу до державної підтримки.

Водночас Стратегія містить загальні положення щодо вдосконалення законодавства у сфері соціального та правового захисту осіб, позбавлених свободи внаслідок збройної агресії, а в операційній цілі 2 згадується проблема депортації та примусового переміщення.

Однак ці положення не вирішують специфічної проблеми засуджених, які перебували в місцях несвободи ще до окупації. Саме ця обставина створює законодавчі перешкоди для встановлення відповідного статусу та отримання державної підтримки, навіть коли факт їхньої незаконної депортації документується в межах кримінальних проваджень.

Таким чином, Міністерство юстиції офіційно визнало пропозиції врахованими, але в остаточному тексті Стратегії не відобразило ключової проблеми, на вирішення якої вони були спрямовані.

Тож виникає принципове запитання: що саме Міністерство юстиції вважає врахованим, якщо після «редакційних змін» з остаточного тексту зникла сама суть пропозиції?

Національна стратегія у сфері прав людини має не лише декларувати наміри, а й визначати конкретні проблеми та шляхи їх вирішення. Громадські консультації також повинні бути змістовними: якщо пропозицію визнано врахованою, її відображення в остаточному документі має бути зрозумілим і простежуваним.

Чи можна вважати такі консультації результативними, якщо понад 90% пропозицій відхилено, а частина офіційно врахованих так і не знайшла належного відображення у Стратегії?

Це питання потребує відповіді Міністерства юстиції України, адже реальна участь громадськості передбачає не формальний розгляд пропозицій, а прозорість рішень та відповідальність за їх ухвалення.